Раді Вас бачити!

Florence + The Machine — Seven DevilsШотландія. Единбург. Багато років тому…

Дощ ішов уже кілька годин.

Единбург тонув у густому тумані, а старі кам'яні будинки здавалися майже примарами. Жовте світло ліхтарів розтікалося мокрими вулицями, відбиваючись у калюжах.

Місто спало.

Але ліс за його межами — ні.

Жінка бігла крізь темряву, притискаючи до грудей маленьку дитину.

Її довге пальто промокло наскрізь. Волосся прилипло до обличчя, а пальці так сильно стискали край дитячої ковдри, що побіліли від напруження.

Вона не озиралася.

Не мала права.

Вона знала: якщо побачить їх — буде вже пізно.

— Тихо… тихо, моя маленька, — прошепотіла вона, нахиляючись до дитини. — Не плач.

Немовля заворушилося.

На секунду жінка зупинилася.

Вона подивилася на маленьке обличчя й ледве стримала сльози.

— Пробач мені.

Десь позаду тріснула гілка.

Жінка різко обернулася.

Нікого.

Лише дерева.

Лише туман.

Але вона знала — за нею хтось ішов.

Вона знову побігла.

Попереду з'явився старий кам'яний будинок. Майже покинутий, він стояв на самому краю лісу.

Жінка підбігла до дверей і кілька разів постукала.

Ніхто не відповів.

— Будь ласка…

Вона постукала знову.

Двері повільно відчинилися самі.

Жінка завмерла.

За ними була темрява.

І дивний запах — лаванди, воску та чогось старого, майже забутого.

Вона зайшла.

Двері за її спиною зачинилися.

І в ту саму мить дитина перестала плакати.

Жінка подивилася вниз.

На маленькому зап'ясті дитини з'явився слабкий золотий знак.

Її очі наповнилися жахом.

— Ні…

Знак засвітився.

Десь у глибині будинку пролунав жіночий голос:

— Вона прокинулася.

Жінка притиснула дитину до себе.

— Ні. Їй лише кілька днів.

— Це нічого не змінює.

З темряви вийшла літня жінка в довгій чорній сукні.

Вона подивилася на дитину.

Потім — на її матір.

— Ти знала, що цей день настане.

— Я не дозволю їм забрати її.

— Тоді ти повинна зробити те, чого боялася найбільше.

Жінка мовчала.

— Зітри її минуле.

Вона похитала головою.

— Вона моя донька.

— Саме тому вона повинна забути.

За вікном блиснула блискавка.

На мить увесь будинок освітився холодним білим світлом.

А потім у лісі почувся крик.

Не людський.

Жінка заплющила очі.

Вона вже знала, що повинна зробити.

— А коли вона дізнається правду?

Стара жінка подивилася на неї.

— Коли їй виповниться двадцять два.

— А якщо вона повернеться раніше?

— Вона повернеться.

— Звідки ти знаєш?

Стара жінка усміхнулася.

— Бо такі, як вона, завжди повертаються туди, звідки почалася їхня історія.

Жінка опустила погляд на дитину.

— Як я поясню їй усе?

— Ніяк.

— Чому?

— Бо іноді правда небезпечніша за брехню.

Вона простягнула руку.

— Дай мені дитину.

Жінка відступила.

— Ні.

— Якщо залишиш її собі, вони знайдуть вас обох.

Тиша.

Довга.

Болісна.

Нарешті мати поцілувала дитину в чоло.

— Пробач мене, Елізо.

Стара жінка забрала дитину.

А жінка вийшла з будинку.

Вона зробила лише кілька кроків, коли за спиною почула голос:

— Не йди до лісу після опівночі.

Вона зупинилася.

Не озирнулася.

— Чому?

Відповідь прийшла пошепки:

— Бо ліс пам'ятає тих, хто намагається втекти від своєї долі.

Жінка побігла.

А в будинку маленька Еліза відкрила очі.

Їхнє зелене світло на мить відбилося у темному вікні.

Десь далеко, серед дерев, засвітилися десятки маленьких вогників.

І хтось прошепотів:

— Вона повернеться.

Через двадцять два роки…

Еліза Маккензі ще не знала, що цього дня отримає у спадок старий будинок у Единбурзі.

Не знала про щоденник.

Не знала про підвал.

Не знала про Александера Рейда.

І найголовніше —

вона ще не знала, що магія, яку її родина ховала двадцять два роки, прокинеться разом із нею.