Раді Вас бачити!

Рано-вранці військовий льотчик тихо зібрався на службу, бо вже й так мав кілька пропущених викликів та раптом звернув увагу на балкон. Він здивовано підійшов ближче й не побачив там сина. Тепер його просто розпирала неймовірна цікавість і Леонід Михайлович заглянув у щілинку до кімнати сина. Від побаченого очі підполковника засяяли гордістю й натхненням.

Його по вуха закоханий нащадок вклався поряд зі своїм ліжком, на спальнику, та скоріше за все ще бачив сни про Неї. Бо його рука сперлась на ліжко й обережно тримала в обіймах простягнуту до нього долоньку прекрасної гості. Якби льотчик мав хист писати вірші – він зараз щось написав би. Але підполковник тільки щиро посміхнувся та вийшов на прохолодну ранкову вулицю.

Тепер погляд Леоніда Чигрина був одночасно збуреним і сумним. В його розумній голові, одна за одною, змінювалися думки зовсім не такі веселкові, якими він ділився минулого вечора з родиною. Багато людей на землі ще нічого не підозрювали й не відчували. Але ж військові розвідки багатьох країн, що прискіпливо спостерігали за горе-сусідом України – натякали на близькі й жахливі події у житті квітучої Батьківщини... Чигрин кинувся за кермо військового УАЗика та й помчав на летовище.

Південне сонце зробило свою яскраву справу й розбудило молодь у кімнаті. Щасливий Лесик ще й досі тримав у руці долоньку Русі, але вона сором’язливо висмикнула її та ніжно привіталась:

– Доброго ранку, мандрівнику! Як спалося на туристичній амуніції?

– Доброго ранку, принцесо! Я ще ніколи в житті так солодко не спав! – зізнався Олесь і дійсно блаженно потягнувся на спальнику. – Ого! Та я вже з нього зовсім виріс, як виявляється...

– Так, вимахав ти дай Боже! Наче тата й маму разом у себе ввібрав. Вони ж бо не дуже високі, – підтримала його Руся та попросила: – Йди першим до ванної, а потім я піду.

– Але ж це неввічливо! Я повинен пропустити дівчинку. А, зрозуміло! Ти боїшся вилазити, переді мною, з-під ковдри. Та вчора, на морі, я вже бачив тебе майже без нічого, – нагадав про їх таємне засмагання у кам’яному гроті хлопець.

Сором’язлива Русланка не витримала сміливого натяку й кинула в Олеся своєю подушкою та цим тільки збурила в ньому купу гострих відчуттів. Він піймав пухку річ на льоту й потонув у Русиних очах шаленим поглядом.

– Кидай ще! Тоді я точно не витримаю й поцілую тебе, щоб заспокоїти, – чесно зізнався Лесик і підвівся та поклав подушку на край ліжка. А потім дбайливо склав свою тимчасову постіль.

Коли він вийшов зі своєї кімнати, в одних плавках, мама сиділа на ліжку й спокійно розчісувала косу. Та миттю її очі подвоїлись в розмірах і бідна слаба жінка мало не втратила свідомості:

– Лесику, ти здурів? Що ти забув у кімнаті дівчинки?

– Спав на підлозі, мамо! Ось несу спальник до шафи. Русланка сама мене запросила, щоб на балконі не загинув. А ти про що подумала? – не вірив у грішні думки своєї вихованої матусі син. Але та тільки перехрестилася й сказала:

– Слава Богу! Та нічого я не подумала. Але ж міг би вже й одягнутись.

Лесик тільки посміхався й розумів, що наразі по всій їх квартирі пурхають невидимі Амурчики й зводять з розуму навіть заклопотаних і серйозних членів сім’ї. Він похапцем натягнув шорти та пішов на балкон зустріти перші промені сонця. Сьогоднішній день обіцяв бути ще палкішим.

Русланка вправно розібралась зі справами гігієни та вибігла до центральної кімнати, свіженька й весела:

– Доброго ранку, тьотю Аню! Давайте мені завдання відносно сніданку. Я зараз швиденько все зроблю.

– Оце дитина! Тільки прокинулось - вже роботою марить. Та немає в мене ніяких завдань. Лесику! Куди ти подівся? Йди допомагати Русланці, – покликала хазяйка дому. Та звідки ж їй було знати, що син наразі блаженно знемагає під потоками холодної води, в душі? Адже за ніч, поряд з тихеньким сопінням Русі, він натерпівся від своїх гарячих мрій стільки шаленого вогню, що треба просто наскрізь остудити божевільну душу...

