Раді Вас бачити!

Десь в районі обіду на подвір’ї Марії Матвіївни з’явився дільничий Іващенко. Русланка навіть зараз була проти, але бабуся вже написала грамотну й послідовну заяву про домашнє насилля над її онукою. І тому капітан прийшов, на диво, вчасно.

Жінки якраз накрили стіл та всі разом сіли обідати. Руся відчувала побиття по всьому тілу, але трималась добре, адже поряд були найдорожчі їй люди та намагались дбати про кожен її подих.

Чоловік звично представився та коли почув, що це і є родина Чигриних, навіть посміхнувся:

– Так ось яка вона - мрія Русланки Мірошник. Щиро вітаю вас в нашому гостинному краї. А я до вас у справі.

– Потім справи, Анатолію Борисовичу! Виключно, до столу, бо я ображусь, – миттю поставила бабуня на стіл ще одну тарілку. – Борщ сьогодні на диво смачний. В ньому душа відразу двох господинь. Прошу!

Капітан зняв кашкета та поклав його на папку збоку й мовчки сів за стіл. Він добре знав цю чарівну стару жінку: якщо добра – то до нескінченності, але якщо чогось хоче – краще не йти наперекір...

– Дякую, не відмовлюсь. Ваші страви, Маріє Матвіївно, то все шедеври. Говорю, не як комплімент, – взяв ложку дільничий і спробував запашний гарячий борщ. – Ну, як мене не вважати корупціонером та хабарником? Коли від такої страви зорі перед очима мерехтять...

– Дякую. Всім смачного! Беріть, Борисовичу, ось сметанка. У Софії брала. Вона теж майстриня ще та, – бабуня не намагалась підсолодити відповідальну державну особу. Просто, у своєму господарстві, вона була з усіма однаково хлібосольною.

Коли всі почастувались борщем з густою сметаною та зеленню з городу, дільничий протер вуста хустинкою і, запивши смачним компотом, сказав:

– Щиро дякую. Я три дні нічого в заводській їдальні не їстиму, щоб не порушувати цей смак. Тепер до справи.

Він взяв свою папку та дістав якийсь листок.

– Вибачайте шановні гості, але зранку мене викликали на подію, зі зламом дому. В мене навіть заява від господині є. Що ж ти, хлопче, починаєш життя в нашому краї з хуліганства? Це недобре. Я повинен відреагувати...

– От же ж падлюка! Вона таки відірвалась від телевізора та згадала, що вміє писати? Хоча завжди писала з помилками! – змінила приємний тон бабуня й миттю зірвалась з місця та опинилась біля Русланки. Вона підняла з її личка волосся й дістала з фартуха складений вчетверо листок. – Ми Вас, пане дільничий, теж скоро потурбували б. Я мовчала довгі роки, але ж шмагати дитину кропивою, то одне. А бити так, щоб вона вся синя була та замикати в комірці без їжі й води, то вже інша справа. Я готова відправити онуку на огляд, щоб зафіксувати побиття й подати на цих тварюк до суду. Тримайте, це зустрічний позов. А ще, якби ми з Лесиком не врятували Русланку, вони б її в темній коморі голодом замордували. То як Вам це?

Дільниця у капітана була доволі велика. В цих краях під його відповідальність підпадали широкі простори, тому випадки траплялись: від звичайних сімейних розбірок, до жертв у ярах. З усім цим Іващенко справлявся, бо така в нього була служба. Але те, що він побачив і почув наразі, збурило його поліцейське серце не на жарт.

– Я не розумію, хто все це з Русею зробив? Батьки?

– Пане, капітане! Я Вам не наливала, тому сконцентруйтесь, будь ласка. Ну, звісно ж не ми. Це так вони дитину після відпочинку зустріли. Бачите, як за єдиною донькою сумували? – не вгавала Марія Матвіївна.

Капітан уважно пробіг очима по чітких рядках старої вчительки, та з кожним прочитаним словом його обличчя ставало все суворішим. Він схвильовано кидав погляд на Русланку й кивав головою, а потім вклав документ до своєї папки.

– Це неймовірно дивний та обурливий факт, а ще кримінальний злочин. Я негайно буду готувати відповідні папери. Ви повністю праві, пані Козак, відносно огляду Русланки у лікаря. Я долучу його звіт до справи і громадян Мірошників скоро викличуть до слідчого. А справа про хуліганство Олеся Чигрина наразі скасована та перекваліфікована в допустимий захист і оборону постраждалої.

