Раді Вас бачити!

Тепер

Чоловік повільно вийшов із темряви. Його чорне пальто майже зливалося з мороком старого складу, а кроки відлунювали в бетонних стінах так гучно, ніби сама будівля попереджала про небезпеку.

Високий. Спокійний. Занадто спокійний.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка, але в ній не було нічого людяного. Лише холод і впевненість людини, яка звикла керувати чужими долями.

Дівчина зблідла.

Повітря ніби вибило з її легень.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла вона. — Це неможливо...

Олег перевів погляд із незнайомця на неї.

— Ти його знаєш?

Вона мовчала.

Її пальці так сильно стиснули рукав його куртки, що побіліли кісточки.

Чоловік тихо засміявся.

— Бачиш? Вона впізнала мене відразу.

Він зробив ще один крок.

— Минуло стільки років... а страх у її очах зовсім не змінився.

Олег інстинктивно став перед нею.

— Не наближайся.

— Ти справді думаєш, що зможеш її захистити? — чоловік скептично всміхнувся. — Ти навіть не знаєш, кого намагаєшся врятувати.

Олег не відповів.

Він лише міцніше стиснув кулаки.

— Хто ти? — різко запитав він.

Незнайомець повільно зняв чорні шкіряні рукавички.

— Моє ім'я зараз нічого тобі не скаже. Але колись саме його вона боялася почути найбільше.

Він перевів погляд на дівчину.

— Чи не так?

Вона заплющила очі.

Спогади накотили хвилею.

Темний коридор.

Крики.

Чиїсь кроки за спиною.

Телефонні дзвінки серед ночі.

Листи без підпису.

І той самий голос...

Вона здригнулася.

— Чого ти хочеш? — її голос тремтів.

Чоловік посміхнувся.

— Правди.

— Ні. Ти хочеш змусити мене мовчати.

— Неправильно.

Він повільно похитав головою.

— Я хочу завершити те, що почав багато років тому.

Олег зробив крок уперед.

— Якщо маєш щось сказати — говори мені.

Незнайомець уважно подивився на нього.

— Сміливий.

Потім тихо промовив:

— Ти закохався не в ту жінку.

Олег завмер.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти кохав лише ту її частину, яку вона дозволила тобі побачити.

Він усміхнувся ще ширше.

— А справжню її... ти навіть не знаєш.

Дівчина різко перебила його:

— Замовкни!

Її голос пролунав несподівано голосно.

— Не смій...

— Чому? — спокійно відповів чоловік. — Хіба він не заслуговує знати, ким ти була?

Вона мовчала.

Олег відчув, як її рука тремтить.

— Послухай мене, — тихо сказав він. — Мені байдуже, що було колись.

Вона повільно похитала головою.

— Ні... Не байдуже.

— Байдуже.

Він подивився їй просто у вічі.

— Бо зараз ти поруч зі мною.

На мить її очі наповнилися сльозами.

Та незнайомець лише розсміявся.

Його сміх луною прокотився порожнім складом.

— Які красиві слова...

Він повільно дістав із внутрішньої кишені старий пожовклий конверт.

— Але чи говоритимеш ти так само... після цього?

Він кинув конверт просто під ноги Олегові.

Той нахилився й підняв його.

Усередині лежала фотографія.

На ній була вона.

Молода.

Заплакана.

Поруч стояв той самий чоловік.

А за фотографією ховався ще один аркуш.

Олег повільно розгорнув його.

Перші рядки змусили його завмерти.

«Якщо ти читаєш цей лист, значить, він уже знайшов мене... І тепер правда більше не належить тільки мені.»

У ту ж мить десь нагорі почувся оглушливий гуркіт.

Старі балки затріщали.

Світло згасло.

Склад здригнувся так, ніби хтось навмисно привів у дію механізм, захований багато років тому.

У непроглядній темряві пролунав холодний голос незнайомця:

— Ви запізнилися...

І десь у глибині складу повільно відчинилися ще одні металеві двері. За ними чулося чиєсь важке дихання.

Металеві двері повільно відчинилися.

Їхній протяжний скрип розрізав тишу, наче ніж. З темного проходу потягнуло холодним повітрям, сирістю й запахом іржі.

Олег інстинктивно зробив крок уперед, затуляючи дівчину собою.

— Не відходь від мене, — тихо промовив він.

Вона лише кивнула.

Її долоня тремтіла в його руці.

З темного коридору долинали повільні кроки.

Раз...

Другий...

Третій...

Вони були надто рівними, ніби людина зовсім не поспішала.

Незнайомець мовчки спостерігав за ними.

На його обличчі знову з'явилася та сама моторошна усмішка.

— Чуєте?

Він примружився.

— Вона вже прокинулася.

— Хто? — різко запитав Олег.

Чоловік лише коротко засміявся.

— Ви самі зараз усе побачите.

Із темряви почулося тихе постукування.

Наче хтось проводив нігтями по металевих дверях.

Скрегіт луною прокотився складом.

Дівчина здригнулася.

— Ні... Це неможливо...

— Що там? — прошепотів Олег.

Вона важко ковтнула.

— Це кімната... Я думала, її давно закрили.

— Ти була тут?

Вона мовчки опустила голову.

— Колись...

Її голос майже зник.

— Саме тут усе почалося.

Олег подивився на неї з подивом.

— Чому ти мені нічого не сказала?

— Бо боялася, що ти підеш...

