Спочатку:
На сторінку книги
Усе сталося настільки швидко, що Еліза навіть не встигла зрозуміти, звідки прийшов удар.
Ще секунду тому Александер стояв поруч із нею, тримаючи її за руку, а наступної — його тіло різко відкинуло назад. Він ударився об кам'яну стіну й повільно сповз на землю.
— Александере!
Еліза кинулася до нього.
На його сорочці розтікалася темна пляма.
Кров.
Занадто багато крові.
— Ні... ні, ні, ні...
Вона опустилася поруч, притиснула долоню до його рани, але кров просочувалася крізь пальці.
Александер спробував підвестися.
— Елізо...
— Мовчи.
Її голос тремтів.
— Не говори. Я тебе витягну. Я...
Вона сама не знала, кому це говорила — йому чи собі.
Александер подивився на її руку.
Золотий символ уже почав світитися.
— Ні.
— Що?
— Не використовуй силу.
Еліза різко подивилася на нього.
— Ти вмираєш!
— Я знаю.
— Тоді дай мені тебе врятувати!
— Елізо, послухай мене.
Він ледве дихав.
— Зі мною щось не так.
Вона завмерла.
— Що ти маєш на увазі?
Александер стиснув зуби, намагаючись не показати біль.
— Після того, як ти відкрила третій шлях... я відчуваю його.
— Кого?
— Те, що залишилося по той бік.
Навколо них здригнувся туман.
Еліза відчула, як земля під ногами почала нагріватися.
— Я можу використати силу.
— Саме цього я боюся.
— Чому?!
Александер подивився їй прямо в очі.
— Бо твоя магія більше не бере енергію зі світу.
Пауза.
— Вона бере її з тебе.
Еліза перестала дихати.
— Ні.
— Ти вже віддала їй частину себе.
— Ні...
— Ти просто ще не помітила.
Еліза похитала головою.
— Я пам'ятаю все.
Александер ледь усміхнувся.
— Ти пам'ятаєш мене?
— Так.
— Який був твій перший страх, коли ти приїхала до будинку?
Вона відкрила рот.
І завмерла.
Вона знала.
Але не могла згадати.
Замість відповіді перед очима виник порожній білий простір.
— Я...
Александер заплющив очі.
— Ось бачиш.
Еліза відчула справжній жах.
— Ні. Ні, я все пам'ятаю.
Вона притиснула долоню до його грудей.
— Я пам'ятаю тебе.
Її очі наповнилися сльозами.
— Пам'ятаю твою першу зустріч зі мною. Пам'ятаю, як ти дивився на мене. Пам'ятаю, як ти говорив, що не хочеш мене втрачати...
Вона схлипнула.
— Я пам'ятаю, як ти мене поцілував.
Александер усміхнувся крізь біль.
— Добре.
— Що «добре»?!
— Значить, у мене ще є шанс.
— На що?
Він ледве відкрив очі.
— Залишитися у твоїй пам'яті.
Еліза заплакала.
— Не говори так.
— Елізо...
— Ні!
Навколо її тіла спалахнуло світло.
Каміння під ногами затріщало.
Повітря здригнулося.
Александер зібрав останні сили й схопив її за зап'ястя.
— Не роби цього!
Еліза подивилася на нього.
— Я не дам тобі померти.
— А я не дам тобі забути мене.
Їхні погляди зустрілися.
І вперше Еліза зрозуміла:
він боявся не смерті.
Він боявся, що одного дня вона подивиться на нього й не знатиме, чому її серце болить.
А кров продовжувала стікати між її пальцями.
І тоді Еліза прошепотіла:
— Тоді мені доведеться врятувати нас обох.
Еліза все-таки не послухала його. Вона не могла просто сидіти поруч і дивитися, як Александер повільно згасає. Її долоня тремтіла над його грудьми, а золотисте світло вже просочувалося крізь пальці, огортаючи його тіло. Спочатку їй здалося, що магія слухається її. Кров на сорочці почала зникати, рана повільно затягувалася, дихання Александера стало рівнішим. На мить Еліза навіть усміхнулася крізь сльози.