Іващенко ще раз протер лице хустинкою, бо від таких неочікуваних новин навіть змок. Потім він простягнув руку Лесику та якось урочисто доповнив:

– Дякую тобі, Олесю! Ти справжній син військового, бо знаходився в потрібний час, у потрібному місці. Молодець!

– Що Ви, пане капітане! Я за Русю у вогонь і в воду піду. А ще, при нагоді, хочу подякувати Вам за те, що знайшли можливість нас знову поріднити. Я писав і шукав її, але ж батьки кореспонденцію викидали. За нашу другу зустріч з нею - я перед Вами в неоплатному боргу...

Хлопець міцно потиснув дільничому руку і той знову посміхнувся:

– Ого! Бачу я потрапив у казку новітніх Ромео і Джульєтти! А ще міцна в тебе рука, хлопче. В якому виді спорту тренуєшся?

До цього Русланка сиділа мовчки, але коли справа дійшла до спогадів про їх пошуки, вона підняла важку голівку й теж посміхнулась:

– Дядю Толю, він плаває краще за будь-яку морську рибу.

– Серйозно? Олесю, а дітей ти любиш? Це я до того питаю, що в нас біля комбінату є великий басейн і діточок на тренування з плавання стоїть у черзі багато, а тренера ніяк не можемо знайти. Було кілька. Та одного за пияцтво звільнили, дітям такий ні до чого. А інший - сам десь втік. Ось і стоїть заводська новобудова пусткою. Воду спустили, а малечу нікому навчати. Чи ти приїхав відпочивати сюди? – знову посміхнувся уважний дільничий, бо ще на половині своєї розповіді побачив, як запалали очі хлопця і відповідь була написана на його щирому обличчі.

– Я не дуже вмію відпочивати, пане капітане. І тому залюбки працюватиму з дітьми. Чому ж не люблю? В мене завжди у дворі з малими був контакт. Це тільки тут, у дитинстві, я про всі хлоп’ячі ігри забув. Як побачив оці сині очі – то вже до самого вимушеного від’їзду не відходив. І тепер не відступлюсь. А до роботи я хоч завтра готовий.

– Дійсно, сьогоднішній день просто наповнений несподіванками: поганими й хорошими. Що ж, Олесю Чигрин, я навіть не питатиму згоди матері, бо бачу як гордо вона дивиться на тебе. Думаю, що через кілька днів візьмешся до роботи в басейні. Я сьогодні ж поговорю в районі з працівником відділу спорту. Ну, все. Якщо готові, тоді пішли до лікарні. Слава Богу, вона від вас через пару будинків стоїть. Русланко, дійдеш помаленьку? – ніжно подивився на нещасну дитину дільничий.

– Дядю Толю, дякуємо за Лесика! Дійти я дійду, але може не треба? – скривилася Руся не тому, що їй було соромно показувати лікарю синці по всьому тілу, а тому, що навіть зараз їй було шкода батьків... Дійсно, це була якась неймовірна дитина!

– Треба! Тим більше, що це тягнеться у вас вже роки. Звідки ж я знав? Як взагалі ти в подібному середовищі виросла така добра та життєрадісна? – дивувався досвідчений поліцейський.

– А в мене для щастя було багато помічників: бабуня, Лесик, тьотя Аня, – хотіла широко посміхнутись Русланка та схопилась за щічку, бо відчула біль.

– Чіпляйся давай! – підставив їй сильну руку Лесик і капітан навіть підморгнув жінкам. Після запашного борщу та приємних вражень від спілкування, Іващенко мав жартівливий настрій.

– А може на руках донесеш, лицарю? – підбурював на подвиги Лесика він.

– Запросто! – схопив Русланку на руки юний Чигрин.

– Лесику, постав! Боляче, – скрикнула Русланка і хлопець обережно опустив її на траву.

– Вибач, я забув! Все, пішли потихеньку ніжками, – підсумував бувалий плавець та мабуть згадав, як вона настирливо навчалась плавати з ним. А Русланка сперлася на його руку та й почвалала до лікарні.

Коли лікар побачив продовгуваті гематоми на спині дівчинки, то відразу ж відправив на рентген. Він хотів впевнитися, що в легенях та нирках немає ніяких відхилень. Бо дівчинка була худенька, а з характеру синців зрозумів, що били з усієї сили.

