Раді Вас бачити!

Тоді

У кімнаті панувала тиша.

Лише старий годинник на стіні рівномірно відраховував секунди, а з кухні долинав ледь відчутний аромат свіжозвареної кави. На письмовому столі лежали кілька розгорнутих книжок, поруч — чашка, до якої вона майже не торкнулася. Вікно було прочинене, і прохолодний вечірній вітер тихо колихав фіранки.

Вона сиділа нерухомо, притискаючи до грудей свій щоденник.

Цей зошит давно перестав бути просто папером.

Він став місцем, де можна було бути собою.

Де не потрібно було усміхатися.

Не потрібно було вдавати, що все гаразд.

Вона відкрила чисту сторінку.

Кілька хвилин просто дивилася на білий папір.

Потім повільно почала писати.

«Це — інша я. Та, якої Олег ніколи не бачив. Та, яку я щодня ховаю за усмішкою, жартами й мовчанням. Вона ходить поруч зі мною, немов тінь. Холодна. Терпляча. Вона завжди чекає, коли я ослабну.»

Вона ненадовго зупинилася.

Пальці тремтіли.

Ручка ледь не вислизнула з долоні.

Вона продовжила.

«Він бачить мої усміхнені очі. Але не знає, що за ними живе безодня. Щоночі вона шепоче мені слова, від яких холоне серце. Я хочу втекти від неї. Та куди можна втекти від самої себе?»

Сльоза впала на сторінку.

Чорнило трохи розпливлося.

Вона навіть не витерла його.

Нехай залишиться.

Як доказ того, що цей біль був справжнім.

«Я боюся не того, що він перестане мене любити. Я боюся, що коли він побачить справжню мене, то більше не впізнає ту дівчину, в яку закохався.»

Вона підняла голову.

За вікном уже згущалися сутінки.

У темному склі відбивалося її обличчя.

Втомлене.

Бліде.

На мить їй здалося, що відображення дивиться на неї зовсім інакше.

Наче це була не вона.

Вона швидко кліпнула.

І все стало звичайним.

— Я вже сходжу з розуму... — ледь чутно прошепотіла вона.

Та всередині щось підказувало:

Ні.

Це ще не кінець.

Вона знову схилилася над щоденником.

«Іноді мені здається, що ця темрява — не частина мене. Наче це хтось чужий оселився в моїй душі. Вона ненавидить людей. Вона переконує мене, що всі рано чи пізно зрадять. Що краще першою відштовхнути, ніж знову пережити біль.»

Вона зробила довгий вдих.

Кожне слово давалося важче за попереднє.

«Вона вчить мене мовчати. Вчить приховувати сльози. Вчить будувати навколо серця високі стіни. Але я більше не хочу жити за її правилами.»

Ручка застигла над папером.

Їй хотілося вірити, що це правда.

Хотілося вірити, що вона ще здатна боротися.

На останньому рядку вона написала:

«Я хочу вибрати світло. Навіть якщо темрява щодня кличе мене назад.»

Вона поставила дату.

А нижче дописала:

«Для того, хто колись любив мене. І для того, хто одного дня зрозуміє, чому я мовчала.»

Вона повільно закрила щоденник.

У кімнаті знову стало тихо.

Вона лягла на ліжко, дивлячись у білу стелю.

Заплющила очі.

Та сон не приходив.

Замість нього знову повернулися спогади.

Голос.

Темний коридор.

Чиїсь кроки.

І той самий незрозумілий страх, який не відпускав її вже багато років.

Раптом телефон коротко завібрував.

Нове повідомлення.

Номер був прихований.

Вона кілька секунд не наважувалася відкрити його.

Нарешті натиснула на екран.

На дисплеї світилися лише кілька слів.

«Не забувай: ти сильніша, ніж думаєш.»

Вона довго дивилася на повідомлення.

Хто його надіслав?

Психологиня?

Олег?

Чи хтось інший?

Вона не знала.

Але вперше за довгий час кутики її губ ледь помітно здригнулися.

— Я дуже хочу в це повірити... — тихо прошепотіла вона.

У цей самий момент за вікном майнула темна постать.

Лише на одну мить.

Коли вона різко підвела голову, вулиця вже була порожньою.

Та відчуття чужої присутності не зникло.

Воно залишилося.

Так само, як і страх.

І вона ще не знала, що незабаром їй доведеться зустрітися з ним віч-на-віч.

Вона ще раз перечитала повідомлення.

«Не забувай: ти сильніша, ніж думаєш.»

На мить їй стало тепліше.

Ніби хтось справді вірив у неї.

Вона хотіла відповісти.

Пальці вже торкнулися екрана, але повідомлення раптом зникло.

Наче його ніколи й не існувало.

— Що?..

Вона швидко відкрила список повідомлень.

Порожньо.

Жодного невідомого номера.

Жодного сліду.

Серце почало калатати.

— Ні... Це неможливо...

Вона відклала телефон і підійшла до вікна.

Надворі падав дрібний дощ.

Ліхтарі освітлювали майже порожню вулицю.

Раптом біля будинку зупинився чорний автомобіль.

Світло фар на мить освітило її кімнату.

За кермом сидів чоловік.

Обличчя було майже не видно.

Він не виходив.

Просто дивився на її вікно.

Хвилина.

Друга.

Потім двигун тихо загуркотів.

Автомобіль повільно рушив і зник за рогом.

Вона ще довго стояла, не відводячи погляду від дороги.

Усередині знову прокинувся той самий страх.

Вона відчувала...

Це був не випадковий перехожий.

Хтось почав стежити за нею.

Вона міцно притиснула щоденник до грудей.

І вперше пошкодувала, що взагалі почала записувати свої думки.

Бо якщо хтось знайде цей щоденник...

Він дізнається правду.

Ту правду, яку вона берегла навіть від Олега.