Раді Вас бачити!

Еліза повернулася до кімнати повільно. Вона більше не плакала. Сльози залишилися десь там, у минулому, разом із тією дитиною, яка ще могла повірити, що дорослі приховують правду лише тому, що хочуть її захистити.

Тепер перед Александером стояла зовсім інша Еліза.

Він одразу це помітив.

— Елізо...

— Не треба.

Вона зупинилася навпроти нього.

Александер дивився на неї уважно, ніби намагався зрозуміти, що саме вона вже знає.

І це розлютило її ще більше.

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче ти знову думаєш, що знаєш, що для мене краще.

Він мовчав.

Еліза зробила ще один крок.

— Я бачила видіння.

Александер зблід.

— Що саме?

— Не роби цього.

— Чого?

— Не став запитань, коли вже знаєш відповідь.

Він опустив погляд.

Еліза вдихнула, намагаючись не дати голосу зірватися.

— Ти знав.

Александер не відповів.

— Александере.

Тиша.

— Ти знав, ким я є?

Він повільно підняв очі.

— Так.

Одне слово.

Лише одне.

Але Елізі здалося, що після нього весь світ навколо став порожнім.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

— Від самого початку?

Александер мовчав.

— Я запитала тебе.

— Так.

Еліза нервово усміхнулася.

— Зрозуміло.

Вона відійшла до вікна.

— І скільки років ти збирався мені про це не розповідати?

— Я хотів сказати.

— Коли?

— Коли настане правильний момент.

Еліза різко повернулася.

— Правильний момент?

Вона засміялася, але в тому сміху не було нічого веселого.

— Ти серйозно?

— Елізо...

— Двадцять років, Александере.

Він стиснув щелепу.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Вона підійшла ближче.

— Ти не знаєш, як це — усе життя думати, що з тобою щось не так. Думати, що мама просто не захотіла тебе. Думати, що бабуся щось приховувала, але хоча б любила тебе...

Голос затремтів.

— А потім дізнатися, що всі вони знали.

Александер тихо сказав:

— Я не хотів, щоб ти жила зі страхом.

— А я мала право вибрати, чи хочу знати!

— Ти була дитиною.

— І що? — Еліза витерла сльозу. — Дитина не має права знати правду про власне життя?

— Я боявся, що вона тебе зламає.

— А твоє мовчання не зламало?

Він замовк.

Еліза дивилася на нього, чекаючи хоча б одного заперечення.

Але Александер нічого не сказав.

І це боліло сильніше.

— Ти знав про пророцтво?

— Так.

— Про мою силу?

— Так.

— Про те, що за мною полюватимуть?

— Так.

— Про те, що я можу змінити баланс між світами?

Александер повільно кивнув.

Еліза прикрила очі.

— Боже...

Вона відвернулася.

— А про прокляття?

Александер завмер.

Цього разу мовчання тривало довше.

Еліза зрозуміла відповідь ще до того, як він заговорив.

— Так, — сказав він.

Вона різко повернулася.

— І ти дозволив мені закохатися в тебе, знаючи про це?

Александер зблід.

— Я не дозволяв тобі нічого.

— Тоді чому не пішов?

— Бо не зміг.

— Міг.

— Ні.

— Міг, Александере!

Вона вдарила долонею по столу.

— Ти міг піти! Міг сказати правду! Міг хоча б дати мені можливість вирішити самій!

Він дивився на неї, і вперше в його очах не було звичної холодності.

Там був страх.

Справжній.

— Я боявся втратити тебе.

Еліза завмерла.

— А тепер?

Александер тихо відповів:

— Тепер боюся, що вже втратив.

Вона відвела погляд.

На кілька секунд у кімнаті стало зовсім тихо.

А потім Еліза сказала:

— Я більше не знаю, хто ти.

Александер ковтнув.

— Я той самий чоловік, який обіцяв твоїй матері захищати тебе.

— Ні.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Ти той чоловік, який усе життя вирішував за мене, що я повинна знати про себе.

