Спочатку:
На сторінку книги
Еліза не знала, чому взагалі продовжує йти за цією жінкою. Кожен крок віддаляв її від будинку, від Александера, від Вікторії — від усього, що ще кілька хвилин тому здавалося її єдиною реальністю. Дощ тихо стікав по її волоссю, пальці стискали старий ключ, а червоне світло на долоні то згасало, то знову спалахувало, ніби саме воно вело її вперед. Незнайомка йшла попереду мовчки. Вона жодного разу не озирнулася, ніби була впевнена, що Еліза піде за нею.
— Якщо ви думаєте, що я просто повірю вам після всього, що сьогодні дізналася, то помиляєтеся, — нарешті сказала Еліза.
Жінка зупинилася.
— Я й не прошу тебе мені довіряти.
— Тоді навіщо я тут?
— Бо ти сама пішла за мною.
Еліза насупилася.
— Можливо, я зробила помилку.
— Можливо.
— Ви завжди так відповідаєте?
— Коли не хочу брехати — так.
Еліза ледь не розсміялася.
— Прекрасно. Ще одна людина, яка говорить загадками.
Жінка вперше обернулася. Їй було близько сорока років. На її обличчі не було ані погрози, ані усмішки — тільки якась дивна втома, ніби вона чекала цієї зустрічі надто довго.
— Мене звати Міріам.
— Добре, Міріам. Тепер поясніть, чому ви знали, що я вийду з будинку.
Міріам подивилася на її долоню.
— Бо я знала, що одного дня ти це зробиш.
— Звідки?
— Я знала Вікторію.
Еліза завмерла.
— Ви знали мою маму?
— Так.
— Знали Лоліту?
— Так.
Еліза зробила крок ближче.
— Александера?
Міріам не відповіла одразу.
Цієї паузи вистачило.
— Ви знали його теж.
— Знала.
Еліза відчула, як усередині знову підіймається знайомий гнів.
— Чудово. Ще одна людина з мого минулого, яка знала про мене більше, ніж я сама.
— Я знала про тебе ще до того, як ти народилася.
Еліза застигла.
— Що?
Міріам повільно підійшла до старих дверей будівлі й відчинила їх.
— Заходь.
— Спочатку поясніть.
— Тут не те місце, де варто говорити просто неба.
Еліза вагалася.
— Якщо ви спробуєте мені щось зробити...
— Ти все одно спробуєш мене зупинити.
— Не сумнівайтеся.
На обличчі Міріам уперше з'явилася ледь помітна усмішка.
— Саме такою я тебе й уявляла.
Еліза зайшла всередину.
Стара будівля була майже порожньою. Кам'яні стіни, пил на підлозі, старі свічки на столі. Але щойно Еліза переступила поріг, символ на її долоні спалахнув яскравіше.
Міріам це помітила.
— Воно прокинулося.
— Що саме?
— Те, заради чого тебе шукали всі ці роки.
Еліза повільно підняла руку.
— Ви теж знали про це?
— Я знала, що ти народишся.
— Це не відповідь.
Міріам подивилася їй просто в очі.
— Тоді слухай уважно.
Вона зробила крок ближче.
— Ти народилася не просто дівчиною.
Еліза мовчала.
— Ти народилася в момент, коли старий магічний баланс уже почав руйнуватися. Твоя мати знала це. Лоліта знала. Александер знав.
— А я — ні.
— Ти була дитиною.
— Я вже не дитина.
— Саме тому я тут.
Еліза відчула, як серце починає битися швидше.
— Хто я?
Міріам поглянула на червоне світло в її долоні.
— Ти не просто спадкоємиця.
Еліза затамувала подих.
Міріам тихо вимовила:
— Ти — ключ.
Еліза завмерла.
— Ключ до чого?
Міріам не відповіла.
Замість цього в глибині старої будівлі раптом пролунав глухий звук.
Тук.
Еліза різко обернулася.
Тук.
Міріам зблідла.
Тук.
Еліза прошепотіла:
— Тільки не знову...
Міріам дивилася в темний коридор.
