Раді Вас бачити!

Тепер

Він мовчав.

Кілька довгих секунд ніхто не наважувався навіть поворухнутися. Старий склад завмер, ніби сам затамував подих. За брудними вікнами шалів вітер, кидаючи дощові краплі об потріскане скло. Металевий дах тихо стогнав під поривами, а десь у глибині будівлі ритмічно падали краплі води, відраховуючи секунди до чогось неминучого.

Чоловік у темному пальті повільно перевів погляд із дівчини на Олега.

Його очі були холодними, безжальними, але водночас надто спокійними. Так дивляться люди, які впевнені у своїй перемозі ще до початку гри.

Він повільно схилив голову набік, ніби уважно вивчав їх.

Потім ледь усміхнувся.

— Добре... — промовив він майже пошепки. — Якщо ви справді хочете вижити... доведеться грати за моїми правилами.

Його голос луною прокотився порожнім складом.

Дівчина відчула, як холод пробіг спиною. Вона інстинктивно сильніше стиснула руку Олега.

Він відчув це.

Її долоня була крижаною.

Вона боялася.

І це був той страх, який не можна зіграти.

— Що ти хочеш? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно.

Чоловік повільно наблизився.

Його кроки були неквапливими.

Впевненими.

Кожен удар підошви об бетон відлунював у стінах.

Він зупинився за кілька метрів від них.

— Інформацію.

Запала тиша.

— Про все, що ти приховала.

Вона мовчала.

— Про архів.

Про записи.

Про ті документи, які ти винесла.

Про людей, чиї імена ти прочитала.

Про ніч, коли все почалося.

Його голос ставав дедалі холоднішим.

— Інакше...

Він повільно дістав із внутрішньої кишені чорний пістолет.

Не поспішаючи поклав його на старий металевий стіл.

Звук удару металу об метал пролунав так різко, що обоє мимоволі здригнулися.

— ...ці двері стануть для вас останніми.

Усередині складу запанувала така тиша, що було чути, як мерехтить несправна лампа під стелею.

Олег не відводив погляду від зброї.

Він не боявся.

Принаймні не за себе.

Його лякала лише одна думка — що він знову може втратити її.

Дівчина теж дивилася на пістолет.

Перед очима раптом промайнули уривки минулого.

Темний коридор.

Крики.

Чоловік, який погрожував їй.

Краплі крові на плитці.

І той самий холодний голос:

"Тепер ти належиш нам."

Вона різко заплющила очі.

— Ні... — ледве чутно прошепотіла вона.

Олег повернувся до неї.

— Подивись на мене.

Вона відкрила очі.

— Я поруч.

Чуєш?

Я більше не дозволю нікому тебе скривдити.

В її очах заблищали сльози.

— Ти не розумієш...

— То поясни.

— Якщо він дізнається...

Чоловік різко перебив її.

— Він уже майже все знає.

І це лише початок.

Він усміхнувся так, що мороз пробіг шкірою.

— Думаєте, ця історія почалася через вас?

Ви навіть не головні герої.

Ви лише люди, які випадково зайшли туди, куди не повинні були заходити.

Олег насупився.

— Про що ти говориш?

— Про організацію, яка існує десятки років.

Про людей, які купують мовчання.

Про тих, хто змушує інших зникати без сліду.

Про архів, який ти шукаєш.

Він повільно провів пальцями по столу.

— Вона випадково побачила документ.

Один-єдиний документ.

І відтоді стала проблемою.

Дівчина опустила голову.

— Це правда...

Олег здивовано подивився на неї.

— Ти... не казала...

— Бо хотіла врятувати тебе.

— Брехня! — різко кинув чоловік.

— Вона мовчала, бо знала: якщо ти дізнаєшся правду, теж станеш мішенню.

Він узяв пістолет зі столу.

Але не навів його на них.

Натомість поклав поруч товсту чорну теку.

— Ось усе.

Імена.

Адреси.

Докази.

Фотографії.

Усі відповіді, за якими ви так довго полювали.

Він зробив коротку паузу.

— Але є одна умова.

Олег мовчки дивився на нього.

— Яка?

Незнайомець усміхнувся.

— Хтось один із вас повинен залишитися тут.

Назавжди.

Другий зможе піти.

Слова зависли в повітрі.

Дівчина зблідла.

— Ні...

— Саме так.

Любов завжди має ціну.

Сьогодні ви її заплатите.

Олег не вагався жодної секунди.

Він зробив крок уперед.

— Відпусти її.

Я залишуся.

— Ні! — майже закричала вона, схопивши його за руку. — Не смій! Я не дозволю!

Їхні погляди зустрілися.

У цих очах було все.

Страх.

Біль.

Кохання.

І відчай.

Та саме в ту мить із другого поверху складу пролунав гучний хлопок.

Вибухнуло одне зі старих вікон.

У темряві майнула чиясь постать.

Пролунав постріл.

Куля зі свистом пролетіла між ними й влучила просто в металеву лампу над столом.

Світло згасло.

Усе приміщення миттєво занурилося в абсолютну темряву.

А потім у цій темряві почувся чийсь знайомий голос:

— Не рухайтеся... Він тут не один.