Раді Вас бачити!

На вулиці ставало душно, мабуть, збирався дощ. А в цієї парочки зовсім не було даху над головою. Вони знаходились серед чужого, великого й непривітного для них, міста.

– І куди ми підемо? – розгублено спитала Руся.

– Зараз, не спіши. Я продивляюся невеличкі готелі, в районі інституту, – бігав пальцем по екрану Лесик.

– Ось дивись, якась «Зіронька». Туди й поїдемо. Тут сказано, що потрібен автобус № 6. Я б пройшовся пішки, бо голова як казанок важка, але ж валізи ще важчі, – зітхнув він.

До зупинки під’їхала якась маршрутка й діти спитали у водія шлях. Він сказав, що прямує повз той готель, тому вони сіли. На ресепшені стояв молодий чоловік. Він роздивився паспорт Лесика та весело запитав:

– Я так розумію, що подружці немає шістнадцяти?

– Це не подружка, а сестра. Ми приїхали в Київ лікувати маму. Питання ще будуть? – трішки завівся Олесь.

– Перепрошую. Просто бачу, що мала. Тисячу двісті - й заселяйтеся, – зовсім не знітився співробітник готелю.

– ...Скільки? – не подивився прайс в телефоні гість столиці.

– Лесику, ні! Ти з глузду з’їхав? – запротестувала маленька господиня.

– Не хвилюйтесь, я перекину чек. Чайові - то окрема стаття, – спокійно посміхнувся адміністратор.

– Нічого, Русю, ми відпочинемо, а завтра буде видно, – забрав паспорт зі стійки Лесик. – Туди?

– Так. Ліфт наліво. Вам покликати супровід? – стібався столичний працівник.

– Ні, дякую. Я сам, – взяв валізи Лесик і пішов куди сказали. А за ним потупцювала зморена Русланка.

В номері було на диво гарно: чисто, свіжо, нові меблі та пухнасті килимки. Але одне двоспальне ліжко... Руся миттю побігла до ванної і вже встигла прийняти душ та вийшла оновлена й радісна. Потім туди помчав Лесик, а коли повернувся до кімнати – то намагався зрозуміти: що вона робить? На ліжку посередині, м’якою поверхнею вниз, лежали два пуфики. Виглядало все це, більш ніж дивно, але барикаду Русланка точно створила...

– Що це ти робиш, дизайнерко? Не так меблі стоять чи що? – відразу зрозумів хід її думок Олесь.

– Ні, готуюся поспати, – спокійно відповіла вона.

– А ця гірка у тебе для більшої зручності? Чи тобі з вікна холодно? Так на вулиці +25, – не хотів вірити власним думкам Лесик.

– Ні. Це для того, щоб ми спали на різних ліжках, – спокійно відповіла дівчинка.

– Коли ж це я встиг дійти аж до такої твоєї недовіри? – не став більше прикидатися дурнем Олесь. – Хіба було, щоб чіплявся чи нахабнів?

– Ніколи... – опустила очі Руся.

– То навіщо оці дурниці на ліжку? – ображено примружив погляд хлопець.

– Тому, що нам не можна спати разом. Я ще дитина й школярка, а ти дорослий хлопець. У тебе вже навіть паспорт є, – докладно роз’яснила йому ситуацію принцеса-жабка.

– Ну, вибач. Я не знав, що це проблема. Давай поставимо на місце ці атрибути розкоші та трохи відпочинемо. Я чогось почуваюсь, наче та побита собака, – пожалівся їй хлопець.

– Я розумію, але все одно не можна, – настирливо стояла на своєму дурненька дівчинка.

– Руслано Мірошник, ти знаєш мене десять років. Я хоч колись принижував тебе? Ні! То навіщо ж ти це робиш зі мною? – тяжко зітхнув хлопець, адже йому на сьогодні вже й так вистачало нових вражень та переживань.

– Лесику, але ж на пляжі ти сказав що... Тому ти не зможеш стриматись... А потім буде, як у нас в школі, минулого року. Катьку Зінченко, прямо з уроків забрали народжувати...

Олесь зітхнув так, що надув обидві щоки та закотив очі під лоба, а потім відповів:

– Я міг би образитись, але не на тебе. Ти чисте створіння і я постараюсь не посоромити імені Чигриних. Клянусь, що буду спати на іншому кінці ліжка й не доторкнусь до тебе, – він хотів сказати «ніколи», але ж це була дурня! Бо він кохав цю дівчинку та хотів з нею всього на світі, і весілля, і діточок, і внуків... Тому просто замовк.

– Ось бачиш: ти задумався, а значить, не впевнений у своїх словах, – по-своєму зрозуміла його обірвану фразу Руся.