— Я ж нікуди не пішов.

Її очі наповнилися слізьми.

— Тепер можеш...

Він повільно поклав долоню на її щоку.

— Я залишуся.

Завжди.

На мить між ними запанувала тиша.

Та її розірвав різкий гуркіт.

Бах!

Металеві двері в кінці коридору широко розчахнулися.

Усередині було абсолютно темно.

Лише слабке мерехтіння старої лампи освітлювало бетонну підлогу.

На ній лежали десятки старих фотографій.

Олег повільно підійшов ближче.

Підняв одну.

На фотографії була вона.

Зовсім юна.

Поруч — незнайомі люди.

Їхні обличчя були перекреслені чорним маркером.

На звороті — напис її почерком:

«Якщо ти знайшов це місце — не довіряй жодному обличчю. Вони всі носять маски.»

Олег відчув, як по спині пробіг мороз.

— Що це означає?

Дівчина мовчала.

Її погляд був прикутий до дальнього кута кімнати.

— Він...

— Хто?

Вона повільно підняла руку.

— Там...

Олег повернув голову.

У кутку стояв старий дерев'яний стілець.

На ньому лежала ще одна чорна книга.

Поверх обкладинки — засохла червона троянда.

А поруч — маленький диктофон.

Раптом він увімкнувся сам.

У тиші пролунав знайомий жіночий голос.

Її голос.

Спокійний.

Сумний.

— Якщо ви це слухаєте... значить, він уже знайшов склад. У вас майже не залишилося часу. Він ніколи не працював сам. Насправді їх значно більше...

Запис урвався.

У ту саму мить у різних кінцях складу одночасно засвітилися кілька ліхтарів.

Світлові промені ковзнули по стінах.

Олег завмер.

Вони були не самі.

Навколо них повільно з темряви почали виходити люди в чорному.

Один...

Другий...

Третій...

Четвертий...

І той чоловік у пальті тихо промовив:

— Ласкаво просимо до фінальної гри. Тепер дороги назад уже немає.

Запала важка тиша.

Вона була такою густою, що, здавалося, навіть старі металеві балки складу перестали скрипіти. У напівтемряві ледь чутно капала вода, а холодний вітер просочувався крізь вибиті шибки, змушуючи іржаві двері тихо стогнати.

Чоловік у темному пальті не відводив від них очей.

Він стояв нерухомо, впевнений у собі, ніби вже знав, чим закінчиться ця зустріч.

Олег інстинктивно зробив крок уперед, закриваючи собою дівчину.

— Якщо хочеш поговорити, — холодно промовив він, — говори зі мною.

Незнайомець усміхнувся.

Повільно.

Небезпечно.

— Бачиш... Саме це вона в тобі й любила. Ти завжди намагаєшся когось урятувати. Навіть коли вже запізно.

Дівчина відчула, як пальці почали тремтіти.

— Не слухай його... — ледве чутно прошепотіла вона.

Та чоловік почув.

— Чому ж? — усмішка стала ширшою. — Хіба я бодай раз збрехав?

Він повільно витягнув із кишені старий конверт.

Поклав його на металевий стіл.

— Відкрий.

Олег не рухався.

— Там відповіді.

— Або чергова пастка, — відповів він.

— Це залежить лише від того, чи готовий ти побачити її справжньою.

У повітрі повисла мовчанка.

Дівчина дивилася на конверт так, ніби бачила привида.

Її обличчя зблідло.

— Ні... — тихо сказала вона. — Він не мав цього...

— Але має.

Чоловік легенько постукав пальцями по конверту.

— Тут фотографії.

Листи.

Медичні документи.

І дещо таке, після чого ти вже ніколи не дивитимешся на неї так, як зараз.

Олег відчув, як усередині наростає лють.

— Досить.

— Ні, — різко відповів незнайомець. — Досить було тоді, коли вона мала сказати тобі правду. Але вона обрала брехню.

Вона різко зробила крок уперед.

— Я мовчала, щоб урятувати його!

— Ні! — гримнув чоловік так голосно, що його слова відбилися луною під високою стелею. — Ти мовчала, щоб урятувати себе!

Її очі наповнилися слізьми.

— Це неправда...

— Справді?

Він повільно дістав телефон.

Натиснув одну кнопку.

І в старому складі пролунав знайомий голос.

Її голос.

"...Якщо щось піде не так... він не повинен дізнатися, що сталося тієї ночі..."

Олег завмер.

Він упізнав цей запис.

Її плечі здригнулися.

— Вимкни...

Та чоловік лише збільшив гучність.

"...Якщо він дізнається правду... він зненавидить мене..."

Запис урвався.

Настала моторошна тиша.

Олег повільно повернувся до неї.

— Про яку ніч ти говорила?..

Вона опустила очі.

Губи тремтіли.

Слова застрягли в горлі.

— Олеже... я...

Не встигла договорити.

У цей самий момент у глибині складу пролунав оглушливий гуркіт.

Наче щось величезне впало на бетонну підлогу.

Світло кілька разів блимнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

І... згасло.

Темрява миттєво поглинула приміщення.

Запанувала абсолютна тиша.

Аж раптом...

Десь зовсім поруч почувся повільний звук чужих кроків.

Не одного.

Кількох.

Вони наближалися.

Повільно.

Невідворотно.

І серед цієї темряви пролунав незнайомий жіночий голос:

— Запізно... Він уже знає, що ви тут.