Раді Вас бачити!

Тоді

Вона знову прокинулася серед ночі.

Серце шалено калатало, а по тілу стікав холодний піт. Здавалося, що повітря в кімнаті стало надто важким, і кожен вдих давався з неймовірними зусиллями.

Вона різко сіла на ліжку.

Навколо панувала тиша.

Лише тьмяне світло нічного ліхтаря пробивалося крізь фіранки, малюючи на стінах химерні тіні.

Вона провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїти дихання.

— Це був лише сон... — тихо прошепотіла вона.

Та сама не вірила власним словам.

Останнім часом сни стали надто реалістичними.

Щоночі вона бачила ті самі уривки спогадів.

Темний коридор.

Чиїсь кроки за спиною.

Розмиті обличчя.

І голос, який невпинно повторював:

«Вони йдуть за тобою...»

«Нікому не довіряй...»

«Якщо розкажеш правду — буде запізно...»

Вона затулила вуха долонями.

Та голос не зникав.

Він лунав не зовні.

Він жив десь усередині неї.

Наступні дні минали в постійній напрузі.

Вона перестала відповідати на дзвінки.

Все частіше вимикала телефон.

Не відкривала повідомлень.

Кожен незнайомий номер здавався пасткою.

Кожен погляд перехожого — загрозою.

Їй здавалося, що хтось невпинно стежить за нею.

Навіть тоді, коли поруч нікого не було.

Олег помічав зміни.

Вона стала мовчазною.

Часто губилася у власних думках.

Під час розмов раптом замовкала, ніби переставала чути співрозмовника.

Він дедалі частіше ловив її тривожний погляд, спрямований кудись за його плече.

Наче там стояв хтось і спостерігав.

Одного вечора вони сиділи в маленькій кав'ярні.

За вікном повільно падав дощ.

Між ними парувала кава.

Та тепло вже не могло розтопити крижану стіну, яка непомітно виросла між ними.

Олег уважно подивився на неї.

— Ти останнім часом зовсім змінилася.

Вона опустила очі.

— Просто трохи втомилася.

Він сумно усміхнувся.

— Ні.

Це не просто втома.

Ти ніби весь час десь далеко.

Поруч зі мною лише твоє тіло.

А думками ти постійно тікаєш.

Вона мовчала.

Повільно крутила ложечку в чашці, не наважуючись підвести погляд.

Після довгої паузи він тихо запитав:

— У тебе хтось є?

Вона різко підняла голову.

У її очах промайнув біль.

— Не все в житті пов'язане з іншою людиною.

Іноді проблема значно страшніша.

— Тоді розкажи мені.

Я хочу допомогти.

— Не можеш.

— Чому?

Вона сумно усміхнулася.

— Бо навіть я не знаю, як допомогти собі.

Між ними знову запанувала тиша.

Олег хотів узяти її за руку.

Та вона непомітно відсунула долоню.

Не тому, що більше не любила його.

А тому, що боялася втягнути його у власний кошмар.

Увечері вона повернулася додому.

Одразу ввімкнула музику.

Голосно.

Настільки голосно, щоб заглушити власні думки.

Та навіть крізь мелодію вона чула знайомий шепіт.

«Ти не втечеш...»

«Він ніколи не пробачить...»

«Минуле вже поруч...»

Її руки затремтіли.

Вона поспіхом вийшла на сходовий майданчик, щоб забрати пошту.

У скриньці лежав лише один білий конверт.

Без марки.

Без адреси.

Без імені.

Всередині був аркуш паперу.

Лише одна фраза.

«Пам'ятаєш, що ти зробила?»

Її пальці розтиснулися.

Аркуш повільно впав на підлогу.

Вона відступила на крок.

Серце билося так сильно, що його, здавалося, було чути на весь під'їзд.

Вона схопила конверт і майже побігла до квартири.

Замкнула двері.

Перевірила замок ще раз.

І ще.

Наче це могло захистити її від того, хто знав її минуле.

Тієї ночі вона відкрила щоденник.

Довго не могла написати жодного слова.

Потім повільно вивела:

«Я вже не знаю, яка з мене справжня. Та, що сміється поруч з Олегом? Чи та, що плаче ночами, стискаючи в кишені складаний ніж, бо більше не почувається в безпеці?»

Вона закрила щоденник лише під ранок.

Коли прокинулася, кімнату заливало сонячне світло.

Спочатку їй здалося, що ніч нарешті закінчилася.

Та, поглянувши у дзеркало, вона завмерла.

На склі яскраво-червоною помадою було написано:

«Не вдавай. Я знаю правду.»

У неї перехопило подих.

Учора ввечері дзеркало було чистим.

Вона пам'ятала це абсолютно точно.

Тремтячою рукою торкнулася напису.

Помада розмазалася під пальцями.

Отже...

Це було реальним.

Хтось справді заходив до її квартири.

Або...

Стояв тут, поки вона спала.

Вона повільно підняла очі на власне відображення.

Бліде обличчя.

Наляканий погляд.

І тихо, майже беззвучно, прошепотіла:

— Я більше не впізнаю себе...

За її спиною щось тихо скрипнуло.

Вона різко обернулася.

У кімнаті нікого не було.

Та двері до коридору повільно відчинялися самі...

Вона застигла.

Двері до коридору повільно прочинилися ще на кілька сантиметрів.

У квартирі було тихо.

Занадто тихо.

Навіть холодильник, який завжди тихо гудів, зараз мовчав.

Вона повільно зробила крок назад.

— Хто тут?..

Її голос тремтів.

Відповіді не було.

Лише легкий протяг ворухнув фіранку.

Вона відчула, як серце калатає десь у горлі.

Ноги стали ватяними.

Їй хотілося вибігти з квартири, але страх ніби прикував її до підлоги.

Нарешті вона змусила себе рушити вперед.

Крок.

Ще один.

Коридор був порожній.

Кухня.

Вітальня.

Балкон.

Нікого.

Вона нервово видихнула.

— Я просто накручую себе...

Та ці слова не принесли полегшення.

Повернувшись до кімнати, вона помітила, що щоденник лежить не так, як кілька хвилин тому.

Вона добре пам'ятала, що залишила його закритим.

Тепер він був відкритий.

На останній сторінці.

Повільно підійшовши ближче, вона побачила новий напис.

Він був зроблений не її почерком.

«Тепер ти знаєш, що я поруч.»

Її пальці затремтіли.

— Ні...

— Цього не може бути...

Вона гарячково перегорнула сторінки.

Усі попередні записи були на місці.

Лише цей рядок з'явився нізвідки.

Вона схопила телефон.

Набрала номер Олега.

Довгі гудки.

Один.

Другий.

Третій...

Ніхто не відповів.

Вона спробувала ще раз.

І знову марно.

У цей момент світло в квартирі кілька разів мигнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

І згасло.

Темрява миттєво накрила кімнату.

Вона завмерла.

У цілковитій тиші раптом почулися чиїсь кроки.

Повільні.

Важкі.

Вони наближалися.

Не з під'їзду.

Не з вулиці.

А ніби...

Зсередини квартири.

Вона затамувала подих.

І в ту саму мить зовсім поруч почувся ледь чутний шепіт.

— Тепер твоя черга згадати...

Вона різко обернулася.

Але побачила лише темряву.