На сьогодні у Лесика були доволі грандіозні плани. Після вчорашнього веселого застілля мама почувалася, здається, доволі добре. Їжі в холодильнику залишилось повно-повнісінько. Тому хлопцю страшенно хотілося зібрати невеличкий скарб та й повезти чарівну гостю на дальні піщані пляжі, щоб навчити її плавати. Адже він обіцяв!

Підбадьорений і гарно причесаний, ходою молодого павліна, Олесь вийшов з ванної кімнати та щиро запитав:

– Чого це пані тут репетує? Та чув я все, але ж дайте мені хвилинку! Пішли, маленька хазяєчко, знайду я тобі роботу. Ну, немає у нас в хаті квітників. А їй же з самого ранку працювати не йметься...

Русланка змовчала, бо виглядав зараз Лесик таким красенем, що вона не могла йому заперечувати, а тільки милувалась своїм давнім дружечком та кліпала довгими війками трішки ображено. Вони накрили ранковий стіл і Лесик пішов допомогти мамі підійнятись. Жінка вже привела себе до ладу й лише зойкнула, коли вийшла до кухні:

– Оце дива! Раніше на сніданок були лише яєшня та молоко, а наразі якийсь домашній ресторан, не інакше. Русенько, може ти не поїдеш від нас взагалі? Бо мені починає подобатись панське життя. Вийшла на готове, наїлась та й знову в подушки. Синку, ти згоден не відпускати маленьку квіточку додому?

– Мамо, навіщо питаєш? Та за таку ідею я впоперек потяга ляжу, тільки б вона не покидала нашого дому... – сміливо відповів син.

Русланка тихенько посміхалась і сприймала це як гостинні компліменти. Вона не розуміла навіть, що тьотя Аня завжди була щирою людиною, а вже відносно Лесика – він навіть про потяг, мабуть говорив цілком серйозно. Адже цього разу Руся провела з ним поруч лише день і ніч, а йому-бідному здавалося, що це щастя триватиме вічно. Хлопець навіть не допускав думки, що настане день, коли дівчинка зникне звідси.

Зі спокійним, хоча й хворим серцем, матуся відпустила дітей на дальні пляжі й Лесик помчав знайомими просторами в бік Любимівки. Звісно з більшим задоволенням він повіз би маленьку принцесу в Саки, бо ті піщані пляжі точно відповідали б потребам маленької, не навченої плаванню дівчинки. Але ж страх за здоров’я мами не давав закоханому хлопцю йти аж на такі відчайдушні кроки.

Через пів годинки, на своєму безвідмовному Фіаті, Лесик домчав їх на окраїни селища туди, де було мало відпочивальників.

– Ось тут ми й розіб’ємо табір, Русю! – командирським голосом сказав син підполковника й дістав з багажника невеличкий складаний намет. Хлопець швидко встановив порятунок від сонця, а Русланка простелила килимок та сором’язливо роздяглася. Сьогодні їй було вже легше робити це в присутності Лесика і здавалось, якщо так піде й далі, то під палким південним сонцем скоро вона забуде про умовності буття та з насолодою пам’ятатиме лише про море.

Зі знанням справи, Лесик прикопав біля берега у воді кілька пляшок з компотом та Боржомі. А потім уважно подивився на маленьку красуню й запитав:

– Готова?

– Засмагати? Так.

– Ні, шановна! Навчатися плаванню, – суворо похитав він білявою головою й дівчинка зрозуміла, що компромісів не буде.

– Лесику! А може ну його? Іди поплавай сам, – зробила дуже жалібне личко Руся, та невблаганний хлопець підвів її за руку і стало зрозуміло, що всі попередні реверанси наразі не спрацюють і прийдеться, як колись у дитинстві, просто коритися йому.

– Вода холоднюча, я застуджуся!.. – з перших кроків у воді, перетворилась на кам’яну статую дівчинка.

– Перестань прикидатися! Сьогодні вода +27. Тепліша лише в пеклі. Невже ти думаєш, що я дозволив би тобі заходити в холодну? – серйозно образився Лесик.

– Невже двадцять сім? Ось зараз здається трішки тепліша, – тримаючись за міцну руку Лесика, поступово спускалась глибше недосвідчена курортниця.

