Раді Вас бачити!

Тепер

Ранок видався похмурим.

Небо затягнули важкі свинцеві хмари, а дрібний дощ тихо стукав по старому даху будинку. Здавалося, сама природа намагалася попередити їх: попереду чекає щось небезпечне.

Олег сидів за великим дерев'яним столом. Перед ним лежали розгорнуті щоденники, десятки фотографій, копії документів, пожовклі листи та карта міста, вся списана позначками й короткими нотатками.

Софія мовчки переглядала старі записи.

Її очі були втомленими, але вперше за довгий час у них з'явилася рішучість.

Вона більше не хотіла тікати.

Хотіла боротися.

— Ми вже занадто далеко зайшли, — тихо сказала вона, перегортаючи чергову сторінку. — Повернутися до колишнього життя вже не вийде.

Олег підсунув до неї чашку гарячої кави.

— Я й не хочу повертатися.

Вона сумно всміхнулася.

— Ти навіть не уявляєш, у що втягнувся.

— Уявляю.

Він спокійно подивився їй у вічі.

— Але тепер це вже наша історія.

Не лише твоя.

Софія опустила погляд.

Їй було важко повірити, що після всього пережитого хтось досі готовий залишатися поруч.

Олег розгорнув карту.

Червоним олівцем на ній були позначені кілька адрес.

— Подивися.

Він показав першу позначку.

— Тут знаходився будинок, де ти ховалася.

Потім другу.

— Тут ми знайшли перший щоденник.

Третю.

— Саме звідси надсилали більшість повідомлень.

Софія уважно слухала.

— А ця адреса?

Олег замислився.

— Не знаю.

Саме вона мене найбільше непокоїть.

Вона придивилася.

Стара промислова зона.

Покинутий склад.

Жодних пояснень.

Лише маленький чорний хрестик біля будівлі.

— Думаєш, вони там?

— Думаю... саме там починалася вся ця історія.

Вона мовчки кивнула.

Потім дістала ще один документ.

Пожовклий аркуш із нерівними краями.

Унизу стояв підпис її батька.

Олег уважно прочитав.

— Це його записи?

— Так.

Він ніколи не викидав важливих документів.

Навіть тоді, коли розумів, що за ними можуть прийти.

Олег повільно читав рядок за рядком.

«Якщо зі мною щось станеться, не шукайте винних серед чужих. Почніть із тих, кому довіряєте найбільше.»

Він повільно відклав аркуш.

— Твій батько теж знав, що серед своїх є зрадник...

Софія мовчки витерла сльозу.

— Саме тому він не встиг завершити своє розслідування.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки.

Тиша більше не здавалася затишною.

Вона була тривожною.

Ніби чекала моменту, щоб вибухнути.

Раптом телефон Олега завібрував.

Невідомий номер.

Він увімкнув повідомлення.

На екрані було лише одне речення.

«Ви запізнилися. Ми вже знаємо, де ви.»

Олег миттєво підвівся.

— Софіє...

Вона зблідла.

— Вони знайшли нас?

— Думаю... так.

Вона швидко почала складати документи до рюкзака.

Руки помітно тремтіли.

— Треба йти.

Негайно.

Олег сховав щоденники.

Перевірив кишені.

Забрав карту.

Востаннє оглянув кімнату.

Будинок, який кілька днів тому здавався прихистком, тепер перетворився на пастку.

Вони обережно вийшли через чорний хід.

Надворі було незвично тихо.

Навіть дощ майже припинився.

Олег озирнувся.

— Дивно...

— Що?

— Надто тихо.

Мені це не подобається.

Вони швидко рушили вузькою стежкою між деревами.

Попереду вже виднівся старий автомобіль, залишений неподалік.

До нього залишалося не більше двадцяти метрів.

І саме в ту мить усе навколо ніби завмерло.

З-за дерев повільно вийшов чоловік у чорному пальті.

Потім ще один.

І ще.

За кілька секунд їх оточили з усіх боків.

Не менше восьми людей.

Усі мовчали.

Обличчя приховували темні капюшони.

Олег інстинктивно став перед Софією.

— Назад не відходь, — тихо сказав він.

Вона лише кивнула.

Попереду зробив крок високий чоловік.

Той самий.

Із масивним срібним перснем на правій руці.

На його обличчі з'явилася холодна усмішка.

— Ми довго чекали цієї зустрічі.

Олег не відповів.

Лише ще міцніше стиснув руку Софії.

— Думали, що зможете сховатися? — спокійно промовив незнайомець. — Ваші щоденники... ваші загадки... ваша втеча... усе це було частиною нашого плану.

Софія здригнулася.

— Ні...

Чоловік тихо засміявся.

— Так.

Ми хотіли, щоб ти привела нас саме сюди.

Олег відчув, як по спині пробіг холод.

— Це неможливо...

— Можливо.

Бо серед вас є людина, яка працювала на нас із самого початку.

Запанувала гнітюча тиша.

Олег повільно перевів погляд на Софію.

Вона стояла нерухомо.

Її обличчя стало зовсім блідим.

Вона дивилася кудись за його спину.

Очі були широко розплющені.

Сповнені жаху.

— Олеже... — ледве чутно прошепотіла вона.

— Не обертайся...

Але було вже пізно.

За його спиною пролунав знайомий голос.

Спокійний.

Майже дружній.

— Пробач...

Я справді намагався стати твоїм другом.

Олег повільно обернувся.

І завмер.

Людина, якій він довіряв найбільше...

Тримала в руках пістолет.