— Бачиш? — прошепотіла вона. — Я можу тебе врятувати.
Александер відкрив очі.
— Елізо...
У його голосі не було полегшення.
Тільки страх.
— Що?
Він подивився на її долоню.
— Зупинися.
— Ще трохи.
— Ні.
— Я майже впоралася.
— Елізо, зупинися!
Вона здригнулася.
Світло навколо них на секунду стало яскравішим.
А потім Еліза раптом перестала відчувати запах.
Вона моргнула.
— Що...
Александер насупився.
— Що сталося?
Еліза озирнулася.
Навколо пахло дощем, мокрим камінням і димом. Але чогось не вистачало.
Чогось знайомого.
— Я не пам'ятаю запах будинку Лоліти.
Александер зблід.
— Елізо...
— Я пам'ятала його ще хвилину тому.
Вона почала нервово вдихати повітря, ніби могла таким чином повернути спогад.
— Там завжди пахло лавандою. І старим деревом. І... чимось солодким.
Вона заплющила очі.
Нічого.
Порожнеча.
— Він зник.
Александер спробував підвестися.
— Досить.
— Ні.
Еліза сильніше притиснула долоню до його грудей.
— Я врятую тебе.
— Ціною чого?
Вона не відповіла.
І тоді почула голос.
Не теперішній.
Минулого.
Голос Вікторії.
Теплий.
Трохи втомлений.
Вона говорила маленькій Елізі:
«Все буде добре, моя дівчинко...»
Еліза усміхнулася.
— Я пам'ятаю маму.
А потім голос зник.
Еліза завмерла.
— Ні...
Вона спробувала повторити його в голові.
Не змогла.
Вона пам'ятала обличчя Вікторії.
Пам'ятала її руки.
Пам'ятала, що це була її мама.
Але голосу більше не було.
— Вона зникає...
Александер дивився на неї з болем.
— Магія забирає твої спогади.
— Я знаю.
— Тоді зупинися.
Еліза похитала головою.
— Не можу.
— Чому?
Вона подивилася на нього.
— Бо якщо зупинюся, ти помреш.
Александер заплющив очі.
— А якщо продовжиш, одного дня я залишуся живим для людини, яка навіть не пам'ятатиме, чому мене любила.
Еліза заплакала.
— Я пам'ятатиму.
— Ти вже почала забувати.
Вона витерла сльози.
— Тоді я запам'ятаю тебе заново.
Александер дивився на неї, не знаючи, що відповісти.
Еліза раптом побачила інший спогад.
Старі ворота.
Дощ.
Вона сама стоїть перед будинком.
А навпроти — Александер.
Їхня перша зустріч.
Його погляд.
Його голос.
Вона знала цю сцену.
Вона жила в ній.
— Я пам'ятаю, — прошепотіла вона.
Але образ почав розчинятися.
— Ні...
Вона спробувала втримати його.
Та спогад згас.
Еліза різко відкрила очі.
— Я більше не пам'ятаю, як ми зустрілися.
Александер нічого не сказав.
— Я знаю, що ти був там.
Вона поклала руку йому на щоку.
— Знаю, що ти став для мене важливим.
Сльози скотилися по її обличчю.
— Але я вже не пам'ятаю першої миті, коли побачила тебе.
Александер накрив її руку своєю.
— Тоді подивися на мене зараз.
Вона подивилася.
— Запам'ятай не те, ким я був.
Він ледве усміхнувся.
— Запам'ятай мене таким, яким я є зараз.
Еліза заплющила очі.
І прошепотіла:
— Я пам'ятаю тебе.
Навіть якщо спогади зникали.
Навіть якщо минуле стиралося.
Вона ще пам'ятала головне.
Її серце досі знало його.
Але магія вже забрала три спогади.
І наступним могла стати їхня любов.
Еліза все-таки не послухала його. Вона не могла просто сидіти поруч і дивитися, як Александер повільно згасає. Її долоня тремтіла над його грудьми, а золотисте світло вже просочувалося крізь пальці, огортаючи його тіло. Спочатку їй здалося, що магія слухається її. Кров на сорочці почала зникати, рана повільно затягувалася, дихання Александера стало рівнішим. На мить Еліза навіть усміхнулася крізь сльози.
