Раді Вас бачити!

Тепер

Він повільно йшов вузькою вулицею, міцно стискаючи в руках фотографії та щоденник.

Нічне місто майже спорожніло. Лише зрідка повз проїжджали автомобілі, а тьмяне світло ліхтарів лягало довгими смугами на мокру бруківку. Після дощу повітря було прохолодним, і кожен його крок луною відбивався між старими будинками.

У голові безперервно крутилися думки.

Фотографія.

Невідомий чоловік.

Щоденник.

Дивні повідомлення.

Здавалося, що кожна відповідь породжує ще більше запитань.

Раптом позаду почувся жіночий голос.

— Ти той, хто шукає правду?

Він різко озирнувся.

За кілька метрів стояла молода жінка. Вона була трохи старшою за нього. Темне волосся спадало на плечі, а уважний погляд не відривався від його обличчя. Вона не усміхалася, але й не здавалася ворожою.

— Хто ви? — насторожено запитав він.

Жінка зробила кілька повільних кроків назустріч.

— Ми не знайомі. Але я знала її.

Він відчув, як серце прискорилося.

— Знали... Софію?

Жінка мовчки кивнула.

— Знала її ще задовго до того, як вона зустріла тебе.

Він міцніше стиснув щоденник.

— Тоді скажіть мені... Хто вона була насправді?

Жінка на мить відвела погляд.

— Це складніше, ніж ти думаєш.

Вона не була тією, за кого себе видавала.

У її житті була інша сторона.

Темніша.

Небезпечніша.

І вона робила все можливе, щоб ти ніколи про неї не дізнався.

Він мовчав.

Ці слова боляче різонули серце.

— Чому ви говорите мені це саме зараз?

— Тому що ти маєш право знати правду.

Вона зробила ще один крок ближче.

— Але будь готовий.

Правда може зруйнувати тебе так само, як колись зруйнувала її.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім жінка простягнула йому щільний коричневий конверт.

— Тут усе, що мені вдалося зібрати.

Якщо вистачить сміливості — відкрий.

Якщо ні...

Спали його.

І забудь цю історію.

Він повільно взяв конверт.

— Як вас звати?

Жінка сумно усміхнулася.

— Колись це мало значення.

Тепер — ні.

Вона розвернулася й швидко зникла за рогом будинку.

Він навіть не встиг нічого сказати.

Дорогою додому він не переставав думати про їхню розмову.

Конверт здавався напрочуд важким.

Наче всередині лежав не папір, а чиєсь життя.

У квартирі він одразу зачинив двері, опустив жалюзі й сів за кухонний стіл.

Кілька хвилин просто дивився на конверт.

На ньому не було ні адреси, ні прізвища.

Лише його ім'я.

Написане знайомим почерком.

Він завмер.

— Невже... це її почерк?..

Тремтячими пальцями відкрив конверт.

Усередині лежали фотографії, копії якихось документів, роздруківки повідомлень і кілька аркушів із короткими нотатками.

На першій сторінці великими літерами було написано:

«Вона жила подвійним життям.»

Він повільно перегорнув сторінку.

Наступні фотографії приголомшили його ще більше.

На них була Софія.

Але зовсім інша.

Вона стояла на безлюдних вулицях пізно ввечері.

Зустрічалася з незнайомими людьми.

Передавала якісь конверти.

На одному зі знімків вона озиралася через плече так, ніби за нею хтось стежив.

Він не впізнавав її.

— Хто ти?..

Наступний аркуш містив лише кілька коротких речень.

«Вона боялася, що правда одного дня стане відомою. Саме тому мовчала. Але жодна таємниця не залишається прихованою назавжди.»

Він перечитував ці слова знову і знову.

Йому хотілося знайти хоча б одну зачіпку, яка пояснила б усе.

Але пазл лише ставав складнішим.

Саме тоді телефон коротко завібрував.

Нове повідомлення.

Номер був прихований.

«Будь обережним. Не кожен, хто називає себе другом, справді ним є.»

По спині пробіг холод.

Він повільно озирнувся.

Йому здалося, що за вікном хтось стоїть.

Та коли підійшов ближче, вулиця була порожньою.

Телефон задзвонив.

Незнайомий номер.

Він кілька секунд вагався.

Потім відповів.

— Алло...

У слухавці почувся спокійний чоловічий голос.

— Бачу, ти вже відкрив конверт.

Він різко підвівся.

— Хто ви?

— Це зараз неважливо.

Якщо хочеш дізнатися правду про Софію...

Приїжджай завтра.

О двадцять другій годині.

Адресу знайдеш у конверті.

— Зачекайте! Хто ви? Звідки ви знаєте...

Та у відповідь пролунали лише короткі гудки.

Розмова обірвалася.

Він повільно опустив телефон.

Потім відкрив останній аркуш.

Унизу справді була написана адреса.

Він довго дивився на неї, відчуваючи, як усередині борються страх і цікавість.

Він ще не знав, що наступна ніч змінить усе його життя.

І що після цієї зустрічі дороги назад уже не буде.

Він ще довго сидів нерухомо, не відводячи погляду від аркуша з адресою.

У квартирі було тихо.

Так тихо, що він чув, як стрілки годинника повільно відраховують секунди.

Кожен удар здавався надто гучним.

Перед очима знову поставала Софія.

Її усмішка.

Її теплі долоні.

Її звичка мовчати, коли їй було боляче.

— Чому ти нічого не сказала мені?.. — тихо промовив він.

Відповіді не було.

Він підвівся й підійшов до вікна.

Нічне місто спало.

Дощ майже припинився, а на мокрому асфальті тремтіли віддзеркалення ліхтарів.

Здавалося, усе навколо було звичайним.

Та всередині нього вже нічого не залишалося звичним.

Він відчував, що поступово занурюється в історію, яку хтось дуже старанно приховував.

І що кожен наступний крок може виявитися небезпечним.

Раптом він помітив щось дивне.

На протилежному боці вулиці стояв чоловік.

Темний плащ.

Опущений капюшон.

Він не рухався.

Лише дивився на освітлене вікно квартири.

Серце Олега завмерло.

Він швидко вимкнув світло.

Коли за кілька секунд знову обережно визирнув із-за фіранки...

Вулиця була порожньою.

Незнайомець зник.

На мить він навіть подумав, що це була гра його уяви.

Та саме тоді телефон коротко завібрував.

На екрані з'явилося нове повідомлення.

«Не дивись у вікно. Він знає, що ти вже все зрозумів.»

Олег відчув, як холод пробіг по всьому тілу.

Він різко відступив від вікна й міцніше стиснув телефон.

Тепер він був упевнений.

Хтось спостерігає за кожним його кроком.

І зустріч, призначена на завтра о двадцять другій годині, могла стати не лише відповіддю на його запитання...

А й початком смертельно небезпечної гри.