Раді Вас бачити!

Тепер

Він перегортав сторінку за сторінкою, уважно вдивляючись у кожен рядок її щоденника.

Тепер він читав уже не як закоханий чоловік.

Він читав як людина, яка намагається врятуватися від правди.

Кожне речення здавалося загадкою.

Кожне слово — частиною великої історії, яку Софія так відчайдушно намагалася приховати.

Раптом його погляд зупинився.

Посеред сторінки, підкреслені червоним чорнилом, були написані координати.

Без пояснень.

Без дати.

Без жодної підказки.

Лише цифри.

Він миттєво дістав телефон і ввів їх у навігатор.

На екрані з'явилася точка.

Старий будинок на околиці міста.

Тиха вулиця, про існування якої він навіть не здогадувався.

Він насупився.

— Чому саме там?..

Софія ніколи не згадувала про це місце.

Жодного разу.

Вона не любила брехати.

Але тепер виходило, що все її життя було сповнене недомовок.

Його охопила тривога.

«Навіщо вона туди ходила?»

«З ким зустрічалася?»

«І що було настільки важливим, що вона приховала це навіть від мене?..»

Відповідей не було.

Лише дедалі більше запитань.

Над містом повільно згущалися сутінки, коли він під'їхав до вказаної адреси.

Будинок виглядав покинутим.

Фасад був укритий тріщинами.

Фарба давно облупилася.

Одне з вікон було розбите, а двір заріс високою травою.

Здавалося, тут уже багато років ніхто не жив.

Та одна деталь змусила його завмерти.

На старій поштовій скриньці чорними літерами було написано:

«Софія...»

Він відчув, як серце пропустило удар.

Це було її ім'я.

Без помилки.

Саме так, як у паспорті.

Він мовчки дивився на нього кілька секунд.

Потім повільно піднявся старими дерев'яними сходами.

Двері виявилися прочиненими.

Він обережно штовхнув їх.

Пролунав довгий скрип.

У будинку панувала неприродна тиша.

Лише вітер колихав старі фіранки.

Повітря було просочене запахом пилу, старих книжок і знайомих парфумів.

Саме тих.

Її улюблених.

Він заплющив очі.

На мить здалося, ніби Софія ось-ось вийде з сусідньої кімнати й усміхнеться.

Але будинок був порожнім.

На підлозі безладно лежали аркуші паперу.

На стіні висіла велика коркова дошка.

До неї були приколоті фотографії, вирізки з газет, нотатки й десятки червоних ниток, що з'єднували між собою різні імена.

Він підійшов ближче.

Посередині була фотографія Софії.

Поруч — світлина того самого чоловіка.

Того, який уже не раз траплявся йому серед її речей.

Між фотографіями хтось великими літерами написав:

«Кому вона брехала?»

Він відчув, як по спині пробіг мороз.

На маленькому столику під склом лежав аркуш із добре знайомим почерком.

Він обережно прочитав:

«Я не могла сказати йому правду. Бо тоді втратила б і його... і себе.»

Йому стало важко дихати.

Він опустився на край старого ліжка.

Світ, який він так старанно будував разом із Софією, розсипався просто на очах.

Вона брехала?

Чи лише намагалася його захистити?

Де проходила межа між брехнею і відчаєм?

Будинок виглядав так, ніби його господиня вийшла лише на кілька хвилин.

На кухонному столі стояла чашка з давно охололою кавою.

На підвіконні — засохла лаванда.

Поруч лежала маленька записка.

«Можливо, десь у цьому місті ще залишилося місце, де я почуватимуся в безпеці...»

Він обережно склав її й поклав до кишені.

У шафі висіло чорне пальто.

Поруч — стара шкільна форма.

На верхній полиці лежала перев'язана стрічкою пачка листів.

Без підписів.

Він відкрив один.

Перший рядок змусив його здригнутися.

«Ти все зіпсуєш, якщо знову комусь повіриш.»

Усі листи починалися майже однаково.

Наче їх писала одна й та сама людина.

Або...

Наче хтось роками переслідував Софію.

У кутку кімнати стояла стара картонна коробка.

Всередині лежав невеликий диктофон.

Він нерішуче натиснув кнопку відтворення.

