Раді Вас бачити!

Тоді

Того дня дощ застав її зненацька.

Великі краплі одна за одною падали на розпечений асфальт, здіймаючи легку пару. Перехожі поспішали сховатися під навісами, відкривали парасолі, бігли до найближчих кав'ярень.

Вона теж прискорила крок.

Погляд випадково зупинився на маленькій антикварній книгарні.

Стара дерев'яна вивіска тихо скрипіла від вітру.

Не роздумуючи, вона відчинила двері.

Над входом дзенькнув маленький дзвіночок.

Усередині пахло старими книжками, деревом і свіжозмеленою кавою.

Було затишно.

Несподівано спокійно.

Наче цей маленький світ існував окремо від усього міста.

Вона повільно рушила між високими стелажами.

Саме тоді помітила його.

Високий чоловік у темному пальті стояв біля полиці з класичною літературою.

У руках він тримав старе видання роману.

Він підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

Потім він ледь усміхнувся.

— Ти теж ховаєшся?

Вона озирнулася на двері, за якими шумів дощ.

І теж усміхнулася.

— Від дощу.

На мить замовкла.

— А може… і не тільки.

Він тихо засміявся.

— Найкращі історії завжди починаються саме так.

Вона не відповіла.

Лише підійшла ближче до полиці.

Між ними запанувала дивна легкість.

Наче вони були знайомі вже давно.

— Я Адам, — простягнув він руку.

— Софія.

— Приємно познайомитися.

Вони ще довго ходили між книжковими полицями.

Розмовляли про романи.

Про поезію.

Про героїв, які втрачали себе, а потім знову знаходили.

Вперше за багато місяців вона відчула, що може говорити вільно.

Без страху.

Без удавання.

Адам не ставив незручних запитань.

Не намагався витягнути з неї те, до чого вона ще не була готова.

Він просто слухав.

Уважно.

Терпляче.

Коли вона обережно згадала про свої страхи, він не здивувався.

Не засміявся.

Не сказав, що вона перебільшує.

Лише спокійно відповів:

— Знаєш... іноді люди називають слабкістю те, що насправді є силою.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Силою?

— Так.

Бо людина, яка щодня бореться зі своїми страхами й усе одно знаходить у собі сили жити далі, сильніша за багатьох.

Вона мовчала.

Цих слів їй ніхто ніколи не говорив.

Увечері вона відкрила щоденник.

Довго дивилася на порожню сторінку.

Потім написала:

«Я завжди мріяла, щоб хтось побачив мене справжню. Не ту, яка усміхається, а ту, яка щодня бореться зі страхом. Поруч із ним мені не страшно мовчати. Не страшно говорити. Поруч із ним я вперше за довгий час відчула, що ще жива.»

Вона перечитала написане.

Закрила очі.

Їй стало соромно.

Бо десь поруч був Олег.

Людина, яку вона любила.

Але якій так і не змогла розповісти всієї правди.

Перед тим як піти, Адам непомітно вклав між сторінками книги невеликий папірець.

Вона знайшла його вже вдома.

На закладці акуратним почерком було написано:

«Іноді чужі люди бачать нас краще, ніж ті, хто поруч щодня.»

Нижче був номер телефону.

Вона довго дивилася на нього.

Не наважувалася написати.

Минали дні.

Вона кілька разів відкривала книгу.

Проводила пальцями по цифрах.

І щоразу ховала її назад.

«Я знаю, що не повинна цього робити. Але поруч із ним я не почуваюся дивною. Я просто залишаюся собою.»

Водночас стосунки з Олегом ставали дедалі складнішими.

Він усе частіше помічав її мовчання.

Її відсутній погляд.

Її неспокій.

Одного вечора він тихо запитав:

— Ти віддаляєшся від мене.

Вона важко зітхнула.

— Ні...

Я просто загубилася.

— У мені?

Вона похитала головою.

— У собі.

Олег обережно взяв її за руку.

— Я не хочу тебе втратити.

