Спочатку:
На сторінку книги
Тепер у всіх настав час без сну. Навіть Русланка, що раніше завжди міцно спала, з початком ворожої навали в Криму – за опівніч сиділа в Інтернеті. Правда мережа, то таке об’ємне та багатогранне поняття, у котрому йде вільний злам між поганим та хорошим. Адже на розміщені прохання хоч якоїсь інформації про українських військовослужбовців їй приходили, як співчутливі коментарі, так і погрози та непристойна лайка.
Але Руся була вже досвідченим блогером, тому не звертала уваги на інетсміття, а настирливо шукала хоч якісь натяки чи підозри. Та поки подібні пошуки не давали абсолютно ніякого результату, бо підполковник Чигрин, наче в море канув. Тільки дружина вперто вважала його живим. Набагато пізніше Руся зрозуміє, що таке відчувати рідну людину на будь-якій відстані.
Настала тривожна й безрадісна весна, а ворог повільно та підступно просувався Сходом. Олесь Чигрин вже двічі побував у військовому комісаріаті, щоб записатися добровольцем, але ні за віком, ні за підготовкою він звісно не мав жодного шансу потрапити до списку героїв-оборонців.
Якось Русланці прийшло повідомлення чужою мовою про те, що льотчик Чигрин переховується в одному південному селищі, але за подальшу інформацію родина повинна переказати кругленьку суму в доларах США, на вказану картку... Не довго думаючи, Русланка кинулась до дільничого Іващенка.
– Дядю Толю, благаю! Дивіться, що мені прийшло. Скажіть: як на це реагувати? – загорілись надією сині очі дівчинки.
– Та ніяк. Шарлатанів і здирників стає все більше, але перевірити спробуємо. Поїхали, – чоловік сів до свого старенького авто й миттю набрав номер керівника місцевого відділу СБУ.
Він залишив Русю в коридорі, а сам зник за дверима. Коли чекаєш важливої звістки, час чомусь застрягає на місці, а от коли спішиш – він здається обганяє сам себе! Та дівчина вперто чекала. А що як це дійсно хоч не ниточка, а якась волосинка на шляху до порятунку батька Лесика?
Та вийшов капітан Іващенко до Русланки з сумним обличчям. Хлопці-професіонали добре перевірили отриману інформацію, але у вказаному населеному пункті не було людини з таким прізвищем. Зате картка якийсь час це функціонувала, та в процесі перевірки зникла й більше не відповідала...
– Не переймайся так, дівчинко! – підтримував її дільничий. – Повір, не тільки ви шукаєте підполковника Чигрина. Краще скажи: як себе почуває його родина? Адже ти казала, що у дружини льотчика хворе серце, а малий весь час намагається вирватись до лінії вогню.
– Так, дядю Толю. Лесик погодинно створює всім проблеми. Він дуже змінився за ці місяці. Скільки його пам’ятаю, то була одна доброта і ввічливість. А тепер інколи таке скаже, що ми з його мамою намагаємось просто недочути. Його звісно можна зрозуміти, але ж ми нічим не можемо допомогти дяді Льоні, де б він зараз не був, – тяжко зітхнула Русланка і вони розійшлись кожен у своїй справі.
Одного разу Руся отримала з алгебри двійку. Це було вперше у її житті. Ні, вона знала матеріал та відповіла чітко й грамотно, але вчителька трималася доволі зухвало й дозволяла неприпустимі коментарі, відносно ситуації на півострові. Звісно її предмет не мав ніякого відношення, ні до історії, ні до географії, але прямо посеред уроку в Русланки з нею виникла гаряча суперечка, тому викладачка вліпила дівчинці незаслужену двійку. Клас, затамувавши подих, спостерігав за перепалкою двох політичних суперниць і залишився страшенно задоволений стійкістю своєї красуні-відмінниці. Але сьогодні вона такою себе вже не вважала.
Вдома, миттю переклавши до портфеля інші книжки, на завтра, Руся кинулась до Чигриних. Тьотя Аня була на роботі в бібліотеці, а Олесь повинен бути вдома, бо в басейні у нього вже з’явився помічник і сьогодні зміна того, іншого. Русланка постукала по дверях та зайшла до господи. Лесик якраз закривав рюкзак і дівчина спитала:
– Привіт, Лесику, а що ти робиш?
– А хіба не видно? Їду шукати тата. Обридло мені сидіти та їсти мамини пиріжки, коли він десь там загинається серед катів. В армію мене не беруть, значить буду вирішувати все самостійно! – гримнув Олесь і навіть не привітався зі своєю подружкою.
– Лесику, чому ти тепер завжди зі мною такий злий? Я ж не проти була шукати з тобою спочатку і зараз не проти. Тільки зайду до бабуні та візьму кілька речей. Поїдемо разом. Мені без тебе життя не потрібне. То навіщо відкладати? Все, що нам призначено - зустрінемо разом, – спокійно відповіла вона і перекрила хлопцю шлях з дому.
– Прости... – закрив лице долонями Олесь та додав: – Я з кожним днем все більше розум втрачаю. Чому звідти вийшли майже всі, а тато пропав і його ніде немає? Такого ж не може бути. Людина зникла без сліду і всім до цього байдуже. Я знаю все про нас, тільки ти нікуди не поїдеш.