– Чим це тебе так? Ну, не віжками ж? – здивувався медик.

– Ні, – опустила очі додолу Руся.

– А чим?

– Рушником!

– Та ну! Не може бути. Тоді сліди були б ширші й не такі глибокі.

– Я кажу правду. Просто мама його скрутила...

– Да-а-а... Вік живи, вік навчайся – дурнем помреш. Я й подумати не міг, що твоя мати така злісна. Як до нас приходить – то одна чемність і благородство. Правда, ліки просить завжди від нервів. В такому разі я повинен виписати їй направлення до психіатра. Дякую, що пояснила. Тепер це обов’язково! – сів щось писати спантеличений чоловік.

Слава Богу, ніяких недобрих змін у внутрішніх органах медики не знайшли, тому Руся повернулася додому, а дільничий доповнив папку новими паперами та й поїхав кудись. Русланку знову вклали відпочивати і Олесь сів читати їй книжки.

– Знаєш, Лесику, я навіть рада, що мати мене побила. Бо ти нізащо б отак не сидів поряд та не читав мені як тоді, коли я сильно застудилась, – трималась за його руку Русланка.

– Ти й це пам’ятаєш? Але ж у тебе тоді був страшенний жар і ми з твоєю... намагались збити температуру. Ну, а я просто читав, щоб не так хвилюватися й думав, що ти спиш, – потонув він блаженним поглядом в її очах.

– Звісно пам’ятаю. Якби тебе не було поряд, я б мабуть померла. Дуже погано було тоді. Не знаю, як ти це робиш, але від твоєї присутності у мене проходить весь біль, а всередині тепло й радісно, – відверто зізналась дівчинка.

– Це тому, що ми народилися рідними, – щасливо посміхнувся Лесик і додав: – Заплющуй ті сині озерця та спи. Я нікуди не піду, просто тихенько читатиму.

Русланка погодилась і скоро заснула. Лікар виписав якоїсь мазі від травм і бабуня, перед сном, намастила онучці спинку. За річкою, на лузі, підіймався туман. Вечоріло. На небо вийшов молодий місяць, хоч сонце ще не полишило небосхил.

Мама Лесика з бабунею Русланки сиділи від виноградом, за столом, та готували груші на варення. Аж раптом старенький Шарик, що вже не вмів дзвінко гавкати, сповістив господиню про чужих. Дивно, але песик завжди намагався гавкати на бабусину дочку і навіть гарчав, коли вона підходила близько. Кажуть собаки, неймовірно добре відчувають: де людина погана, а де хороша. Ось і він зустрів недобру людину злим хрипким звуком.

Марія Матвіївна піднялась і миттю схопила рушника, що лежав надворі, біля плити. Щоб не розбудити Русю вона майже бігом примчала назустріч своїй ганебній дочці й без будь-якого вступу почала перішити ту по всьому, що потрапляло їй під руку:

– Геть, дикунко! Пішла з мого двору! Що не так приємно, коли б'ють по тобі?

Рідна дочка, мабуть не чекала такої щирої зустрічі від інтелігентної та завжди стриманої матері. Вона закривалась від легких ударів рушника та намагалась скрикнути. Але роздратована побиттям Русланки бабуня вигнала її за межі двору та замкнула на засув хвіртку:

– Мовчки повернулась і пішла звідси! Немає в мене дочки і вже ніколи не буде. Я тобі навіть передачки не принесу. Сидітимеш зі своїм пеньком у тюрмі. Ти навіщо дитину скалічила, дурепо?

Це вже була не та добра й щира Марія Матвіївна Козак, а гарячий боєць за справедливість. А може матері просто набридло вірити, що у її доньки є хоч щось людське?

– Мамо! Ти з глузду з’їхала? Я прийшла забрати додому ту малу гадюку. Вона ж у тебе осіла? Нам треба, щоб вона правильні свідчення дала проти того бандита з Криму, – поправила зачіску після материного «привітання» підступна жінка.

– Будуть тобі свідчення! Такі свідчення будуть, що заслухаєшся. Хіба ж я знала, що народила потвору? Досі не розумію: звідки у тобі стільки ненависті до дитини? Хіба той бовдур заразив? Не ходи сюди, не шукай ні дочку, ні матір. Навіть забудь, що були! Йди до свого пекла, – повернулась бабуня та пішла з тяжким серцем до хати, бо від своєї доброти, винуватила саме себе у всьому, що тепер відбувалось.