— Тепер вони знають, що ти тут.
І червоне світло на долоні Елізи спалахнуло так яскраво, що на мить освітило всю кімнату.
А десь у темряві хтось тихо засміявся.
Міріам запалила стару свічку, і слабке світло ковзнуло по кам'яних стінах. Еліза стояла навпроти неї, схрестивши руки на грудях. Вона вже не знала, чому вірити. Ще кілька годин тому вона думала, що найбільша трагедія її життя — мати, яка покинула її. Тепер виявилося, що за її народженням стояла ціла історія, про яку вона навіть не здогадувалася.
— До твого народження світ магії та людський світ існували поруч, — почала Міріам. — Не завжди мирно. Але між ними був баланс. Межа, яка не дозволяла одному світу поглинути інший.
Еліза мовчки слухала.
— А потім баланс почав руйнуватися.
— Через що?
— Через людей, які захотіли отримати більше сили, ніж їм було дозволено.
— І тут з'явилася я?
Міріам кивнула.
— З'явилося пророцтво. У ньому говорилося про дитину, яка народиться в роду спадкоємиці. Дитину, здатну відновити рівновагу між світами.
Еліза нервово всміхнулася.
— Звучить так, ніби я персонаж якоїсь старої легенди.
— Для багатьох ти саме така.
— А для вас?
Міріам подивилася їй прямо в очі.
— Для мене ти дівчина, яку ніхто не мав права змушувати нести такий тягар самій.
Еліза на мить відвела погляд.
— Моя мама знала?
— Ще до твого народження.
— І що вона зробила?
Міріам важко видихнула.
— Злякалася.
Еліза завмерла.
— Вікторія зрозуміла, що за тобою почнуть полювати ще до того, як ти зможеш сама себе захистити. Вона знала: якщо ті люди знайдуть тебе, вони не побачать у тобі дитину. Вони побачать силу.
— Тому вона мене залишила?
Голос Елізи став тихим.
Міріам не відповіла одразу.
— Твоя мати намагалася сховати тебе від тих, хто хотів використати твою силу.
Еліза стиснула кулаки.
— А чому ніхто не сказав мені правду?
Міріам опустила очі.
— Бо правда про тебе могла бути небезпечнішою за саме прокляття.
Еліза різко підняла голову.
— Для кого?
— Для тебе.
— Я двадцять років жила, думаючи, що мене просто покинули!
— Я знаю.
— Ні, ви не знаєте!
Її голос зірвався.
— Ви всі говорите, що робили це заради мене. Мама — заради мене. Лоліта — заради мене. Александер — теж заради мене. Але ніхто жодного разу не подумав запитати, чого хочу я!
Міріам не перебивала.
Еліза витерла сльозу зі щоки.
— Я могла б зрозуміти. Можливо. Але мені дали шанс зрозуміти тільки зараз, коли вже все зруйновано.
— Не все.
— Ви не можете цього знати.
— Можу.
Міріам підійшла ближче.
— Бо пророцтво говорить не тільки про те, що ти можеш врятувати світ.
Еліза насупилася.
— А про що ще?
Міріам замовкла.
— Говоріть.
— Там є друга частина.
— Яка?
Міріам подивилася на її долоню.
— Ключ може відкрити двері в обидва боки.
Еліза відчула холод уздовж спини.
— Тобто я можу не тільки відновити баланс?
— Так.
— Я можу його зруйнувати.
Міріам повільно кивнула.
Еліза опустила погляд на свою руку.
Червоне світло знову почало пульсувати під шкірою.
— Тоді вони полюють на мене не для того, щоб убити.
— Не всі.
— А для чого?
Міріам тихо відповіла:
— Щоб змусити тебе відкрити двері.
Еліза підняла очі.
І вперше за весь вечір їй стало страшно не за себе.
А за весь світ.
Еліза довго мовчала. Вона стояла біля старого вікна й дивилася на темний ліс за ним. Дощ стікав по склу тонкими доріжками, а в голові крутилися слова Міріам: ключ, два світи, баланс, пророцтво. Усе це здавалося настільки нереальним, що хотілося просто засміятися й сказати, що вони всі збожеволіли.
