Раді Вас бачити!

Тепер

Темрява стискала простір навколо них, ніби жива істота, що повільно затягувала у свої обійми. Ліхтарі мерехтіли, один за одним згасаючи, і вузька вулиця ставала дедалі схожою на нескінченний тунель, з якого не існувало виходу.

Він різко схопив її за руку.

— Біжимо!

Вона навіть не встигла відповісти.

За спиною пролунали важкі кроки.

Один.

Другий.

Третій.

Їх було кілька.

І вони не поспішали.

Наче були впевнені, що здобич нікуди не втече.

Серце калатало так сильно, що вона майже не чула власного дихання. Холодне повітря обпалювало легені, але страх гнав уперед швидше за будь-який біль.

Вони звернули у вузький провулок.

Порожньо.

Лише старі цегляні будинки, іржаві пожежні драбини та сміттєві баки, які відкидали дивні тіні.

Раптом за їхніми спинами щось гучно впало.

Вона мимоволі озирнулася.

Нікого.

Лише розгойданий ліхтар.

— Не дивись назад! — різко сказав він.

Вона кивнула, хоча всередині все кричало про небезпеку.

Попереду з'явилися зачинені металеві ворота.

— Глухий кут...

Він швидко озирнувся.

Кроки наближалися.

Повільно.

Рівномірно.

Наче їх навмисно змушували відчути кожну секунду страху.

Вона притиснулася до холодної стіни.

— Вони нас наздогнали...

— Ні.

Він помітив старі дерев'яні двері збоку.

Смикнув ручку.

Замкнено.

Ще раз.

Тиша.

Третій раз.

Двері зі скрипом прочинилися.

— Усередину!

Вони забігли до старого складського приміщення.

Усередині було темно.

Настільки темно, що здавалося, ніби світло сюди ніколи не потрапляло.

Запах сирості, старого дерева й іржі стискав груди.

Двері вони зачинили майже беззвучно.

Назовні пролунали кроки.

Все ближче.

Хтось зупинився просто біля входу.

Вона затримала подих.

Було чути лише важке дихання незнайомця.

Потім...

Повільний скрегіт металу по дверях.

Наче хтось проводив по них ножем або ключем.

— Вони знають, що ми тут... — ледве чутно прошепотіла вона.

Він приклав палець до губ.

— Тихо...

За дверима запанувала дивна тиша.

Минуло кілька секунд.

Хвилина.

Нічого.

— Пішли? — ледь чутно запитала вона.

Він не встиг відповісти.

З другого поверху складу раптом пролунав гучний удар.

Грюк!

Вона здригнулася.

Хтось був усередині.

Повільно вони підняли ліхтарик.

Промінь ковзнув старими стелажами.

Порожньо.

Ще один крок.

Іще.

Раптом світло вихопило зі темряви старий дерев'яний стілець, на якому лежав знайомий чорний щоденник.

Той самий.

Який вони залишили в будинку.

Вона зблідла.

— Це... неможливо...

Він повільно підійшов.

Поклав долоню на обкладинку.

Щоденник був теплим.

Наче його хтось поклав сюди лише кілька хвилин тому.

Між сторінками стирчав білий конверт.

Тремтячими руками він відкрив його.

Усередині лежав лише один аркуш.

Кілька слів, написаних знайомим почерком.

«Якщо ви читаєте це, значить, вони вже не за вами... Вони вже поруч із вами.»

У цю ж мить десь у темряві пролунав тихий сміх.

Не гучний.

Майже нечутний.

Але достатній, щоб кров у жилах похолола.

Вони повільно обернулися.

У кінці довгого коридору хтось стояв.

Нерухомо.

І дивився просто на них.

Склад зустрів їх холодом і запахом сирого бетону. Масивні металеві двері зачинилися за спиною з глухим гуркотом, який луною прокотився порожніми приміщеннями.

Вона притиснулася до стіни, намагаючись вирівняти дихання. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його могли почути навіть ті, хто переслідував їх.

— Вони не могли нас так швидко наздогнати... — прошепотіла вона.

Він мовчки підніс палець до губ.

— Тихо.

Настала така глибока тиша, що було чути, як десь зі стелі повільно падали краплі води.

Крап...

Крап...

Крап...

І раптом...

Скрип.

Не поруч. Десь угорі.

Він повільно підняв ліхтарик.

Другий поверх.

Порожній...

Принаймні так здалося на перший погляд.

Світло ковзнуло по старих дерев'яних перилах, і на мить йому здалося, що між ними промайнула чиясь постать.

Висока.

Нерухома.

У чорному капюшоні.

Він різко навів ліхтарик туди.

Нікого.

— Ти це бачив?.. — ледве чутно запитала вона.

— Не знаю...

Але він знав.

Вони були тут не самі.

Раптом позаду пролунав сильний удар.

Грим!

Обоє здригнулися.

Металеві двері, через які вони зайшли, повільно зачинилися самі.

Він кинувся до них.

Смикнув ручку.

Ще раз.

І ще.

Даремно.

— Вони замкнені...

Її обличчя зблідло.

— Це неможливо...

Раптом у глибині складу засвітилося слабке жовте світло.

Ніби хтось запалив стару лампу.

Воно гойдалося з боку в бік.

Наче його хтось тримав у руці.

Але людини не було видно.

Лише світло...

І тиша.

Потім почувся голос.

Тихий.

Хрипкий.

Здавалося, він лунав одразу з усіх боків.

— Ви... запізнилися...

Вона здригнулася.

— Ти це чув?

Він повільно кивнув.

— Так...

Голос пролунав знову.

Цього разу ближче.

— Вона мала померти...

У грудях усе похололо.

Він інстинктивно став перед нею, закриваючи своїм тілом.

— Хто ти?! Вийди!

У відповідь пролунав лише дивний сміх.

Повільний.

Неприродний.

Від нього мороз пробіг по шкірі.

Світло ліхтарика почало мерехтіти.

Раз...

Два...

Три...

І згасло.

Темрява накрила склад.

Вона відчула, як його пальці ще міцніше стиснули її долоню.

— Не відпускай мене... — прошепотіла вона.

— Ніколи.

Раптом у темряві пролунали кроки.

Повільні.

Важкі.

Все ближче...

Все ближче...

Все ближче...

Він затамував подих.

І саме в цю мить просто біля її вуха хтось ледь чутно прошепотів:

— Я знайшов вас...

Вона скрикнула й різко обернулася.

Але позаду нікого не було.

Лише на запиленій бетонній підлозі з'явився свіжий напис, ніби його щойно вивели чиєюсь рукою:

"Гра закінчилася. Полювання починається."

Він повільно підняв очі.

На другому поверсі складу знову стояла темна постать.

І цього разу вона вже не зникла. Лише повільно підняла руку... й показала прямо на них.

У ту ж секунду згасло останнє світло.