Раді Вас бачити!

Тепер

Він не міг заспокоїтися.

Голос на диктофоні. Старі записки. Пожовклі світлини.

Усе в цьому будинку нагадувало про неї.

Здавалося, Софія була всюди.

У запаху парфумів, що досі ледь відчувався в повітрі.

У чашці, залишеній на кухонному столі.

У пожовклих сторінках книжок.

У тиші, яка ніби пам'ятала її голос.

Часом Олегові навіть здавалося, що вона ось-ось вийде з сусідньої кімнати, усміхнеться й скаже, що все це було лише страшним сном.

Але будинок мовчав.

І саме це мовчання лякало найбільше.

Наступного вечора він повернувся.

Сонце повільно ховалося за дахами старих будинків, залишаючи довгі тіні на занедбаній вулиці.

Повітря було нерухомим.

Навіть вітер ніби боявся торкатися цього місця.

Саме тоді він помітив літню жінку, яка сиділа на лавці біля сусіднього будинку.

Її плечі вкривав старий кашеміровий шалик, а зморшкуваті руки міцно стискали чашку гарячого чаю.

Жінка уважно подивилася на нього.

Наче чекала.

— Ви знову до того будинку? — тихо запитала вона.

Олег зупинився.

— Так...

Жінка трохи нахилила голову.

— Ви шукаєте ту дівчину?

Він відчув, як серце стиснулося.

— Софію?

— Так...

Він повільно кивнув.

— Але вона померла...

Стара жінка мовчала кілька секунд.

Потім лише гірко всміхнулася.

— Молодий чоловіче... смерть — дивна річ.

Не завжди вона означає кінець.

Олег насторожився.

— Що ви хочете сказати?

Жінка подивилася на старий будинок.

— Кілька днів тому я бачила її.

Вона стояла біля того самого вікна.

У чорному пальті з хутряним коміром.

Дивилася на дорогу.

Наче когось чекала.

Олег зблід.

— Ви впевнені?

— Я вже стара, але ще не втратила пам'яті.

То була вона.

Тільки дуже сумна.

Наче людина, яка заблукала між двома світами.

Олег мовчав.

Він не знав, що страшніше.

Повірити їй.

Чи не повірити.

Він подякував жінці й швидко повернувся до будинку.

Біля сходів його погляд зупинився.

На дерев'яній підлозі залишилися сліди взуття.

Свіжі.

Наче хтось пройшов тут лише кілька хвилин тому.

Олег присів навпочіпки.

Провів пальцями по одному зі слідів.

Поруч, на дерев'яних перилах, виднівся темно-червоний відбиток пальця.

Кров.

Вона ще не встигла повністю засохнути.

По спині пробіг холод.

Він дістав телефон і ввімкнув камеру.

У момент, коли навів її на коридор, екран різко мигнув.

На частку секунди в його об'єктиві з'явилася жіноча постать.

Нерухома.

У чорному пальті.

З опущеною головою.

— Софіє!

Він кинувся вперед.

Але коридор був порожній.

Лише тиша.

І запах її парфумів.

Повернувшись до кімнати, він побачив щоденник.

Той лежав на столі.

Відкритий.

Хоча він точно пам'ятав, що залишив його закритим.

На останній сторінці з'явився новий запис.

Чорнило ще блищало.

Наче слова були написані лише кілька хвилин тому.

«Якщо ти дійшов аж сюди, значить, уже готовий. Але пам'ятай: правда болючіша за смерть. Іноді тінь сильніша за світло.»

Олег обережно провів пальцями по рядках.

Чорнило розмазалося.

Воно ще не висохло.

Його подих урвався.

— Софіє...

Це ти?..

Тієї ночі він вирішив залишитися в будинку.

Йому більше не було куди тікати.

Він хотів відповідей.

Навіть якщо вони зламають його.

На столі він поставив камеру.

Поруч — диктофон.

Ліхтарик.

Телефон.

Усе, що могло допомогти зафіксувати бодай щось.

Годинник показував 02:14.

Будинок тихо потріскував.

Раптом унизу почувся шелест.

Потім кроки.

Повільні.

Обережні.

Такі, ніби хтось навмисно не хотів бути почутим.

Олег схопив ліхтарик.

Повільно вийшов у темний коридор.

— Є тут хтось?

Його голос потонув у тиші.

Ніхто не відповів.

Але повітря змінилося.

Стало холоднішим.

Важчим.

Наче хтось щойно пройшов повз нього.

У передпокої він раптом завмер.

На старому дзеркалі лежала біла лілія.