— Тобто я можу врятувати цей світ? — нарешті запитала вона.
— Так.
Еліза повільно повернулася.
— Або...
Міріам не відводила погляду.
— Або знищити його.
Еліза нервово засміялася.
— Чудово. Просто чудово.
Вона провела руками по волоссю й почала ходити кімнатою.
— Все життя я думала, що моя найбільша проблема — це мама, яка мене покинула. Потім виявилося, що навколо мене всі щось приховують. Потім Александер, прокляття, магія...
Вона зупинилася.
— А тепер виявляється, що я можу зруйнувати цілий світ.
— Якщо втратиш контроль над силою.
— А якщо не втрачу?
— Тоді зможеш відновити баланс.
— А якщо зроблю неправильний вибір?
Міріам тихо відповіла:
— Тоді назад дороги може не бути.
Еліза опустила очі.
— І саме тому всі мене боялися?
— Не всі.
— Але багато хто.
— Так.
— Навіть моя мама?
Міріам помовчала.
— Вона боялася не тебе. Вона боялася того, що з тобою зроблять інші.
Еліза гірко усміхнулася.
— А різниця яка?
— Величезна.
— Для мене — ні.
Міріам підійшла ближче.
— Ти не проблема, Елізо.
Еліза підняла на неї очі.
— Тоді хто я?
Міріам дивилася на неї кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Ти вибір.
Еліза завмерла.
— Що це означає?
— Ти не народилася для того, щоб врятувати світ. І не народилася для того, щоб його знищити.
— Тоді навіщо?
— Щоб сама вирішити, яким він буде.
Еліза відчула, як на очі знову навертаються сльози.
— А якщо я не хочу цього?
— Тоді маєш право не хотіти.
— А якщо я боюся?
— Боятися — нормально.
— А якщо я помилюся?
Міріам тихо усміхнулася.
— Тоді це буде твоя помилка. Не Вікторії. Не Лоліти. Не Александера.
Еліза завмерла на цих словах.
Вперше за весь час хтось не говорив їй, що вона повинна зробити.
— Але чому я? — прошепотіла вона.
Міріам відповіла не одразу.
— Бо в тобі є те, чого не було в жодного попереднього спадкоємця.
— Що?
Міріам подивилася на її долоню.
Червоне світло знову спалахнуло.
— Ти можеш керувати силою не тільки через кров.
Еліза насупилася.
— А через що?
Міріам тихо сказала:
— Через почуття.
Еліза одразу згадала Александера.
Його прокляття.
Їхній поцілунок.
Напис на стіні.
«Коли спадкоємиця покохає проклятого, почнеться останній етап».
— Ні... — прошепотіла вона.
Міріам уважно подивилася на неї.
— Ти вже зрозуміла, чи не так?
Еліза не відповіла.
У цей момент десь за стіною пролунав глухий удар.
Тук.
Міріам різко повернула голову.
Другий.
Тук.
Еліза стиснула долоню.
Третій.
Тук.
Червоне світло спалахнуло так яскраво, що свічка поруч згасла.
А потім із темряви почувся чоловічий голос:
— Елізо...
Вона завмерла.
Цей голос вона впізнала.
Александер.
Міріам зблідла.
— Не відповідай.
Еліза подивилася на неї.
— Чому?
Міріам тихо прошепотіла:
— Бо якщо це справді Александер...
Вона подивилася на двері.
— ...то він ніколи не мав знати, що ти тут.
Міріам мовчки відчинила важкі дерев'яні двері й жестом покликала Елізу за собою.
— Куди ми йдемо?
— Туди, де ти нарешті побачиш те, що від тебе приховували.
— Ще одна таємниця? — втомлено запитала Еліза. — У мене вже починає не вистачати сил на ваші таємниці.
— Саме тому ти повинна побачити це сама.
Вони зайшли до старої кімнати. Посеред неї стояв кам'яний стіл. На поверхні був вирізаний символ, дуже схожий на той, що світився на долоні Елізи.