І цього разу Александер не знайшов, що відповісти.

Еліза ще кілька секунд стояла навпроти нього, ніби чекала, що Александер нарешті скаже щось, що зможе повернути все назад. Одне речення. Одне пояснення, якому вона зможе повірити. Але він мовчав.

І це мовчання знову нагадало їй усе.

Його холодний погляд у перші дні.

Його постійні попередження.

Його зникнення без пояснень.

Ту записку: «Не шукай мене».

Його слова: «Не довіряй мені».

Еліза гірко усміхнулася.

— Тепер я розумію.

— Що саме?

— Чому ти весь час казав мені не довіряти тобі.

Александер опустив очі.

— Елізо...

— Ні. Дай мені договорити.

Вона витерла сльози й зробила крок до нього.

— Ти весь цей час знав, хто я.

— Я знав не все.

— Але знав достатньо!

— Я знав про пророцтво. Знав про твою силу. Знав, що за тобою можуть прийти.

— І мовчав.

— Бо хотів тебе захистити.

Еліза різко засміялася.

— Знову це слово.

— Яке?

— Захистити.

Вона подивилася на нього з болем.

— Мама залишила мене, щоб захистити. Лоліта приховувала правду, щоб захистити. Ти брехав мені, щоб захистити.

— Я не брехав.

— Ти називаєш це як хочеш.

Вона підійшла зовсім близько.

— Коли ти дивився мені в очі й казав, що не знаєш, що відбувається... ти знав.

— Не все.

— Коли ти казав мені не йти в ліс — ти знав, чому.

— Так.

— Коли ти зник тієї ночі...

Александер стиснув кулаки.

— Я намагався відвести їх від тебе.

— А коли повернувся?

— Бо зрозумів, що не можу залишити тебе саму.

— А коли я запитувала про матір?

Він мовчав.

— Ти теж знав.

— Я знав, що вона жива.

Еліза завмерла.

— Ти...

Вона відступила на крок.

— Ти знав, що моя мама жива, і дозволив мені думати, що її більше немає?

— Я не знав, де вона.

— Але знав, що вона жива!

— Я боявся, що якщо скажу тобі, ти підеш її шукати.

— І що в цьому поганого?

— Ти могла потрапити прямо до них.

— Ти міг просто сказати мені правду!

— І поставити тебе під удар?

— Я вже була під ударом, Александере!

Її голос розірвав тишу кімнати.

Вона плакала, але вже не намагалася приховати сліз.

— Я жила в цьому кошмарі й навіть не розуміла, чому він відбувається! Я думала, що божеволію! Що бачу те, чого не існує!

— Я знаю.

— Не кажи, що знаєш!

— Я був поруч.

— Саме це й болить найбільше!

Александер завмер.

Еліза поклала руку на груди.

— Ти був поруч. Ти бачив, як я боялася. Бачив, як я плакала. Бачив, як я намагалася зрозуміти, що відбувається. І все одно вирішував, скільки правди мені можна отримати.

Він тихо відповів:

— Я не хотів, щоб ти стала такою, як я.

— А якою став ти?

Александер довго мовчав.

— Людиною, яка навчилася виживати.

— Я не просила тебе вчити мене виживати.

Вона дивилася йому прямо в очі.

— Я хотіла, щоб ти був чесним зі мною.

Його обличчя змінилося.

— Я боявся.

Еліза завмерла.

— Чого?

— Що якщо розповім тобі все, ти подивишся на мене так само, як зараз.

Вона відвела погляд.

— Можливо, я б подивилася інакше.

— Як?

Еліза відповіла не одразу.

— Можливо, я б залишилася.

Александер тихо видихнув.

— А тепер?

Еліза подивилася на нього крізь сльози.

— Тепер я не знаю.

І саме ці три слова виявилися для нього страшнішими за будь-яку сварку.

Еліза відійшла до вікна й кілька секунд просто дивилася на дощ. Їй хотілося заспокоїтися, але всередині все ще кипіло. Злість змішувалася з образою, а під ними ховався той самий старий біль, який вона носила в собі роками. Вона повільно витерла щоку й заговорила, не обертаючись.

