Спочатку:
На сторінку книги
Наразі Русланка знову сиділа у квітнику та розсаджувала кущі гортензії. Вони були великі й тому дід їх точно не викине. Це добро принесла дівчинці, в подарунок, весела сусідка і була вона така норовлива та гостра на язик, що коли б дід взявся за її квіти – могла й ногою тицьнути... Зараз старанна садівниця пальчиками вигладжувала рівні круги навколо кущів так, щоб потім можна було поливати квіти й вода не розтікалась. Ось саме такою дівчинка була у всьому. Якщо треба виконати якусь роботу, не важливо яку, то робила це з такою відповідальністю і завзяттям, що вкладала всю свою душу.
Біда-біда! Рученьки всі в мокрій землі, а телефон у кишені дзвенить безперестанку! Щоб не йти в дім, до крана, та не нариватись на зітхання лінивих членів родини, Руся миттю помчала до свердловини й натиснула на ручку. Швиденько помила рученята, потім попила холодної смачної води й витягла смартфон.
Вона не знала цього номера, але дуже сподівалась на диво і чекала дзвінка від Олеся, адже її лист вже повинен був точно дійти. Тремтячим пальчиком вона натиснула кнопку, але почула дурнувату рекламу і ледве не кинула телефон у мокрий квітник. Вона мовчки поклала гаджет до кишені та продовжила свою настирливу працю. Але й телефон теж був настирливим і знову дошкуляв тихим брязканням.
Русланка зітхнула та знову протерла рученята.
– Слухаю уважно... – незадоволено вимовило дівча, бо нудної реклами не почуло.
– Точно? А в дитинстві ти мене зовсім не слухалась, – почула вона знайомий голос і, щоб не впасти від радощів, навіть присіла навпочіпки серед квітів.
– Ти... Це Лесик? – вхопила вона більше повітря в легені, щоб ще й не задихнутись.
– Привіт, манюня! А ти що багатьом розіслала свій номер на цьому тижні? – тепер вона точно чула Лесика і від задоволення заплющила гарні сині очі.
– Ні. Тільки тобі. Привіт! Я дуже довго тебе шукала, – як і рідненька бабуся, ніколи не вміла прикидатися Русланка, а вже перед ним – ніколи в житті.
– А чому ж тоді відразу не написала? Я теж дуже довго чекав. А потім зрозумів, що просто забула мене, – зітхнув на тому кінці зв’язку хлопець.
– Забула? Та я пам’ятаю кожен наш день так, наче це було вчора. А чому не писала? Це довга історія, але я тобі її колись розповім. Лесику, я страшенно рада тебе чути та ще більше хочу побачити. Обміняймося фото! – без будь-якого сумніву чи вагань попросила Русланка.
– Добре. Тільки ти перша. Я ж все-таки джентльмен, – танув його голос так, як тоді, коли вони були маленькі й Лесик лікував її розбиті колінця або возив на козі.
– А якщо я тобі не сподобаюсь? – спитала дурницю дівчинка.
– Такого ніколи не було й не буде, – впевнено відповів хлопець і зараз його голос став набагато дорослішим: – Я чекаю...
Русланка кинула своє гарне фото серед квітів, а потім побачила Його. Тепер у неї всередині все якось дивно перевернулось, і серце закалаталось швидко й гаряче. Бо з екрана на неї дивився той самий гарненький хлопчик, з добрими блакитними очима і білявим волоссям, ось тільки риси його личка витягнулись і подорослішали. А взагалі він став неймовірно красивим!
– Русю, я навіть не думав, що ти станеш такою... Ти й маленькою була гарнюня, але тепер... Я не знаю, що відчуваю, дивлячись на цю красиву яскраву квітку серед твого квітника...
Він замовк і між ними запанувала телефонна тиша, та це могло здатися лише на перший погляд і тим, хто не знав чарівну парочку. Бо якраз їм обом було все зрозуміло, а ще так добре і солодко, наче вони вже були поряд. Русланка опанувала себе першою:
– Дякую. Ти теж став дуже дорослим і гарним. Наче тобі не сімнадцять, а більше...
– Що старий? – розсміявся, знайомим з дитинства, щедрим сміхом хлопець.
– Ні. Але, як завжди, ставиш дурні запитання. Розкажи краще щось про себе, якщо можеш.
– А що ти хочеш про мене знати? Школу, хоч на трійки, я все-таки закінчив. Правда, не зовсім пам’ятаю - це була моя восьма чи дев’ята школа. Та неважливо. А ти? Мірошник Руслана, мабуть, точно відмінниця? Бо як згадаю, як ти ліпила сніговиків, та читала книжки, то й навчаєшся, звісно, з таким же натхненням.
– Так, вгадав. Але це нецікаво. Я дуже хочу тебе побачити, тут, у нас.
– Ти серйозно? – завагався Олесь.
– А чому ні? Ти що не любиш подорожувати? Аби просто побачити наш край, яким він став, – Русланка навіть почервоніла і дуже хотіла сказати набагато більше, але замовкла й чекала.
