Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Тепер
Старий склад ховався за густими заростями дикого винограду й покручених дерев. Іржаві металеві ворота ледь трималися на петлях, а вибиті вікна нагадували порожні очі, що мовчки спостерігали за кожним, хто наважувався сюди зайти.
Всередині пахло сирістю, пилом і старим мастилом. Десь під стелею монотонно капала вода, а кожен звук відлунював так голосно, ніби будівля жила власним життям.
Вони зачинили за собою важкі двері.
Олег кілька секунд стояв нерухомо, прислухаючись.
— Здається... відірвалися, — тихо промовив він, хоча сам не вірив власним словам.
Вона повільно опустилася на старий дерев'яний ящик. Її руки тремтіли.
— Вони були зовсім поруч... Я чула їхні голоси...
Олег присів навпроти й обережно взяв її холодні долоні.
— Подивися на мене.
Вона підняла очі.
— Ти зараз зі мною. Поки я поруч, я не дозволю нікому тебе скривдити.
Вона сумно всміхнулася.
— Ти навіть не уявляєш, із ким ми маємо справу...
— То розкажи мені все.
Вона заплющила очі.
— Ці люди... не зупиняються. Якщо вони обрали жертву — переслідують її роками. Вони знають, як залізти в голову. Як змусити сумніватися у власній пам'яті. Як зламати людину без жодного удару...
Олег мовчав.
— Саме тому я зникла, — прошепотіла вона. — Хотіла врятувати тебе.
— А вийшло навпаки.
Вона винувато опустила голову.
— Пробач...
Він лагідно торкнувся її щоки.
— Я вже сказав. Ми більше не тікаємо одне від одного.
На кілька секунд запанувала тиша.
Раптом...
Дзень...
Десь у глибині складу дзенькнув метал.
Олег миттєво підвівся.
— Чула?
Вона повільно кивнула.
— Тут є ще хтось...
Вони вимкнули ліхтарик.
Склад занурився у майже повну темряву.
Було чути лише важке дихання.
І...
Кроки.
Повільні.
Розмірені.
Наче хтось зовсім не поспішав.
Скрип...
Скрип...
Скрип...
Звуки ставали дедалі ближчими.
Олег міцніше стиснув дерев'яну палицю, яку знайшов біля входу.
— Хто тут? — гучно запитав він.
Відповіді не було.
Лише тиша.
А тоді...
Хрипкий сміх.
Короткий.
Моторошний.
Він долинув із темряви й одразу стих.
По спині пробіг холод.
Вона притиснулася до Олега.
— Це вони...
— Тихо.
Ліхтарик раптом сам по собі засвітився.
Його промінь ковзнув по стіні.
На бетоні великими червоними літерами було написано:
"ВИХОДУ НЕМАЄ."
У ту ж мить світло знову згасло.
Олег різко обернувся.
У проході стояв темний силует.
Високий.
Нерухомий.
Обличчя ховалося в темряві.
— Ви думали, що це буде так просто? — пролунав холодний чоловічий голос.
Олег зробив крок уперед, закриваючи її собою.
— Хто ти?
Незнайомець повільно засміявся.
— Ви вже давно мене знаєте. Просто ще не зрозуміли цього.
— Чого ти хочеш?
— Не вас.
Запала коротка пауза.
— Мені потрібна... вона.
Дівчина зблідла.
— Ні...
Чоловік повільно зробив ще один крок.
— Твоя втеча закінчилася.
У цей момент за їхніми спинами з гуркотом зачинилися металеві двері.
Замок клацнув сам собою.
Склад занурився в непроглядну темряву.
І в ній знову пролунав той самий холодний голос:
— Тепер гра починається по-справжньому...