— Бачиш? — прошепотіла вона. — Я можу тебе врятувати.
Александер відкрив очі.
— Елізо...
У його голосі не було полегшення.
Тільки страх.
— Що?
Він подивився на її долоню.
— Зупинися.
— Ще трохи.
— Ні.
— Я майже впоралася.
— Елізо, зупинися!
Вона здригнулася.
Світло навколо них на секунду стало яскравішим.
А потім Еліза раптом перестала відчувати запах.
Вона моргнула.
— Що...
Александер насупився.
— Що сталося?
Еліза озирнулася.
Навколо пахло дощем, мокрим камінням і димом. Але чогось не вистачало.
Чогось знайомого.
— Я не пам'ятаю запах будинку Лоліти.
Александер зблід.
— Елізо...
— Я пам'ятала його ще хвилину тому.
Вона почала нервово вдихати повітря, ніби могла таким чином повернути спогад.
— Там завжди пахло лавандою. І старим деревом. І... чимось солодким.
Вона заплющила очі.
Нічого.
Порожнеча.
— Він зник.
Александер спробував підвестися.
— Досить.
— Ні.
Еліза сильніше притиснула долоню до його грудей.
— Я врятую тебе.
— Ціною чого?
Вона не відповіла.
І тоді почула голос.
Не теперішній.
Минулого.
Голос Вікторії.
Теплий.
Трохи втомлений.
Вона говорила маленькій Елізі:
«Все буде добре, моя дівчинко...»
Еліза усміхнулася.
— Я пам'ятаю маму.
А потім голос зник.
Еліза завмерла.
— Ні...
Вона спробувала повторити його в голові.
Не змогла.
Вона пам'ятала обличчя Вікторії.
Пам'ятала її руки.
Пам'ятала, що це була її мама.
Але голосу більше не було.
— Вона зникає...
Александер дивився на неї з болем.
— Магія забирає твої спогади.
— Я знаю.
— Тоді зупинися.
Еліза похитала головою.
— Не можу.
— Чому?
Вона подивилася на нього.
— Бо якщо зупинюся, ти помреш.
Александер заплющив очі.
— А якщо продовжиш, одного дня я залишуся живим для людини, яка навіть не пам'ятатиме, чому мене любила.
Еліза заплакала.
— Я пам'ятатиму.
— Ти вже почала забувати.
Вона витерла сльози.
— Тоді я запам'ятаю тебе заново.
Александер дивився на неї, не знаючи, що відповісти.
Еліза раптом побачила інший спогад.
Старі ворота.
Дощ.
Вона сама стоїть перед будинком.
А навпроти — Александер.
Їхня перша зустріч.
Його погляд.
Його голос.
Вона знала цю сцену.
Вона жила в ній.
— Я пам'ятаю, — прошепотіла вона.
Але образ почав розчинятися.
— Ні...
Вона спробувала втримати його.
Та спогад згас.
Еліза різко відкрила очі.
— Я більше не пам'ятаю, як ми зустрілися.
Александер нічого не сказав.
— Я знаю, що ти був там.
Вона поклала руку йому на щоку.
— Знаю, що ти став для мене важливим.
Сльози скотилися по її обличчю.
— Але я вже не пам'ятаю першої миті, коли побачила тебе.
Александер накрив її руку своєю.
— Тоді подивися на мене зараз.
Вона подивилася.
— Запам'ятай не те, ким я був.
Він ледве усміхнувся.
— Запам'ятай мене таким, яким я є зараз.
Еліза заплющила очі.
І прошепотіла:
— Я пам'ятаю тебе.
Навіть якщо спогади зникали.
Навіть якщо минуле стиралося.
Вона ще пам'ятала головне.
Її серце досі знало його.
Але магія вже забрала три спогади.
І наступним могла стати їхня любов.
Александер майже не відчував власного тіла. Біль уже не був гострим — він став далеким, важким, наче його тіло повільно відділялося від нього самого. Але голос Елізи він чув. Чув кожне її нерівне дихання, кожен схлип, кожне слово, яке вона повторювала собі, ніби могла переконати в ньому саму реальність.