— Знаєш, що найсмішніше?

Александер мовчав.

— Я все життя думала, що мама мене залишила, бо я їй була не потрібна.

Він здригнувся.

— Елізо...

— Не перебивай.

Вона нарешті повернулася до нього.

— Потім вона сказала мені, що залишила мене заради мене. Що хотіла, щоб я вижила. І я намагалася це зрозуміти. Я справді намагалася.

Її голос затремтів.

— А тепер стою перед тобою і чую те саме.

Александер опустив погляд.

— Я мовчав заради тебе.

Еліза гірко усміхнулася.

— Саме це ти й кажеш.

Пауза.

— Мама залишила мене заради мене. Ти мовчав заради мене. Лоліта приховувала правду заради мене. Ви всі так сильно хотіли мене берегти, що ніхто навіть не помітив, як сильно я була сама.

Александер підняв очі.

— Я помічав.

— Тоді чому нічого не зробив?

Він відкрив рот, але відповіді не знайшов.

— От бачиш.

Еліза зробила крок до нього.

— Ти завжди знав, що сказати. Завжди знаходив слова, коли треба було мене зупинити. «Не йди». «Не шукай». «Довірся мені». «Я захищу тебе».

Вона похитала головою.

— Але коли мені потрібна була правда, ти мовчав.

Александер стиснув пальці, ніби намагався втримати себе.

— Я боявся.

Еліза завмерла.

— Ти?

Він кивнув.

— Так.

— Чого?

Він довго дивився на неї, перш ніж відповісти.

— Що якщо розповім усе, ти підеш. Що зненавидиш мене. Що я більше не зможу бути поруч із тобою.

Еліза відчула, як сльози знову наповнили очі.

— І ти вирішив, що краще залишити мене в темряві?

— Я помилився.

Вона завмерла.

Він сказав це так просто, без виправдань, без спроб перекласти провину на обставини.

— Що?

— Я помилився, Елізо.

Александер опустив голову.

— Я думав, що якщо контролюватиму те, що ти знаєш, то зможу контролювати небезпеку навколо тебе. Думав, що зможу вберегти тебе, якщо ти не знатимеш усього.

Він зробив паузу.

— Але я не зрозумів одного.

— Чого?

— Що, намагаючись захистити тебе від страху, я сам став ще однією причиною твого страху.

Еліза мовчала.

Александер уперше виглядав не холодним і не сильним. Просто втомленим чоловіком, який нарешті зрозумів, що втратив щось важливе власними руками.

— Я не буду просити тебе пробачити мене зараз, — тихо сказав він. — Ти не повинна.

Еліза дивилася на нього крізь сльози.

— І не називай це більше захистом.

Він кивнув.

— Добре.

— Бо це не був захист.

Ще одна пауза.

— Це був твій вибір.

Александер повільно підняв на неї очі.

— Так.

Еліза витерла сльози.

— І тепер я теж хочу зробити свій.

Він нічого не сказав.

Тільки відійшов убік, звільняючи їй дорогу.

Вперше за весь час він не зупинив її.

Не наказав.

Не попросив залишитися.

Не сказав, що знає, як буде краще.

Просто дозволив їй самій вирішити, куди йти.

І саме це боліло йому найбільше.

Еліза вже майже дійшла до дверей, коли за спиною почула його голос.

— Елізо, послухай мене.

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Ні.

— Ти не знаєш усієї правди.

Еліза повільно заплющила очі. Саме ці слова вона чула від нього вже стільки разів, що вони перестали викликати цікавість. Тепер вони викликали лише втому.

Вона повернулася.

— Саме це й проблема, Александере. Я ніколи не знала всієї правди.

— Є речі, про які я не міг тобі сказати.

— Не міг?

Вона гірко усміхнулася.

— Чи не хотів?

Александер мовчав.

— Бачиш? Знову.

— Я намагався зробити те, що вважав правильним.