Спочатку почувся лише шум.

Потім — довга тиша.

І раптом...

Її голос.

Тихий.

Стомлений.

Майже зламаний.

«Якщо ти це слухаєш... значить, мені не вдалося зупинити те, що наближалося. Я дуже хотіла розповісти тобі все. Але щоразу боялася, що правда зруйнує тебе.»

Його пальці міцніше стиснули диктофон.

Голос Софії продовжив:

«Якщо я зникну... не шукай мене. Але я знаю, що ти все одно шукатимеш. І тоді пам'ятай лише одне... не довіряй кожному, хто скаже, що знав мене.»

Запис обірвався.

Він ще кілька секунд сидів нерухомо.

Здавалося, її голос досі лунав у кімнаті.

Живий.

Та водночас безнадійно далекий.

Раптом у коридорі щось тихо скрипнуло.

Він різко підвівся.

— Є тут хтось?

Відповіді не було.

Лише тиша.

Але тепер вона вже не здавалася порожньою.

Він повільно зробив кілька кроків до дверей.

І саме тоді помітив ще один аркуш, приколотий кнопкою до стіни.

На ньому великими чорними літерами було написано:

«Будь обережний. Він уже знає, що ти тут.»

У ту ж мить на другому поверсі почувся важкий крок.

Потім ще один.

І ще...

Хтось повільно спускався сходами.

Він завмер, не відводячи погляду від темного коридору.

Його серце шалено калатало.

Він більше не був у цьому будинку сам.

Він завмер.

Кроки ставали дедалі ближчими.

Повільними.

Важкими.

Наче людина не поспішала.

Наче була впевнена, що здобич уже нікуди не втече.

Олег затримав подих.

Долоні вкрилися холодним потом.

Він обережно відступив до стіни, не зводячи очей зі сходів.

Старі дерев'яні східці тихо застогнали.

Скрип.

Ще один.

Потім усе стихло.

Тиша була ще страшнішою за будь-який звук.

Він наважився зробити кілька кроків уперед.

— Хто ви? — голос прозвучав глухо. — Покажіться!

Жодної відповіді.

Лише вітер увірвався крізь розбите вікно, розкидаючи по підлозі пожовклі аркуші.

Один із них торкнувся його ноги.

Олег нахилився.

На папері був знайомий почерк Софії.

«Якщо ти дійшов сюди — значить, часу майже не залишилося.»

Він завмер.

Далі рядки були написані поспіхом.

«Не довіряй людині, яка першою заговорить про моє минуле. Саме вона бреше найкраще.»

Олег перечитав запис двічі.

Серце шалено билося.

Тоді...

Хто була та жінка, що передала йому конверт?

Вона сказала правду?

Чи лише спрямувала його туди, куди було потрібно комусь іншому?

Раптом за його спиною пролунав різкий удар.

Він блискавично обернувся.

Двері, через які він зайшов до будинку, з гуркотом зачинилися.

Стара люстра над головою захиталася.

У будинку згасло світло.

Темрява накрила все навколо.

Олег швидко ввімкнув ліхтарик на телефоні.

Тонкий промінь світла ковзав стінами.

І раптом...

На протилежній стіні з'явилася величезна тінь.

Людський силует.

Високий.

Нерухомий.

Олег різко направив світло в той бік.

Нікого.

Лише стара шафа.

Він уже хотів опустити телефон, коли почув позаду чиєсь важке дихання.

Так близько...

Наче хтось стояв просто за його плечем.

Він обернувся.

Порожньо.

Але на підлозі лежав предмет, якого кілька секунд тому там не було.

Старий срібний ключ.

До нього була прив'язана пожовкла бирка.

На ній чорним чорнилом було написано лише три слова:

«Кімната № 13.»

Олег повільно стиснув ключ у долоні.

Він ще не знав, що саме за цими дверима ховалася відповідь на головну загадку.

І що, відкривши їх, він уже ніколи не зможе повернутися до свого колишнього життя.

За його спиною знову пролунав скрип.

Цього разу зовсім поруч.

Він різко озирнувся.

У кінці темного коридору стояла людська постать.

Без руху.

Без жодного звуку.

Лише дивилася на нього.

І за мить...

Світло ліхтарика згасло.