Вона все ще тримала долоню над його грудьми.
Світло ставало дедалі яскравішим.
А разом із ним на обличчі Елізи з'являвся страх.
— Елізо, досить.
Вона навіть не подивилася на нього.
— Я не можу.
— Можеш.
— Ні.
Її голос зламався.
— Я не залишу тебе тут.
Александер спробував підняти руку, але пальці лише трохи ворухнулися.
— Ти вже забула запах будинку.
Еліза завмерла.
— Не нагадуй мені.
— Ти забула голос Вікторії.
— Я сказала, не треба!
— А тепер ти забуваєш нашу першу зустріч.
Еліза заплющила очі.
— Я пам'ятаю тебе.
— Але як довго?
Питання зависло між ними.
Вона не знала відповіді.
Александер важко вдихнув.
— Елізо... подивись на мене.
Вона подивилася.
— Я хочу, щоб ти жила.
— Я теж хочу, щоб ти жив.
— Тоді зупинися.
Еліза похитала головою.
— Якщо я зупинюся, ти помреш.
— А якщо не зупинишся, частина тебе помре разом зі мною.
— Мені байдуже.
Він насупився.
— Не кажи цього.
— Мені байдуже до спогадів, якщо тебе не буде.
Александер зібрав останні сили й нарешті дотягнувся до її руки.
Його пальці ледве торкнулися її долоні.
Еліза здригнулася.
— Я не хочу, щоб ти мене рятувала так.
— Як?
— Ціною себе.
Вона дивилася на нього крізь сльози.
— Тоді що мені робити?
Він мовчав кілька секунд.
Потім сказав зовсім тихо:
— Відпусти мене.
Еліза завмерла.
— Ні.
— Елізо...
— Ні.
Вона стиснула його руку.
— Я вже втрачала людей. Я вже залишалася сама. Я не збираюся ще раз дивитися, як ти помираєш.
— Ти не розумієш.
— То поясни!
Александер заплющив очі.
Йому було важче сказати наступні слова, ніж витримати біль.
— Я не боюся смерті.
Еліза перестала плакати.
Він відкрив очі.
— Я боюся того, що буде після неї.
— Що?
— Я боюся, що ти залишишся.
Пауза.
— Що ти житимеш. Будеш сміятися. Закохаєшся. Побудуєш життя.
Його голос затремтів.
— І одного дня хтось запитає тебе про мене.
Еліза дивилася на нього, затамувавши подих.
— А ти не знатимеш, хто я.
У неї перехопило подих.
— Не кажи так...
— Я можу прийняти смерть, Елізо.
Він стиснув її пальці.
— Але я не можу прийняти думку, що ти подивишся на мене чужими очима.
По її щоках знову покотилися сльози.
— Ти ніколи не будеш для мене чужим.
— А якщо забудеш?
— Тоді я згадаю.
— А якщо не зможеш?
Еліза нахилилася до нього.
— Тоді я закохаюся в тебе вдруге.
Александер завмер.
На його обличчі з'явилася майже невидима усмішка.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечно це обіцяти.
— Чому?
— Бо я повірю.
Еліза притулилася чолом до його чола.
— Повір.
Він заплющив очі.
На мить вони просто залишилися так.
Без магії.
Без пророцтв.
Без двох світів.
Без прокляття.
Просто двоє людей, які боялися втратити одне одного.
А потім Александер прошепотів:
— Я люблю тебе.
Еліза заплакала сильніше.
Бо це було те саме зізнання, якого вона чекала.
І водночас — найстрашніше, що могла почути.
— Я теж тебе люблю.
Світло навколо неї спалахнуло.
Александер різко відкрив очі.
— Елізо, ні!
Вона вже знала, що робить.
— Якщо я забуду тебе...
Вона міцніше стиснула його руку.
— ...то хоча б ти залишишся живим.
— Не віддавай мене собі на забуття.
Вона подивилася йому прямо в очі.
— Я не віддаю тебе.
Пауза.
— Я борюся за тебе.
І магія вибухнула навколо них білим світлом.