Вона зупинилася.
— Я його знаю.
— Знаєш.
— Звідки?
— Поклади руку.
Еліза недовірливо подивилася на Міріам.
— Навіщо?
— Ти хочеш правду?
— Я все життя її хотіла.
— Тоді перестань боятися її.
Еліза повільно підійшла до столу.
— Якщо після цього я дізнаюся ще щось, про що мені ніхто не сказав...
— Тоді ти матимеш повне право злитися.
— Я вже злюся.
Міріам ледь усміхнулася.
— Тоді починай.
Еліза поклала долоню на холодний камінь.
Спочатку нічого не сталося.
А потім символ під її рукою спалахнув червоним світлом.
Еліза різко вдихнула.
— Що це?!
Кімната здригнулася. Повітря стало важким. Навколо них ніби розірвалося саме світло, а перед очима Елізи почали з'являтися образи.
Вона побачила жінку.
Молоду Вікторію.
На її руках була маленька дитина.
Еліза.
Вікторія плакала.
Поруч стояла Лоліта. Вона теж витирала сльози, намагаючись триматися.
А біля дверей стояв молодий Александер.
Він виглядав зовсім інакше. Молодшим. Але очі були ті самі.
Еліза завмерла.
— Це...
— Дивись, — тихо сказала Міріам.
Вікторія простягнула дитину Александеру.
Він не одразу взяв її.
— Вікторіє...
— Візьми її.
— Ти впевнена?
— Ні.
Вікторія гірко усміхнулася крізь сльози.
— Я ні в чому більше не впевнена.
Вона притиснула маленьку Елізу до себе востаннє.
— Але я знаю одне. Якщо вони знайдуть її, вони використають її.
Александер дивився на дитину.
— Я не зможу обіцяти, що вона буде в безпеці.
— Тоді обіцяй хоча б, що не дозволиш їм забрати її.
Він обережно взяв дитину на руки.
Маленька Еліза перестала плакати.
Александер подивився на Вікторію.
— А якщо одного дня вона мене зненавидить?
Вікторія опустила очі.
— Тоді ти все одно будеш поруч.
Він міцніше притиснув дитину до себе.
— Навіть якщо вона мене зненавидить.
Еліза дивилася на це видіння, не в змозі поворухнутися.
— Він тримав мене...
Її голос затремтів.
— Ще до того, як я його взагалі знала.
Міріам мовчала.
А видіння продовжувалося.
Вікторія щось сказала Александеру, але слова стали нерозбірливими.
Потім Еліза побачила інше.
Темний ліс.
Вікторія стояла перед кимось невидимим.
— Вона не повинна знати, — сказала вона.
— А якщо дізнається?
— Тоді вона сама повинна зробити вибір.
Образ зник.
Еліза різко забрала руку від каменю.
— Що вона мала на увазі?
Міріам дивилася на неї дуже серйозно.
— Твоя мати знала, що одного дня ти все згадаєш.
— І Александер?
— Він знав тільки частину.
— Знову частину...
Еліза витерла сльози.
— Я більше не хочу частин, Міріам. Я хочу всю правду.
Міріам мовчала.
— Чому він був поруч зі мною всі ці роки?
— Бо дав обіцянку.
— Тільки через обіцянку?
Міріам не відповіла.
І цього разу Еліза зрозуміла більше, ніж їй хотілося.
— Ні...
Вона похитала головою.
— Не кажіть мені, що він...
Міріам тихо перебила:
— Є речі, які ти повинна почути від нього самого.
Еліза подивилася на двері.
І саме тоді з коридору почувся знайомий голос:
— Елізо?
Вона застигла.
Александер.
Він був зовсім поруч.
Еліза зробила крок до дверей.
Але Міріам схопила її за руку.
— Не поспішай.
— Чому?
Міріам подивилася на неї з тривогою.
— Бо тепер ти знаєш те, чого він найбільше боявся.
— Що саме?
Міріам відповіла майже пошепки:
— Що одного дня ти дізнаєшся: він тримав тебе на руках ще до того, як навчився боятися за тебе.