– А зараз? Бачиш, поступово звикла. Тепер просто лягай мені на руки, – впевнено підставив долоні хлопець.

– Навіщо? – знову вперлася у своїй сором’язливості Русланка.

– Зараз притоплю, тоді миттю навчишся. А ти як думала? Безконтактного навчання не вийде. Лягай кажу! – скомандував Олесь і трішки підштовхнув подружку на воді. Вона похитнулась, а вчитель вправно поклав її горизонтально й попросив: – А тепер уяви, що ти рибка й тобі обов’язково треба сховатися від рибалок. Що ти будеш робити? Правильно! Щосили гребти. Та не в різні боки, а в один, – весело розсміявся хлопець і поставив її на тверде дно. Він ліг на воду й показав рухи руками й ногами.

– Я так не зможу! – стиснула губенята Руся.

– Зможеш, куди ти дінешся! Доки не навчишся – додому не повезу! Русю, я тебе не впізнаю, ти ж безстрашне створіння, – підбадьорював дівчинку Олесь. – А головне: мене тут взагалі немає. З тобою поряд органічний робот і він нічого не відчуває, добре?

Русланка зітхнула й лягла Лесику на руки, личком до солоної морської гладі. Зараз вона чомусь згадала крики матері про річку й пляж, та про те, як її не пускають вдома до води. В голівці промайнули рухи Лесика, які він тільки-но показував їй і спокійно попливла. Звісно, на його руках. Спочатку вона плуталась і було дуже важко, але як тільки зрозуміла послідовність рухів – відразу стало легше. В тяжкій праці на воді пройшло хвилин п’ятнадцять і тільки тепер Русланка зрозуміла, що Лесик тримає її лише на одній руці та радісно посміхається.

– Молодець! Тепер треба відпочити, бо назавтра будеш ходити, як причмелена. М’язи всі болітимуть страшенно. Ти й так вже вся від перенапруги тремтиш. Пішли на сушу, – обережно поставив її на дно Олесь і сам трішки зморився. Але від її ніжного тіла, нехай і в воді, він був просто в захваті.

Русланка впала на килимок личком вниз і ще досі важко дихала. Вона розпластала рученята, наче пташка і просто завмерла. Олесь приніс крем і вже знайомими рухами почав оберігати свою Русю від сонця. Потім підібрав з її личка мокре волосся, скрутив у бублик та вкрив шапочкою. Наразі він, мабуть згадував ті часи, коли їй було п’ять років. Бо саме тоді, у свої сім, він виглядав наче блаженна від любові до своєї доньки матуся. Хоч був всього-на-всього маленьким сусідським шибеником. Але ж так було тоді й так залишається досі!

– Ти там жива? – спитав жартома він.

– Господи! Навіщо ж ви плаваєте? Це страшенно важко, – жалілась дівчинка з-під шапочки.

– Дурненька! Це ж лише перший крок. Далі стане легше, а коли попливеш – ти навіть не відчуватимеш рухів. Тільки кайф риби на воді. Ні, я не кажу, що спортсмени не зморюються, наприклад, на змаганнях. Але ж проплисти кілька десятків метрів, а потім відпочивати – це доволі приємно. То ти як?

– Хочу плавати! – розсміялась Русланка.

– Ось зараз я чую ту Русю, котру завжди знав. Хочеш я принесу холодного компоту? – запитав він і зараз може здатися, що все це просто вигадка. Ну, не віриться, щоб звичайний підліток виглядав таким дбайливим бальзамом, що хоч до рани прикладай! Хто не хоче – не вірте! Але нехай це розсудить час.

– Так! Дуже хочу, – згадала Русланка й підвелась.

Вона жадібно попила і віддала Лесикові пляшку, а він дивився як вона ковтає та чомусь ставав все серйознішим. Вони сиділи поряд на пляжному килимку, трішки зморені від морської науки, навколо не було ні душі. Він розумів, як важко їй дається те плавання, а сам нишком згадував її тепло, яке нещодавно було в його руках і не знав: скільки ще зможе тримати у собі шалену пристрасть до цієї гарнюні?

Десь через пів годинки відпочинку голівками у наметі, Руся вибралась і рішуче сказала:

– Пішли продовжувати!

– А може на сьогодні досить? Ти ж ледве тримаєшся на ногах, – спитав розважливий Лесик.

