Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Тоді
Софія довго стояла перед дзеркалом.
Її відображення здавалося чужим.
Очі, колись сповнені світла, тепер потемніли від безсонних ночей і страху, який вона вже не могла приховати навіть від себе.
Біля ніг стояла невелика валіза.
Майже порожня.
Лише кілька речей, без яких вона не могла піти.
Вона глибоко вдихнула.
«Якщо я зникну…»
Думка обірвалася.
Вона заплющила очі.
«…знайди мій останній запис. Там — уся правда.»
Серце билося так сильно, що його стукіт лунав у скронях.
Здавалося, ще трохи — і його почує весь світ.
Вона відкрила валізу.
Обережно поклала всередину кілька пожовклих листів.
Свій щоденник.
Маленьку коробочку зі старими фотографіями.
На самому дні залишила світлину, де вони з Адамом сиділи в маленькій книгарні й усміхалися.
Вона довго дивилася на фотографію.
Потім швидко перевернула її.
— Пробач... — ледь чутно прошепотіла вона.
Не було зрозуміло, до кого звернені ці слова.
До Адама.
До Олега.
Чи до самої себе.
На письмовому столі лежав телефон.
На екрані світилося коротке повідомлення.
«Прощавай.»
Вона ще кілька хвилин дивилася на це слово.
Палець завис над кнопкою «Надіслати».
Потім вона вимкнула екран.
Так і не наважившись.
Вона відкрила щоденник.
Чистий аркуш довго залишався порожнім.
Нарешті ручка торкнулася паперу.
«Я більше не знаю, чи правильно чиню. Але якщо залишуся — загину не лише я. Постраждають усі, кого я люблю. Тому мушу піти першою.»
Сльоза впала на сторінку.
Чорнило трохи розпливлося.
Вона продовжила писати.
«Можливо, колись ти прочитаєш ці слова. І зненавидиш мене. Але це буде краще, ніж побачити, як через мене руйнується твоє життя.»
Її рука тремтіла.
Та вона не зупинялася.
«Якщо я не повернуся... не шукай мене. Пам'ятай лише одне: моя історія — це не просто історія про страх. Це історія про людей, які навчилися ховати правду так глибоко, що самі перестали розуміти, де вона закінчується.»
Вона повільно закрила щоденник.
Поклала його в потаємну шухляду письмового столу.
Саме туди, де ніхто не здогадається шукати.
У квартирі панувала незвична тиша.
Навіть годинник перестав цокати.
Софія взяла валізу.
Підійшла до дверей.
Поклала руку на ручку.
І раптом почула звук повідомлення.
Телефон засвітився.
Невідомий номер.
Лише один рядок.
«Ти запізнилася. Ми вже знаємо, куди ти збираєшся.»
Її пальці миттєво похололи.
— Ні...
Вона різко відсунула фіранку.
На протилежному боці вулиці стояв чорний автомобіль.
Фари були вимкнені.
За тонованим склом нічого не було видно.
Але вона відчувала.
За нею спостерігають.
Софія швидко вимкнула світло в квартирі.
Серце калатало дедалі сильніше.
Вона обережно визирнула у дверне вічко.
Порожньо.
Та вже за кілька секунд у під'їзді пролунали кроки.
Повільні.
Упевнені.
Вони наближалися до її квартири.
Раз...
Другий...
Третій поверх.
Вона затиснула долонею рот, щоб не видати свого дихання.
Кроки зупинилися просто за дверима.
Настала тиша.
Потім хтось дуже повільно постукав.
Тричі.
Тук.
Тук.
Тук.
Ніхто не промовив ані слова.
Під дверима повільно просунувся білий конверт.
Софія зачекала кілька хвилин.
Лише тоді нахилилася й підняла його.
Всередині була фотографія.
На ній вона стояла біля тієї самої книгарні, де вперше зустріла Адама.
Знімок був зроблений здалеку.
Нишком.
На звороті чорним чорнилом написано лише одне речення:
«Ми знаємо кожен твій крок.»
Вона відчула, як у грудях стислося серце.
Отже...
За нею стежили вже давно.
Не кілька днів.
Не кілька тижнів.
Можливо...
Роками.
Вона повільно відчинила двері квартири.
Темний під'їзд був порожнім.
Лише на сходовому майданчику тихо погойдувалася лампа.
Софія міцніше стиснула ручку валізи.
Вона більше не могла залишатися.
Зробивши крок у темряву, вона ще не знала, що саме цієї ночі почнеться гра, з якої майже неможливо вийти живою.
Вона швидко зачинила двері квартири.
Притулилася до них спиною.
Дихання збилося.
Здавалося, навіть стіни чули, як шалено калатає її серце.
Вона ще раз подивилася на фотографію.
Це була не випадковість.
Хтось стежив за нею.
Давно.
Можливо, ще до знайомства з Олегом.
Можливо, навіть до появи Адама.
Її руки тремтіли.
Вона повільно розірвала конверт, сподіваючись, що всередині більше нічого немає.
Але на самому дні лежав ще один маленький аркуш.
Лише кілька слів.
«Якщо хочеш урятувати їх — приходь сама.»
Вона заплющила очі.
Тепер усе стало зрозуміло.
Вони не переслідували її.
Вони використовували її.
Як приманку.
Як шлях до людей, яких вона любила.
Софія підійшла до письмового столу.
Відкрила останню шухляду.
Дістала невелику оксамитову коробочку.
Усередині лежав срібний медальйон.
Той самий, який подарувала їй мама багато років тому.
Вона відкрила його.
З одного боку була дитяча фотографія.
З іншого — маленький ключ.
Такий крихітний, що його майже не було видно.
Вона тихо прошепотіла:
— Отже... настав час.
Ключ вона поклала до кишені пальта.
Медальйон міцно стиснула в долоні.
Перш ніж піти, Софія ще раз оглянула квартиру.
Книжкова полиця.
Улюблене крісло.
Горнятко, з якого вони з Олегом пили чай холодними вечорами.
Фотографія, де вони обоє сміються.
Вона ніжно торкнулася рамки.
— Пробач мені...
Голос зірвався.
— Якби існував інший шлях... я б ніколи не залишила тебе.
Сльози повільно скотилися по щоках.
Але вона швидко витерла їх.
Плакати більше не мала права.
Коли Софія вийшла з будинку, дощ уже припинився.
Місто потонуло в густому тумані.
На іншому боці дороги стояв той самий чорний автомобіль.
Двигун працював.
Фари були вимкнені.
Дверцята повільно відчинилися.
Із салону почувся спокійний чоловічий голос:
— Ти зробила правильний вибір.
Софія нічого не відповіла.
Лише мовчки сіла всередину.
Автомобіль повільно рушив.
За кілька секунд він розчинився у нічному тумані.
У спорожнілій квартирі залишилася лише тиша.
І щоденник.
Відчинений на останній сторінці.
Ніби чекав свого читача.
Легкий протяг ворухнув сторінки.
Останній запис, якого ще кілька хвилин тому не було, повільно проступив на папері.
«Олеже... якщо ти колись це прочитаєш, значить, я вже не змогла тебе захистити. Не вір у все, що почуєш про мене. І найголовніше... не довіряй тому, хто назве себе моїм рятівником.»
У цей самий момент десь далеко пролунав постріл.
Один.
Глухий.
Короткий.
Потім настала абсолютна тиша.
І лише вітер перегорнув останню сторінку щоденника.
На її звороті, написані червоним чорнилом, були слова:
«Це була остання ніч, коли Софію бачили живою...»