— Для кого правильним?

— Для тебе.

— Не вирішуй за мене!

Її голос зірвався, і вона сама здивувалася тому, наскільки сильно це боліло.

— Я вже не маленька дівчинка, яку треба ховати за чужою спиною. Я не дитина, Александере. І точно не річ, яку можна передавати з рук у руки, домовляючись, хто буде мене охороняти.

— Я ніколи не вважав тебе річчю.

— Але поводився так, ніби я не маю права знати, що відбувається у моєму власному житті.

Вона витягнула з кишені старий ключ.

Той самий, який колись він віддав їй.

Ключ, який привів її до правди.

Еліза підійшла до Александера й простягнула його.

— Забери.

Він подивився на ключ, але не ворухнувся.

— Це твоє.

— Ні.

— Елізо...

— Це частина життя, яке ви всі будували без мене.

Її пальці тремтіли.

— Мама знала. Лоліта знала. Ти знав. Ви всі стояли навколо мене й вирішували, яку правду мені можна почути, а яку — ні.

Александер дивився на ключ у її долоні.

— Я не можу його взяти.

— Чому?

— Бо він ніколи не був просто ключем.

— Тоді що це?

Він підняв на неї очі.

— Обіцянка.

Еліза завмерла.

— Яку ти дав моїй матері?

Александер кивнув.

— Так.

— І тепер я не хочу, щоб ця обіцянка стосувалася мене.

Він зробив крок до неї.

— Я не хотів тебе втрачати.

Еліза застигла.

На секунду в її очах промайнуло те саме почуття, яке колись змушувало її бігти до нього, коли було страшно.

Але тепер воно змішалося з болем.

— Ти вже мене втратив.

Александер ніби перестав дихати.

— Не кажи цього.

— Чому?

Вона ледве стримувала сльози.

— Бо це правда.

— Я можу все виправити.

— Ні.

— Елізо, дай мені шанс.

— Я давала тобі шанс.

— Ще один.

Вона похитала головою.

— Ти не розумієш. Я не йду через те, що перестала тебе кохати.

Александер завмер.

— Я йду, бо більше не знаю, чи можу вірити людині, яку кохаю.

У його очах з'явився біль.

Справжній, неприхований.

Він простягнув руку до ключа, але так і не торкнувся його.

— Залиш його собі.

— Навіщо?

— Бо одного дня ти зрозумієш, що я приховував від тебе не все.

Еліза подивилася на нього.

— Знову загадки?

— Ні.

Він зробив паузу.

— Цього разу я просто не маю права просити тебе залишитися.

Еліза повільно стиснула ключ у руці.

Вони стояли один навпроти одного, так близько, що ще один крок міг би повернути їх до всього, що між ними було.

Але ніхто не зробив цього кроку.

Еліза відчинила двері.

— Прощавай, Александере.

— Елізо...

Вона зупинилася.

Не обернулася.

— Що?

Він довго мовчав.

— Я все одно буду тебе захищати.

Еліза заплющила очі.

— Ось бачиш...

Вона тихо відповіла:

— Ти досі не зрозумів.

І вийшла.

Двері зачинилися.

Александер залишився сам у порожній кімнаті.

Лише тоді він опустив голову й прошепотів:

— Я зрозумів. Просто занадто пізно.

У кімнаті запала така тиша, що Еліза чула власне дихання. Вона стояла біля дверей, стискаючи в руці старий ключ, і намагалася не дивитися на Александера. Бо знала: якщо подивиться — може передумати.

Александер кілька секунд просто спостерігав за нею.

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов, — тихо сказав він, — я піду.

Еліза опустила голову.

Це було саме те, чого вона хотіла. Вона сама сказала йому піти. Сама вирішила, що більше не може йому довіряти.

Але чомусь від цих слів у грудях стало так боляче, ніби вона втрачала щось набагато більше, ніж просто людину.

— Я хочу.

Голос ледве прозвучав.

Александер кивнув.

— Добре.

Він не сперечався. Не просив залишитися. Не намагався виправдатися.

