Раді Вас бачити!

Тепер

Будинок знову поринув у моторошну тишу.

Лише старий годинник десь унизу відміряв секунди, ніби нагадував: часу залишається дедалі менше.

Олег сидів на холодній дерев'яній підлозі. Перед ним лежав другий щоденник, захований за старою шафою. Обкладинка була майже новою, ніби його відкривали зовсім недавно.

Він повільно провів пальцями по палітурці.

— Невже це правда?.. — прошепотів він.

Глибоко вдихнувши, відкрив першу сторінку.

Почерк був знайомим.

Без сумніву — Софії.

Але цього разу літери були рівні, впевнені, без тієї тривоги, яка пронизувала попередній щоденник.

На першій сторінці було написано:

«Якщо ти знайшов цей щоденник, значить, я все зробила правильно. І, можливо, я ще жива. Якщо ж мене більше немає — не дозволяй нікому переписати мою історію.»

Олег відчув, як серце пропустило удар.

Він перечитав рядки ще раз.

Потім ще.

Невже вона справді жива?

Чи це лише чергова загадка, залишена для нього?

Він перегорнув сторінку.

«Мені довелося втекти. Не тому, що я перестала любити. А тому, що любов іноді стає найнебезпечнішим місцем для тих, кого хочуть використати.»

Його пальці затремтіли.

— Чому ти мовчала?.. — тихо промовив він у порожню кімнату. — Чому не сказала мені хоча б слово?

Тиша.

Лише вітер тихо стукав у старі вікна.

Він читав далі.

Софія писала про довгі місяці втечі.

Про чужі квартири.

Про життя під вигаданим ім'ям.

Про людей, яким вона не могла довіряти.

Про страх, що кожен новий день може стати останнім.

Але найбільше вона писала про нього.

«Найважче було не ховатися. Найважче було щодня стримувати себе, щоб не подзвонити тобі. Я сотні разів набирала твій номер. Але щоразу стирала його. Бо знала: якщо вони зрозуміють, що ти мені дорогий, вони прийдуть і за тобою.»

Олег заплющив очі.

До горла підступив клубок.

— Софіє... — ледь чутно прошепотів він.

— Чому ти вирішила все сама?

У відповідь — лише мовчання.

Раптом телефон завібрував.

Невідомий номер.

Нове повідомлення.

«Ти вже занадто близько. Вона бачить тебе. Але ти не бачиш її.»

По спині пробіг холод.

Він різко підвівся.

Підійшов до вікна.

Темна вулиця була порожньою.

Ліхтарі ледве пробивалися крізь густий туман.

Та раптом...

На протилежному боці дороги промайнула жіноча постать.

У довгому темному пальті.

Вона стояла нерухомо.

Ніби чекала.

— Софіє! — вигукнув він.

Олег вибіг надвір.

Але коли дістався того місця, нікого вже не було.

Лише холодний вітер кружляв пожовклим листям.

На землі лежав білий конверт.

Без марки.

Без адреси.

Лише його ім'я.

«Олег.»

Він повільно відкрив його.

Усередині була фотографія.

На ній Софія.

Жива.

Вона стояла біля озера й дивилася просто в об'єктив.

На звороті знайомим почерком було написано:

«Не шукай мене там, де вже був. Шукай там, де ми були щасливі.»

Олег міцно стиснув фотографію.

Перед очима промайнули спогади.

Кав'ярня.

Книгарня.

Осінній парк.

Озеро.

Улюблене місце, де вони вперше зізналися одне одному в коханні.

— Це підказка... — прошепотів він.

— Ти залишила мені підказку...

Він швидко сховав фотографію до кишені.

Знову набрав номер, який знайшов серед її записів.

Після кількох довгих гудків у слухавці почувся чоловічий голос.

Спокійний.

Холодний.

— Ти все ще шукаєш правду?

— Де Софія? — різко запитав Олег. — Якщо ти щось знаєш, скажи зараз!

На тому кінці дроту запанувала коротка тиша.

Потім чоловік тихо засміявся.

— Правда коштує набагато дорожче, ніж ти думаєш.

— Хто ти?!

— Людина, яка знає, чому Софія втекла... і хто насправді бажав її смерті.