– І ти не поїдеш! – рішуче сказала Русланка й заглянула в його очі з неймовірною тугою.
– Ти зараз сказала... що без мене тобі життя не потрібне? Але ж ти не зі мною, – перемкнуло на іншу образу хлопця.
– Як це не з тобою? – здивувалася Руся.
– Та ніяк. Ми зустрілись і були наче рідні в дитинстві. А коли минулого року побачились – зрозуміли, що кохаємо. Я сто разів доводив тобі свою вірність і почуття, а ти поводишся так, наче нам знову по п’ять років... Навколо біда і хто знає, як довго ще триватиме тиша тут у нас? Чому ти така недосяжна, скажи? – горіли жагою його блакитні очі. Мабуть, біль відсутності інформації про тата змішався в його голові з іншими нестримними думками, а винною виявилась вона - Русланка.
– Бог свідок, Лесику, я не знаю: чого ти від мене хочеш? – знизала плечима дівчинка.
– Всього відразу. Скільки можна мене називати «братиком», коли в наших очах горить зовсім інше сяйво? – схвильовано обійняв Олесь Русланку за плечі й потягнув до себе.
– Прошу тебе: відпусти! – тихенько, але суворо сказала Руся. Він миттю відпустив та відповів:
– Відпустив і все зрозумів. Тоді не розповідай, які ми споріднені. Просто йди додому та займайся домашніми завданнями. А мене не зупиняй. Я все одного поїду до Криму. Я вже домовився з одним перевізником. Русю, прошу тебе, йди...
Почувши його зізнання, Русланка сама кинулась хлопцю на шию та залилась гіркими сльозами. Вона притискалась до його сильного тіла й шепотіла:
– Я згодна. Що хочеш зі мною роби, тільки не їдь нікуди...
– Ні! Так не піде. Я не зможу закреслити все досконале й красиве, що між нами було дотепер. Не плач, я ж не твоя божевільна мати. Прости... Я не хотів тебе ображати! – тепер він ніжно пестив її спинку і знову відчував себе старшим та відповідальним. Але ж і безнадійно сильні почуття до цього чистого створіння бушували в ньому, наче вулкан.
Руся протерла долоньками свої зарюмсані сині очі й уважно подивилась на Лесика. Чомусь згадала, що він сказав про ненадійний спокій у цих краях, а ще їй було страшенно шкода його наболіле за татом серце. Вона стояла й чекала від нього хоч якихось дій. А він вагався і лише тихенько схилявся до неї. Минулого року, вдома на морі, він вже торкнувся якось її чарівних вуст, але тепер хлопцю було майже страшно. Що як їй не сподобається його поцілунок? Що як вона його зненавидить та втече? Що як... Господи! Як же це прекрасно... Вперше за багато років їх ніжної дружби, Олесь відчув нестерпне блаженство поєднання їх світів у справжньому п’янкому й солодкому поцілунку та ще не міг повірити, що Вона покірно тане в його обіймах.
– Ось тепер знаю: чому не міг забути тебе з дитинства... Який божественний гріх ти носиш на своїх губах! Я неймовірно тебе кохаю... І дійсно наші життя споріднені та нероздільні, – утопав у її ніжному погляді юний Чигрин та зовсім не намагався діставати дівча новими нестримними діями.
– Тепер вже не поїдеш від мене? – зітхнула маленька хитрунка, а її личко так звабливо палало, що Олесь тільки посміхався та протирав долонею залишки дівочих сліз.
– Не знаю. Якщо накажуть – звісно поїду. Але до того я буду поруч з тобою. Тільки не плач. Просто посміхнись, – просив колишній чарівний Лесик. Невже один поцілунок з коханою дівчинкою може творити такі дива? Але ж всі ми свідки того, що може!
Русланка не пішла додому. Як колись раніше, вони з Лесиком приготували вечерю та розібрали рюкзак мандрівника. Скоро з бібліотеки повернулась тьотя Аня і дуже зраділа призабутій добрій атмосфері в домі. Вони вже сиділи за столом, коли у пані Ганни забринів телефон:
– Слухаю?...Боже-милосердний, Льоню!!! Як? Де ти? Скажи ще хоч слово...
Бідолашна жінка майже впала без сил на диван і не могла повірити у ще одне сьогоднішнє диво. Так! З нею розмовляв чоловік, батько Лесика, підполковник української військової авіації, звістки про якого родина болісно чекала кілька страшних місяців...
Пані Ганна ридала і притискала до вуха телефон так, наче то був сам її дорогий і рідний. А Лесик з Русланкою обіймали жінку та прислухались до кожного почутого слова. Леонід Михайлович сказав, що був у полоні, але його обміняли на якогось полковника, льотчика-ворога, та можливо скоро вони всі зустрінуться.
Тепер знову плакала й Русланка, а Лесик пестив своїх рідних жінок і весь тремтів від радості, від дяки своїй маленькій дівчинці, що не пустила його сьогодні мандрувати до невідомих світів. Інакше він би не дізнався наразі про таке неймовірне щастя! Батьків син ковтав у горлі свої хлоп’ячі сльози і світ знову здавався йому цілісним та сповненим надій.