Просто розвернувся.

Еліза дивилася йому в спину, а всередині все кричало: зупини його.

Але вона не сказала цього.

Александер уже взявся за ручку дверей, коли раптом зупинився.

— Знаєш...

Еліза підняла очі.

Він не обертався.

— Я ніколи не шкодував, що був поруч із тобою.

Вона відчула, як до очей підступили сльози.

— А я шкодую.

Александер повільно повернув голову.

Еліза витримала його погляд лише кілька секунд.

— Шкодую, що так сильно тобі повірила.

В його очах щось згасло.

Не злість.

Не образа.

Надія.

Він кивнув.

— Я розумію.

— Ні, — тихо сказала Еліза. — Не розумієш.

Вона витерла сльозу.

— Бо якби розумів, ти б не мовчав стільки років.

Александер опустив погляд.

— Можливо, ти права.

— Я не хочу бути права.

Він подивився на неї востаннє.

— Я знаю.

Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного.

Колись між ними вистачало одного погляду, щоб зрозуміти одне одного.

Тепер між ними стояли двадцять років таємниць.

Александер тихо сказав:

— Бережи себе, Елізо.

Вона хотіла відповісти, але голос не слухався.

Він вийшов.

Двері повільно зачинилися.

Клац.

І тільки тоді Еліза перестала триматися.

Вона сповзла спиною по дверях на підлогу й закрила обличчя руками.

— Ненавиджу тебе...

Слова потонули в плачі.

Вона сама не знала, кого більше ненавиділа — його, матір, усі ці таємниці чи себе за те, що навіть після всього досі хотіла, щоб він повернувся.

А за дверима Александер теж не рушив одразу.

Він стояв у коридорі, притулившись до стіни, і стискав кулаки.

Він почув її плач.

Заплющив очі.

Його першим бажанням було повернутися.

Обійняти її.

Сказати, що все буде добре.

Але цього разу він не зробив цього.

Бо вперше зрозумів:

любити Елізу — не означає постійно вирішувати за неї.

І він пішов.

А Еліза залишилася сама.

Тільки старий ключ у її долоні раптом став теплим.

Вона повільно розтиснула пальці.

На металі проступив новий напис:

«Ви розійшлися. Але прокляття — ні».

Еліза ще довго сиділа на підлозі біля дверей. Вона вже не плакала так сильно, але сльози все одно час від часу скочувалися по щоках. У будинку було тихо. Неприємно тихо.

Вона дивилася на старий ключ у своїй долоні й думала, що, можливо, нарешті все закінчилося.

Немає Александера.

Немає його загадок.

Немає постійного відчуття, що хтось знає про неї більше, ніж вона сама.

— Нарешті я сама, — прошепотіла вона.

Але навіть ці слова не принесли полегшення.

Еліза підвелася й підійшла до вікна. За склом ішов дощ. Такий самий, як того вечора, коли вона вперше зрозуміла, що Александер став для неї кимось більшим, ніж просто захисником.

Вона заплющила очі.

Не думай про нього.

Але перед очима все одно з'являлося його обличчя.

Його погляд.

Його голос.

Його тихе: «Я ніколи не шкодував, що був поруч із тобою».

— Чому ти все зіпсував?.. — прошепотіла вона.

Раптом долоня почала пекти.

Еліза здригнулася.

— Що за...

Вона подивилася на знак.

Він світився.

Але цього разу не червоним.

Чорним.

— Ні...

Еліза відступила.

Світло з долоні потягнулося тонкою лінією до стіни. На старих шпалерах почали проступати літери.

Повільно.

Наче хтось невидимий писав їх просто перед нею.

«Ти вважаєш його зрадником, бо не знаєш, що він пожертвував заради тебе».

Еліза перестала дихати.

— Що?..

Вона підійшла ближче.

— Ні. Це неправда.

На стіні з'явилися нові слова.

«Александер не приховував правду. Він приховував ціну».

Еліза похитнулася.

— Яку ціну?

Тиша.