Світло вибухнуло навколо них так раптово, що Еліза заплющила очі. Вона відчула, як магія проходить крізь її тіло — не просто торкається шкіри, а проникає глибше, туди, де жили її спогади, страхи, любов і все те, ким вона була до цього моменту.
Александер лежав перед нею майже нерухомо.
Його дихання було слабким.
— Ще трохи... — прошепотіла Еліза. — Будь ласка...
Вона відчула, як черговий спогад вислизає.
Лоліта.
Її бабуся стояла біля вікна й розкладала на столі суху лаванду.
Еліза пам'ятала її руки.
Пам'ятала усмішку.
Але обличчя вже ставало нечітким.
— Ні...
Вона заплющила очі.
— Я не віддам це.
Та магія не слухала.
Тоді Еліза зрозуміла.
Вона весь цей час боролася не з магією.
Вона боролася з правилом.
Правилом, яке змушувало її платити собою за кожне диво.
— Ти хочеш мої спогади? — прошепотіла вона в темряву. — Забери щось інше.
Навколо стало тихо.
— Але не їх.
Символ на її долоні змінився.
Чорне переплелося із золотим.
Еліза відчула страшенний біль, але не відступила.
Вона побачила всі свої спогади одночасно.
Перший день у Единбурзі.
Будинок Лоліти.
Лаванду на столі.
Три удари підвалу.
Вікторію.
Ліс.
Александера біля воріт.
Його погляд.
Їхню першу сварку.
Перший дотик.
Перший поцілунок.
Їхні обійми.
Їхні страхи.
Їхню любов.
Усе це почало розсипатися, наче уламки скла.
— Ні!
Еліза закричала.
І раптом побачила його.
Александер стояв перед нею у спогаді.
Той самий день біля воріт.
Він дивився на неї так, ніби вже тоді знав, що вона змінить усе його життя.
Еліза простягнула руку.
— Не зникай...
Спогад почав тьмяніти.
Вона не могла його втримати.
— Александере...
У реальності він ледве відкрив очі.
— Я тут.
Еліза подивилася на нього.
— Якщо я забуду тебе...
Вона не змогла договорити.
Александер слабко усміхнувся.
— Я нагадаю.
— А якщо не вистачить одного разу?
— Стільки разів, скільки буде потрібно.
Її губи затремтіли.
— А якщо я подивлюся на тебе й нічого не відчую?
Він мовчав кілька секунд.
Потім прошепотів:
— Тоді я почну з самого початку.
Еліза заплакала.
— Ти обіцяєш?
— Обіцяю.
Вона притулилася чолом до його руки.
— Тоді живи.
І віддала останню частину сили.
Світло стало настільки яскравим, що на кілька секунд зникло все.
Звук.
Біль.
Страх.
Навіть час.
А потім...
Тиша.
Еліза лежала на холодній землі.
Її тіло тремтіло.
Навколо більше не було магії.
Вона повільно підняла голову.
Александер лежав поруч.
Нерухомий.
— Александере?..
Ніякої відповіді.
Еліза підповзла до нього й поклала руку йому на груди.
Слабке серцебиття.
Вона заплакала від полегшення.
— Ти живий...
Через кілька секунд його пальці ворухнулися.
Він відкрив очі.
— Елізо...
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Я тут.
Александер спробував підвестися.
— Що сталося?
Еліза дивилася на нього.
Вона знала його ім'я.
Знала, що він важливий.
Знала, що серце стискається, коли дивиться на нього.
Але щось було не так.
Вона не могла згадати, чому.
Александер помітив це по її очах.
— Елізо?
Вона довго мовчала.
Потім тихо запитала:
— Ми...
Вона насупилася, намагаючись знайти хоча б один спогад.
Нічого.
Лише дивне тепло всередині.
Вона подивилася на нього.
— Ми знайомі?
Александер завмер.
Його усмішка зникла.
А вдалині, на старій кам'яній стіні, проступив новий напис:
«Вона врятувала його життя.
Але тепер він має врятувати її пам'ять».
Александер дивився на Елізу крізь сльози.
І зрозумів:
їхня історія закінчилася.
А їхня любов — тільки починалася знову.