— Не смій класти слухавку!

— Якщо хочеш знайти її... приїжджай завтра опівночі. Сам. Без поліції.

У слухавці почувся короткий сигнал.

Зв'язок обірвався.

Олег ще довго стояв із телефоном у руці.

Він зрозумів лише одне.

Гра тільки починалася.

А правила в ній були написані чужою кров'ю.

Саме цієї миті десь неподалік хтось уважно спостерігав за ним із темряви.

І тихо промовив:

— Він зробив перший крок...

Тепер дороги назад уже не буде.

Олег ще кілька хвилин стояв посеред порожньої вулиці, стискаючи телефон так міцно, що побіліли пальці.

Ніч огорнула місто густим туманом. Ліхтарі ледве пробивалися крізь молочну завісу, а вітер розносив сухе листя бруківкою.

Він підняв очі.

Здавалося, за ним хтось спостерігає.

Повільно озирнувся.

Порожньо.

Але дивне відчуття не зникало.

Наче чийсь погляд упирався просто в спину.

— Покажися... — тихо промовив він.

Відповіддю стала лише тиша.

Раптом з темряви почувся легкий шерех.

Олег різко освітив провулок ліхтариком.

На мить йому здалося, що між деревами промайнула жіноча постать.

Довге темне волосся.

Чорне пальто.

Саме таке, яке носила Софія.

— Софіє!

Він кинувся вперед.

Та коли добіг до місця, де побачив силует, там уже нікого не було.

Лише невеликий срібний медальйон лежав на мокрій землі.

Олег повільно підняв його.

Серце шалено закалатало.

Він одразу впізнав цю річ.

Саме цей медальйон Софія майже ніколи не знімала.

Він обережно відкрив його.

Усередині була маленька фотографія.

Вони обоє.

Щасливі.

Усміхнені.

Ще до того, як їхнє життя перетворилося на нескінченний лабіринт із таємниць.

Поряд лежав складений удвоє клаптик паперу.

На ньому знайомим почерком було написано:

«Якщо медальйон потрапив до тебе, значить, часу майже не залишилося. Не шукай відповіді в минулому. Вона чекає попереду.»

Олег міцно заплющив очі.

— Я знайду тебе... Чуєш? Я знайду тебе, що б не сталося.

У цей момент телефон знову задзвонив.

Той самий невідомий номер.

Він відповів миттєво.

— Алло!

Кілька секунд було чути лише важке дихання.

Потім пролунав тихий жіночий голос.

Знайомий до болю.

— Олеже...

У нього перехопило подих.

— Софіє? Це ти?

На тому кінці запанувала тиша.

Потім вона ледве чутно прошепотіла:

— Не приходь...

Його серце стислося.

— Де ти? Скажи мені! Я зараз приїду!

— Ні... Вони...

Її голос раптом урвався.

Почувся різкий шум.

Чоловічий крик.

Глухий удар.

І зв'язок обірвався.

— Софіє!

Олег ще кілька разів повторив її ім'я.

Марно.

На екрані світився напис:

«Виклик завершено.»

Він повільно опустив телефон.

Світ навколо ніби завмер.

У цей момент за його спиною пролунав спокійний чоловічий голос:

— Ти запізнився...

Олег різко обернувся.

Перед ним стояв високий незнайомець у темному пальті.

Його обличчя приховував капюшон.

Чоловік простягнув невеликий конверт.

— Вона просила передати це тільки тобі.

— Хто ви? Де Софія?

Незнайомець ледь усміхнувся.

— Якщо хочеш урятувати її... завтра рівно опівночі приїдь до старого маяка.

Він зробив крок назад.

— Але пам'ятай... цього разу тобі доведеться вибрати.

Правду...

Або її життя.

Не встиг Олег поставити ще хоча б одне запитання, як незнайомець розчинився в густому тумані.

Вулиця знову спорожніла.

У руках Олега залишився лише запечатаний конверт.

Він повільно перевернув його.

На звороті було написано лише три слова:

«Не довіряй Адаму.»

Олег відчув, як кров стигне в жилах.

Усе, у що він вірив, починало руйнуватися.

А найстрашніше було те, що він більше не знав, хто в цій історії говорить правду.