– Ні! Інакше до наступного разу я всі рухи забуду. Мені потрібно закріпити це в голові!

– Добре, пішли, якщо хочеш, – здивовано похитав головою хлопець і підставив руки під її животик, вже на більшій глибині.

Через якийсь час Олесь просто йшов з нею поруч і не говорив, що Русланка сама, без його допомоги борсається у воді. Звісно поки не дуже впевнено, але ж точно не тоне. Він навіть сам не очікував такого стрімкого результату. Але коли згадував, як у шість років, вона впала з гойдалки й посиніла та захлиналась, а потім встала і тримаючи біль у собі пішла, щоб мати не кричала – сьогоднішній результат був лише одним з її правил одвічної боротьби. Тому за всі ці якості та її ніжну красу – Лесик неймовірно кохав свою Русланку...

Коли вони сіли трішки підкріпитись домашніми смаколиками, Олесь посміхнувся й сказав:

– Вітаю тебе, золота рибко! Тепер ти плаваєш. Залишилось трішки підрихтувати стиль.

– Тобто: плаваю? – в шоці від шалених занять, сонця і втоми не зрозуміла його дівчинка.

– А хіба ти не відчувала, що останні десять хвилин я до тебе взагалі не торкався?

– Але ж цього майже не чутно у воді, – знизала плечиками успішна учениця. – Що правда?

– Коли це я тобі брехав? Так, теорію ти засвоїла. На двієчку, але ж пливеш, – жартома зморщив носика Олесь.

– Який же ти вреднючий. Думала, що переростеш. Але ж ні! Ота зануда з тебе ніяк не вилізе, – хотіла пройтись долонькою по його обличчю Руся, а Лесик не витримав, взяв її зморену ручку та приклав до своїх губ. Вона хотіла висмикнути, але хлопець не підкорився. Він уважно дивився в її сині очі та наче мовчки промовляв про дуже серйозні речі. Русланка проковтнула застрягле в горлі повітря і теж мовчала. Тоді Олесь наважився:

– Ти ж не хочеш, щоб відпускав. Тобі добре тут, з усіма нами. А нам – з тобою. Я раніше не розумів: наскільки мені тебе не вистачало. Сьогодні дивився, як ти спиш і мені здавалося, що вже нічого в житті не треба. Тільки насолоджуватися тим, що ти поруч. Зараз ти плавала, а я відчував тебе і знову розумів, що не зможу більше без тебе. Чому все так складно? Як нам не розлучатися до кінця днів? Я кохаю тебе так, наче ми давно разом, а я навіть не знаю: які на смак твої губи? Це несправедливо...

Кожного дня Олесь виголошував все чарівнішу промову-зізнання про своє неймовірне кохання до неї і в Русланці, після їх плавання, наче щось змінилось. Адже він дійсно сьогодні довго й дбайливо торкався до неї та захищав від сильної й підступної води. Та хіба ж тільки від води? Скільки вже разів у житті він робив для неї добрі й сміливі речі, а вона лише жартувала й дозволяла допомагати їй. Так, це дійсно несправедливо!

Дівчинка подумала про все це, а ще про те, який він їй дорогий. Тому заплющила очі й неквапливо підняла підборіддя, наче потягнулась до нього. Олесь ще не вірив і милувався покірністю змореної плавчині. Але ж, Господи, як він хотів доторкнулись і розумів, що вона дозволяє... Він нахилився, намагаючись втримати всередині своє злітаюче до небес серце і, вперше у житті, ледве торкнувся шовку губ маленької красуні. Вона не відповіла, але й не відмовилась. Хлопець був у такому солодкому трансі, що до кінця не збагнув, як на одну-єдину мить він наблизив поєднання їх світів.

– Я хочу додому, – наче крізь сон почув Олесь і уточнив:

– До нашого, чи до свого?

Русланка мовчки встала і пішла за намет перевдягатись. Потім вийшла, якось ображено подивилась на щасливого Лесика й тільки тепер дала відповідь:

– До твого. Бо краще ніж там, не може бути ніде. А ще мама буде хвилюватись. Набери її, будь ласка і скажи, що ми скоро приїдемо. Господи, як же від того плавання тремтять ноги...

Олесь слухняно натиснув мамин контакт та нічого Русі не відповів. А сам подумав: «Та може й від плавання? А може я в тебе, маленька, якусь хорошу «інфекцію» заніс? Бо саме на неї я божевільно розраховую!»