Її улюблена квітка.

Її точно не було тут кілька хвилин тому.

Олег обережно взяв її до рук.

Пелюстки були свіжими.

Наче квітку щойно зрізали.

Його серце калатало.

Він уже не знав, чи боїться.

Чи просто починає вірити в неможливе.

Телефон коротко завібрував.

Повідомлення.

Номер прихований.

Лише один рядок.

«Чому ти шукаєш те, що мало назавжди залишитися в тиші?»

Олег відчув, як холоне кров.

Він кинувся до щоденника.

Перегортав сторінки одну за одною.

Раптом пальці зачепили щось тверде під внутрішньою обкладинкою.

Невелика потаємна кишеня.

У ній лежав старий металевий ключ.

І складений удвоє клаптик паперу.

Він розгорнув його.

«Кімната під сходами. Відкрий двері лише тоді, коли будеш готовий побачити те, що змінить тебе назавжди.»

Олег повільно підійшов до маленьких дерев'яних дверей під сходами.

Вони були старими.

Пошарпаними.

Наче їх не відчиняли багато років.

Він глибоко вдихнув.

Поклав руку на холодну ручку.

— Якщо ти справді десь поруч... — тихо прошепотів він. — Я більше не тікатиму. Я дізнаюся всю правду. Чого б це мені не коштувало.

Він вставив ключ у замкову щілину.

Метал тихо скрипнув.

Замок клацнув.

Двері повільно прочинилися.

Із темряви повіяв крижаний холод.

Олег зробив крок уперед.

Промінь ліхтарика освітив маленьку кімнату.

Посеред неї стояв старий дерев'яний стілець.

А на ньому...

Лежала свіжа фотографія.

На ній була Софія.

Вона дивилася просто в об'єктив.

І тримала в руках сьогоднішню газету з поточною датою.

Під фотографією було лише одне речення:

«Якщо ти бачиш це — значить, я ще жива...»

Він завмер.

Фотографія тремтіла в його руках.

Очі відмовлялися вірити тому, що він бачив.

Софія дивилася просто в об'єктив.

Її обличчя було блідим, але живим.

На колінах лежала газета.

Дата...

Сьогоднішня.

— Ні... — ледь чутно прошепотів Олег. — Це неможливо...

Він ще раз уважно придивився до світлини.

Жодного сліду монтажу.

Жодної ознаки підробки.

Усе виглядало надто справжнім.

Раптом диктофон, який залишився на столі в сусідній кімнаті, сам увімкнувся.

Спочатку почувся лише шум.

Потім тихе потріскування.

І знайомий голос.

Голос Софії.

— Якщо ти знайшов цю кімнату... значить, усе пішло не за планом.

Олег затамував подих.

— Не вір тому, що побачиш далі. Не всі, хто здаються мертвими, справді померли. Але й не всі живі залишилися людьми...

Запис урвався.

По всьому будинку раптом пролунав різкий гуркіт.

Наче щось важке впало на другому поверсі.

Олег вихопив ліхтарик і кинувся сходами нагору.

Двері однієї з кімнат повільно гойдалися.

Хоча всі вікна були зачинені.

Він штовхнув двері.

Кімната була порожньою.

Та на підлозі лежав відкритий щоденник.

Його сторінки самі перегорталися від незрозумілого протягу.

Остання сторінка зупинилася.

Перед його очима проступили слова, написані знайомим почерком:

«Він уже поруч. Не озирайся.»

Олег відчув, як по всьому тілу пробіг холод.

Повільно опустив очі.

На підлозі за його спиною з'явилася довга тінь.

Не його.

Чиясь інша.

Вона повільно наближалася.

Він більше не міг стриматися.

Різко обернувся.

У дверному проході стояла жіноча постать.

Довге темне волосся спадало на плечі.

Чорне пальто.

Те саме, про яке говорила сусідка.

Обличчя приховувала темрява.

— Софіє?.. — майже беззвучно вимовив він.

Постать повільно підняла голову.

На мить блискавка освітила кімнату.

Він побачив її очі.

І в ту ж секунду світло згасло.

Коли Олег знову ввімкнув ліхтарик, кімната була порожньою.

Лише на підлозі лежав новий конверт.

На ньому акуратним почерком було написано:

«Відкрий тільки тоді, коли будеш готовий дізнатися, хто насправді вбив Софію.»

Олег міцно стиснув конверт у руках.

Його серце шалено калатало.

Він ще не знав, що відповідь змінить не лише все, що він знав про Софію.

Вона змінить усе його життя.