Сльози підступили до її очей.

Вона дуже хотіла сказати правду.

Але слова так і не зірвалися з губ.

Тієї ночі вона знову відкрила щоденник.

«Іноді мені хочеться розділити себе навпіл. Одну частину залишити поряд з Олегом. Іншу — віддати людині, поруч із якою мені не потрібно приховувати свої страхи. Але люди не можуть жити подвійним життям. Рано чи пізно одна з правд усе одно стане відомою.»

Довго вагаючись, вона відкрила телефон.

Написала лише два слова:

«Ти тут?»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Я нікуди не зникав. Просто чекав, поки ти сама захочеш мене знайти.»

Вона відчула дивне тепло.

І водночас — страх.

Бо кожен крок назустріч Адамові дедалі більше заплутував її життя.

Вона ще не знала, що їхня наступна зустріч змінить усе.

Тієї ночі її розбудив тихий шепіт.

Вона різко розплющила очі.

Кімната була занурена в темряву.

Лише місячне світло ледь освітлювало дзеркало.

На запітнілому склі повільно проступали літери.

Наче їх виводила невидима рука.

«Один із них зламає тебе.»

Вона завмерла.

Не знаючи, кого стосуються ці слова.

Олега.

Чи Адама.

І найстрашніше було те, що вона вже не була впевнена, кого боїться втратити більше.

Вона не могла поворухнутися.

Слова на дзеркалі були справжніми.

Не відбитком світла.

Не грою уяви.

Чіткі, рівні літери повільно проступали на холодному склі, ніби їх писала чиясь невидима рука.

«Один із них зламає тебе.»

Софія відступила на крок.

У грудях стало тісно.

Вона заплющила очі лише на мить.

Коли розплющила — напис уже зник.

— Ні... Це неможливо...

Вона торкнулася долонею дзеркала.

Холодне.

Звичайне.

Ніби нічого не сталося.

Раптом у квартирі задзвонив телефон.

Гучний звук прорізав тишу.

Незнайомий номер.

Софія довго дивилася на екран, але все ж відповіла.

— Алло?..

Кілька секунд у слухавці панувала мовчанка.

Потім почувся тихий чоловічий голос.

— Ти знову порушила правила.

Її серце завмерло.

— Хто ви?

— Ти почала довіряти не тим людям.

— Про що ви говорите?

У відповідь почувся лише короткий сміх.

Холодний.

Майже беземоційний.

— Скоро тобі доведеться зробити вибір.

Інакше виберуть за тебе.

Зв'язок обірвався.

Софія ще довго стискала телефон у руці.

Її пальці тремтіли.

Вона швидко набрала номер Олега.

«Абонент поза зоною досяжності.»

Тоді — Адама.

Довгі гудки.

Ніхто не відповів.

У квартирі раптом згасло світло.

Темрява поглинула кімнату.

За вікном загримів грім.

Блискавка на мить освітила кімнату.

І тоді вона побачила...

У відображенні дзеркала за її спиною стояв чоловік.

Високий.

У темному пальті.

Обличчя приховувала тінь.

Софія різко обернулася.

Позаду нікого не було.

Вона знову перевела погляд на дзеркало.

Порожньо.

Її дихання збилося.

Раптом із коридору почувся звук.

Повільні кроки.

Хтось ішов до її кімнати.

Раз.

Другий.

Третій...

Кроки зупинилися просто за дверима.

Ручка повільно почала опускатися вниз.

Софія затамувала подих.

Двері зі скрипом відчинилися.

У темному проході нікого не було.

Лише на підлозі лежав чорний конверт.

Вона нерішуче підняла його.

Всередині була одна стара фотографія.

На ній стояли троє людей.

Вона.

Олег.

І...

Адам.

На звороті фотографії червоним чорнилом було написано:

«Ви познайомилися не випадково.»

Софія відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

Вона ще не знала, що хтось роками керував їхніми долями.

І що найстрашніша правда лише починає виходити на світло.