— Я питаю, яку ціну?!

Нічого.

Вона торкнулася напису пальцями.

— Що він зробив?

І тоді з'явився останній рядок.

Повільніше за попередні.

Наче навіть сама магія вагалася, чи варто показувати його.

«Якщо він піде від тебе зараз — він помре».

Еліза різко відсахнулася.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Ні. Ні, він просто пішов. Він не може...

Її голос затремтів.

— Александер...

Десь далеко від будинку чоловік раптом зупинився посеред дороги.

Він схопився за руку.

Прокляття під шкірою спалахнуло чорними лініями.

Александер важко вдихнув і сперся на автомобіль.

— Чорт...

Біль посилювався.

Він закотив рукав.

Темні лінії вже підіймалися вище зап'ястя.

Александер заплющив очі.

Перед ним постала Еліза.

Її очі, повні сліз.

Її слова:

«Ти вже мене втратив».

Він стиснув зуби.

— Пробач мені, Елізо.

Він знав, що має піти далі.

Знати, що відбувається з ним, і не дозволити їй знайти його.

Але десь глибоко всередині залишалася одна думка:

Якщо вона дізнається правду, вона спробує мене врятувати.

І саме цього він боявся найбільше.

Бо він знав ціну.

Його життя було пов'язане з її силою.

Але якщо Еліза спробує зняти прокляття...

платити доведеться не йому.

У будинку Еліза знову подивилася на стіну.

Чорні літери почали змінюватися.

З'явився ще один рядок:

«Ти можеш його врятувати. Але тоді втратиш те, без чого не зможеш залишитися собою».

Еліза завмерла.

— Що саме?..

Відповіді не було.

Тільки внизу, майже непомітно, проступило ще одне слово:

«Кохання».

Еліза прикрила рот рукою.

І тоді вона зрозуміла найстрашніше.

Вони розійшлися не тому, що їхня історія закінчилася.

Вони розійшлися саме в той момент, коли їхня історія стала смертельно небезпечною.

Еліза знову повернулася до старого столу. Після всього, що вона дізналася про матір, Александера і власне походження, їй уже здавалося, що жодна таємниця не здатна здивувати її більше.

Але на відкритій сторінці старої книги вона побачила слово, написане зовсім незнайомими літерами.

अदून

Еліза нахилилася ближче.

— Що це?..

Міріам, яка стояла біля вікна, раптом змінилася в обличчі.

— Де ти це побачила?

— У книзі.

— Не чіпай сторінку.

Еліза відразу прибрала руку.

— Чому?

Міріам підійшла ближче й довго дивилася на напис.

— Це санскрит.

— І що воно означає?

Міріам не відповіла.

— Міріам.

Жінка нарешті підняла очі.

— Аdūna. Неушкоджена. Та, яку не вдалося зламати.

Еліза насупилася.

— І до чого тут я?

Міріам мовчала.

— До чого тут я? — повторила Еліза вже твердіше.

Міріам повільно закрила книгу.

— Бо це слово не мало бути написане тут.

— Чому?

— Тому що його записали багато років тому.

— Хто?

Міріам подивилася на неї.

— Твоя мати.

Еліза завмерла.

— Мама?

— Так.

— І що вона хотіла сказати?

Міріам провела пальцями по обкладинці.

— Можливо, вона залишила це не як слово.

— А як що?

Міріам тихо відповіла:

— Як ім'я.

Еліза подивилася на сторінку.

І раптом чорнило під словом почало розтікатися.

Під अदून з'явився ще один рядок:

«Вона повернеться тоді, коли зламається все навколо. Але сама — не зламається».

Еліза перестала дихати.

— Це про мене?

Міріам нічого не сказала.

А десь далеко, в іншому кінці міста, Александер раптом прокинувся від болю.

На його руці чорне прокляття на мить змінилося.

І серед темних ліній проступило те саме слово:

अदून

Александер зблід.

— Ні...

Він зрозумів.

Еліза знайшла його.

І цього разу він уже не міг залишатися осторонь.