– Русю, я не знаю. В мене мама дуже хворіє. Перенесла інфаркт і ніжками майже не ходить. А тато й досі рідко буває вдома. Тому не вийде...
– Пробач, я не знала, – прикусила губенята Русланка і їй стало дуже сумно за Лесика і його маму. Можливо це неправильно, але в її щирій голівці промайнула зловісна думка про те, що її мати сидить все життя вдома та запихається різною хімічною гидотою, яка їй зовсім непотрібна. А та гарна добра жінка, що навчала діточок в школі та за час, що жила поряд – любила все і всіх на землі. А тепер вона дуже хвора і Лесик звісно дбайливо доглядає її. Така вже він людина, хоч все це страшенно несправедливо...
– Та нічого. Все нормально. От тільки приїхати я наразі не зможу. А може ти приїдеш до нас позасмагати на морі? Ми всі були б дуже раді тобі, – надихнувся своєю вдалою думкою хлопець.
– Лесику, ну ти ж знаєш, що в нашій родині рабовласництво ще не скасували. Я страшенно хотіла б, та мати не дозволить, – як завжди жалілась йому дівчинка.
– Тобто у вас усе, як колись. Нічого не змінилось? І моє вітання, я так розумію, вона викинула тоді? – здогадався розумний хлопець.
– Ні, не викинула, а сховала. Я знайшла у книжках лише через два роки. От тільки без зворотної адреси. Ти ж, як нормальна людина, написав її лише на конверті, а вона викинула спеціально. До речі дякую за вітання, нехай і через стільки років. Я й досі бережу твою листівку. Якби не вона, може я тебе й не шукала б. Та коли у нас вдома гроза і зовсім гидко, я йду у високі трави зі своїм щоденником. Дістаю з-під палітурки твоє вітання і мені стає легше. А ще я вирішила, що шукатиму тебе, доки не знайду. Спочатку рила в мережі. Ти що не підписаний ніде? Чи вам не можна? – прорвало Русланку і вона питала й розповідала про все відразу.
– Чому ні? Просто в мене немає часу, та й блогер з мене ніякий. Пишу я з помилками і мене засміють, – знову щиро зізнавався Лесик.
– Зрозуміло. Але ж мені в телефоні писати будеш? Я ніколи ні словом не скривджу. Пиши, як хочеш. Тільки пиши, добре? – просила його Русланка.
– Я знаю. І звісно буду писати. А ти мені. Так не хочеться з тобою розлучатись, але я повинен іти. Коли тобі можна телефонувати, щоб не наражати на гнів матусі? – лагідно спитав він так, наче й досі жив поряд.
– О, це вже коли захочеш! Я трішки виросла, та вийшла з-під пильного контролю. А вже відносно телефонних та комп’ютерних справ – вони мені зовсім не заважають. Бо всі мої гаджети на таких паролях, що їм і не снились. Батько пише інколи свої звіти в окремій теці, але в мої навіть не потикається. А мати взагалі не розуміє новітніх технологій і тільки лається про все, що кидає повідомлення та дзвенить. Тому не переймайся. Телефонуй коли завгодно, я на зв’язку: 24/7. Це для мене нормально. Ось і зараз напишу вдячний відгук на ім’я нашого дільничого, що допоміг мені тебе знайти. Без дяді Толі я б тебе ще дуже довго шукала. Він звісно зайнятий нашими п’яницями та іншими справами, але я попросила і він через кілька тижнів дав нам з тобою те, чого ми так довго бажали. Знаєш, я навіть боюся зв’язок вимикати, бо ти знову зникнеш, як тоді, – мало не плакала Русланка.
– Не бійся! Тепер нізащо не зникну. Якщо вже трапиться щось неординарне, я приїду. Ми виросли, Русю, і знайшлись. Це прекрасно! Я хочу тобі дещо сказати, але боюсь...
– Тоді не кажи. Скажеш, коли побачиш, – здогадалась маленька, але вже доволі доросла Русланка, бо відчувала те ж саме і страшенно хотіла сказати, що з дитинства його одного на світі кохає... Але ж хто таке каже телефоном, в першій розмові, через вісім років?
– Не можу мовчати. Ти єдина дівчинка в моєму житті, яку я з першої зустрічі полюбив, як рідну, а зараз всередині так добре, що я не знаю: як дякувати тому дядькові, що нас знову поріднив. Прошу: передай йому від мене дяку. Може колись побачимось, тоді скажу особисто. А наразі, не сумуй. Ми будемо часто розмовляти. Бувай, моя принцесо-жабко...
– ... Що ти сказав? – мало не задихнулась дівчинка.
– Принцеса-жабка! А як же мені ще тебе називати? Ти думаєш, я забув? Ні.
– Лесику, я навіть не знаю, що відчуваю. Наче мені знову років п’ять...
– Ні, принцесо, тобі п’ятнадцять і ти дуже гарна. До побачення! – відключив зв’язок хлопчик, бо йому скоріше за все треба було доглядати маму або просто, щоб не наговорити більше, ніж хотів.