– Я впевнений та ніколи не порушую своїх клятв. А замовк тому, що так буде не завжди. Я діждусь доки ти виростеш і обов’язково поведу під вінець. Це навіть не обговорюється. Я давно сказав, що ніколи тебе не відпущу і не віддам нікому, бо я не зможу. А поки, моя маленька сестричко, лягай та спокійно спи. Я щасливий, що буду просто оберігати твій сон, – закінчив красиву доповідь Лесик.

– Ну добре. Тоді давай поспимо. Я теж просто падаю з ніг, – повірила йому маленька квітка. – Відвернись!

– Що знову? А як же всі ті пляжі? – розсміявся Лесик і наразі біля цієї потішної кнопки, здавалось, на мить забув навіть про тяжку хворобу мами та лікарню. Він обернувся до ліжка спиною, а Руся скинула сарафанчик та одягла невеличку шовкову сорочку й забралась під ковдру.

– Вже можна? – весело запитав Олесь і був неймовірно щасливим, що колись у нього буде така ніжна та сором’язлива дружина. Потім з полегшенням зірвав з себе джинси і, в плавках, забрався під ковдру на іншому боці ліжка. – Солодких снів, моя принцесо!

– Солодких снів! – відповіла йому Руся й навіть не відчула, як миттю відключилась. Не дивлячись на своє жорстоке життя вдома, спала Русланка завжди міцно й спокійно. А Лесик ще якийсь час лежав поруч, повернувши голову в її бік, та блаженно милувався цим сильним і прекрасним створінням, яке подарував йому Господь серед далеких зелених степів, десять років тому.

Парочка прокинулась ближче до вечора й Лесик побачив у Русланки на телефоні сяючий екран. Хтось настирливо добивався зв’язку з нею.

– Ну, як виспалась, моя вреднючко? – задоволено розтягнувся на ліжку хлопець і відчував себе новонародженим. – Русю, в тебе телефон розколюється від дзвінків. Ти що вимкнула гучність?

– Прости, я хотіла виспатись. Зараз... – вона потягнулась до телефона та навіть неприродно для себе сказала: – Блін! Телефонували з інституту, бабуня й навіть моя мати прокинулась від сплячки...

Вона не питала: кому першому телефонувати й миттю набрала інститут.

– Щиро перепрошую, Кириле Сергійовичу! Телефон забули в номері й вийшли за покупками, – дивно, але збрехала лікарю Руся. – Щось з мамою? Будь ласка, говоріть!

– Ні, Руслано, не хвилюйтесь. З мамою все в порядку. Тобто процес обстеження вже запущений і нам потрібно знати реакцію близького родича на можливість доволі складної операції. Дайте, будь ласка, слухавку синові хворої, – чітко пояснив ситуацію медик.

– Лесику, це тебе, – передала телефон на гучному зв’язку вона, а хлопець наразі забув про щастя поруч і його гарне засмагле личко зблідло, як у мертвого...

– Слухаю, лікарю. Все погано? – проковтнув повітря він.

– Ні, поки що зовсім непогано, хлопче. Але ви повинні завтра під’їхати та написати відмову від претензій, на випадок ускладнень в операції на серці вашої мами, яку ми наразі готуємось виконати.

– Обов’язково буду. Які претензії? Ми готові на будь-що, тільки б бачити маму на цьому світі та, щоб вона не страждала, – тремтячим голосом відповів син військового льотчика.

– Це стандартна процедура. Я чекатиму вас на десяту ранку. Тільки не запізнюйтесь, далі у мене операції і я не зможу приділити вам жодної хвилини, – доповнив Підгірний.

– Ми будемо раніше! – запевнив медика Олесь і зітхнув з полегшенням. Принаймні на цю хвилину мама знаходилась під професійним наглядом та, за необхідності, їй могли надати кваліфіковану допомогу.

Тепер Русланка набрала бабусю.

– Привіт, бабунечко! Що ти телефонуєш? Є зміни у моєму особистому житті, так? – розсміялась дівчинка, бо наразі її власні батьки здавались прибульцями з іншої планети та зовсім не хвилювали. – А, згадали про моє існування, всього через три тижні? Добре, що хоч так. Бо я думала, що вони мені вже й у реєстрації за адресою відмовили...

– Ой, внученько! Я тут отримала такий наганяй. Ти ж знаєш, що ми з тобою прикидатися зовсім не вміємо. Моя доця захотіла поговорити з Антоніною Макарівною особисто, та я не стала втягувати до нашої афери сторонню людину. Ось і розповіла цим дурням все, як є. Що там робилося! Давно я не бачила свого зятя таким збуреним. Він завжди нагадує мені камбалу, що лежить на дні, вирячивши очі в один бік. А тут кричав, що я стара нахаба. Що розбещую їхню доньку. Що відправила на курорти розважатись. Тобто ніс взагалі таке, що далі я навіть стидаюсь говорити. Ну, а тепер звісно вони все те ж саме скажуть і тобі. Головне, щоб не прокляли, як це показують в давніх фільмах, – веселилась стара вчителька, бо розуміла, що всі ті вибрики дочки й зятя - то скоріше гра на публіку, ніж щирий страх за рідну доньку.

