Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Тепер
Ранок настав непомітно.
Сіре світло повільно проникало крізь запилені вікна старого будинку, розганяючи нічну темряву. За вікном шелестіло листя, а легкий вітер колихав гілки дерев так, ніби вони про щось перешіптувалися між собою.
Олег майже не спав.
Всю ніч він сидів біля вікна, дослухаючись до кожного звуку. Після нічних кроків у коридорі він уже не міг повірити, що вони в безпеці.
Софія теж не зімкнула очей.
Вона сиділа біля старого дерев'яного столу, загорнувшись у теплий плед. Перед нею лежали щоденники, фотографії, листи та пожовклі документи, які вони знайшли у потаємній кімнаті.
Вона повільно провела долонею по паперах.
— Усе моє життя… помістилося в цих кількох аркушах, — тихо сказала вона.
Олег мовчки сів поруч.
— А правда?
Вона сумно всміхнулася.
— Правда ніколи не поміщається на папері.
Вона занадто болюча.
На столі лежала стара папка, перев'язана чорною стрічкою.
Олег обережно розв'язав вузол.
Усередині були десятки документів.
Копії паспортів.
Банківські виписки.
Газетні вирізки.
Фотографії.
Імена.
Дати.
Позначки червоним маркером.
Він перегортав сторінки одну за одною.
Раптом його погляд зупинився.
— Софіє...
Вона підвела голову.
— Подивися.
Він простягнув їй пожовклий аркуш.
Угорі великими літерами було написано:
«Список свідків.»
Під ним — кілька прізвищ.
Більшість були перекреслені червоним чорнилом.
Біля деяких стояла коротка примітка:
«Усунено.»
Софія різко зблідла.
— Ні...
Її руки затремтіли.
— Вони... вони всіх знайшли...
Олег перевернув сторінку.
У самому низу залишалося лише одне ім'я.
Не перекреслене.
Вона.
Софія.
Поряд був знак питання.
— Тепер розумієш? — ледь чутно прошепотіла вона. — Я була останньою...
Олег повільно поклав документи на стіл.
— Значить, вони не припинять шукати тебе.
Вона мовчки кивнула.
Кілька хвилин вони сиділи в тиші.
Лише старий настінний годинник відраховував секунди.
Раптом Софія дістала ще один конверт.
Він був захований між сторінками щоденника.
Запечатаний.
На ньому її почерк.
«Відкрити тільки тоді, коли я повернуся.»
Олег здивовано подивився на неї.
— Ти навіть про це забула?
— Я думала... його давно немає.
Вона повільно відкрила конверт.
Усередині лежав складений удвоє лист.
Софія почала читати.
Її голос тремтів.
— «Якщо ти зараз читаєш цього листа, значить, усе пішло не за планом. Не довіряй людям, які прийдуть допомагати. Найнебезпечніший ворог завжди стоїть найближче.»
Вона замовкла.
Олег уважно дивився на неї.
— Там ще щось є?
Вона продовжила.
— «Я довірилася людині, яку вважала своєю сім'єю. Саме вона передала їм інформацію про мене.»
Олег повільно видихнув.
— Ти знаєш, про кого йдеться?
Софія похитала головою.
— Ні... Але я весь цей час шукала відповідь.
Вона перегорнула останню сторінку.
Між рядками був вкладений старий фотознімок.
На ньому стояли шестеро людей.
Софія.
Її батько.
Ще троє незнайомців.
І...
Олег.
Він завмер.
— Як це можливо?..
— Ми тоді ще навіть не були знайомі, — розгублено прошепотіла Софія.
На зворотному боці фотографії був напис.
«Зрадник уже серед вас.»
По спині Олега пробіг холод.
Він уважно придивився до світлини.
Позаду них, майже непомітно, стояв ще один чоловік.
Його обличчя було частково затінене.
Але одна деталь одразу впадала в очі.
На правій руці блищав масивний срібний перстень із тим самим символом, який вони вже бачили на документах, дверях і фотографіях.
— Я вже десь бачив цей перстень... — тихо сказав Олег.
Софія різко підняла голову.
— Де?
Він заплющив очі, намагаючись пригадати.
І раптом завмер.
Перед ним сплив спогад.
Темний коридор.
Будинок.
Чоловік, який сказав:
«Ми давно чекали на тебе.»
На його руці був той самий перстень.
Олег повільно відкрив очі.
— Софіє...
— Що?
— Він був тут.
— Хто?
— Той чоловік... Він не випадково впустив мене до будинку.
Він хотів, щоб я знайшов тебе.
Запанувала важка тиша.
Раптом із першого поверху почувся звук автомобіля, що різко загальмував біля будинку.
За мить грюкнули дверцята.
Чиїсь кроки швидко наближалися до ґанку.
Олег інстинктивно загасив лампу.
Софія затамувала подих.
За дверима пролунали три повільні удари.
Тук.
Тук.
Тук.
А потім знайомий чоловічий голос спокійно промовив:
— Софіє... я знаю, що ти всередині.
І цього разу тобі вже нікуди тікати.