– Бабунечко, а ти в порядку? – теж посміхалась Руся.

– Та руки в них короткі до старої Терпелихи! – пожартувала бабуня, назвавши себе персонажем з «Наталки-Полтавки».

– Це найголовніше! До речі, я вже не в Криму, а в Києві. Вранці приїхали. Дякую тобі низенько, що виховала такого славного учня! Ми боялися: як мама Лесика дорогу перенесе. Навіть самі в тому потязі втомилися, а вона бідна ледве животіла. Я його просити хотіла, щоб прискорив госпіталізацію, а він сам запросив. Спецавто прислав і людей. Тому нам з Лесиком радісно, що їй допоможуть. Ой, Господи! Ще й до операції готують... Але ж ми саме цього прагнули, щоб вилікувати. Бог дасть вийде. А як наш голова себе почуває, після вправних рук твого учня?

– Тьху-тьху! Ганяє, як кінь та горілочку на свята попиває. Тому, думаю, і в мами твого хлопчика все налагодиться. А що тата його не відпустили? – поцікавилась бабуся.

– Так ми його самі відпустили, ба! Навіщо дяді Льоні кидати відповідальну службу? Ми з Лесиком здорові, дорослі люди, тому справились. А ти мені одяг відправила, бабуню? Бо поки в Києві ще жарко, але хтозна скільки нам прийдеться тут бути? Ой, ба, це таке величезне місто! Гучне, страшне, набридливе... Як тут люди постійно живуть, не розумію? – скривила носика вільна пташка з українських степів. Їй навіть в голівку не приходило, що можна безоглядно й щиро кохати Українську столицю, всім серцем і душею. Але у кожного кохання своє!

Лесик мовчки слухав, лежачи на своїй половині ліжка і це виглядало так, наче молода красива парочка спілкується телефоном зі своєю ріднею і в них немає одне від одного жодних таємниць. Навпаки, так вони мають відразу повну картину взаємних стосунків з родичами. Лесик милувався своєю принцесою ще й тому, що наразі вона забула про тонесеньку нічну сорочку, через яку з кожним подихом з-під шовкової тканини, його шалено спокушали прекрасні юні груденята... Від цієї картини в тілі хлопця ставало все гарячіше. Ось бабуня з онукою розпрощались і тільки тепер Руся уважно глянула на Лесика. А його погляд був красномовнішим за будь-які слова, бо палав такою ніжною жагою, що вона миттю натягнула на себе ковдру й густо почервоніла.

– Ось бачиш який ти! Я тут сиджу гола, а він милується... Що будемо робити? Особисто я, страшне яка голодна. Пішли кудись поїмо. Є ж тут у них якісь кафе, чи що? Тільки, прошу тебе, знову відвернись, – сиділа, до личка, вкрита ковдрою Руся.

– А хіба своїм батькам ти зараз не зателефонуєш? – нагадав їй ввічливий Олесь.

– Ні. Я хочу спочатку поїсти, з апетитом, а вже потім зіпсувати собі настрій до кінця дня, – рішуче відрізала дівчинка.

Олесь спиною до неї звівся на ноги й обережно пішов до ванної кімнати. Не будемо уточняти: чому, але звідти він вийшов вмитий і вже не такий загадковий. За цей час Русланка теж встигла одягтися та взяла маленьку сумочку.

– А я й не бачив. Тут холодильник є, Русю. Тому живемо! Купимо собі щось на ранок. Матір Божа! Так тут ще й мінібар та повно випивки, – розсміявся хлопець. – Нащо нам кудись ходити? Наклюкаємось та й будемо спати до ранку...

Русланка двома ручками, жартома, випхала Лесика з номера та повела до сходів.

– А чого не ліфтом? Треба ж відриватись на всю суму, – відчував щастя поряд Олесь.

– Тому, що не хочу! Я ліфтів терпіти не можу. Там тісно й дихати нічим, – зізналась йому принцеса-жабка.

– То в тебе ще й клаустрофобія! А мені здавалось, що з такими предками - ти безстрашна, – взяв її за ручку Олесь.

– От тільки не треба про мої страхи. Я багато чого в світі боюся. Нещирих людей, наприклад. Павуків і жалючої кропиви. Дурних забобонів моїх батьків боюся. А ще я так звикла, що ти поруч і тому страшенно боюся розстатися з тобою... – зізналася Русланка. Лесик просто обожнював її таку, бо це була його найчарівніша світла й відкрита книга.

– Але жабок ти вже більше не боїшся? – ніжно притис він Русю за плече.

– Ні! Хіба ж можна боятися саму себе? – примружила очі дівчинка і вони побачили освітлену вітрину якогось кафе навпроти. А на серці було так тепло й гарно, що навіть їсти вже перехотілося.