Раді Вас бачити!

Еліза довго мовчала, дивлячись на символ, що світився перед нею. Вона чекала почути, що все це можна просто зупинити, що достатньо відмовитися від своєї сили — і кошмар закінчиться. Але слова Міріам звучали зовсім інакше. Знищити магію означало не просто позбутися того, що жило всередині неї. Це означало розірвати сам зв’язок між людським світом і світом магії, який існував задовго до її народження. Разом із ним могли зникнути істоти, про існування яких люди навіть не здогадувалися: ті, хто жив у лісах, ховався серед людей, охороняв старі місця або століттями існував завдяки цій магії. Могли зникнути прокляття, але разом із ними — і ті, хто народився під їхнім впливом. Деякі люди, які мали в собі частину магічної крові, могли просто перестати існувати. Еліза відчула, як холонуть пальці. Вона все життя хотіла одного — нарешті позбутися таємниць, які переслідували її. Хотіла повернути собі звичайне життя, у якому не було б пророцтв, символів, проклять і людей, які постійно вирішували за неї. Але тепер вона раптом зрозуміла: якщо вона натисне на цю межу й знищить магію, то може врятувати себе, але прирече на смерть тисячі інших. Вона подивилася на Александера. Він стояв мовчки, ніби боявся навіть дихати. Еліза знала, що його життя теж пов'язане з цією магією. І вперше її вибір перестав бути вибором між страхом і силою. Тепер перед нею стояло набагато страшніше питання: чи має вона право знищити цілий світ лише тому, що сама втомилася бути його частиною?

Александер довго не говорив. Він стояв навпроти Елізи, опустивши погляд на свою руку, де під шкірою повільно ворушився темний знак прокляття. Раніше він сприймав його як покарання — як тягар, із яким доведеться жити до кінця. Але тепер знав правду. Прокляття не просто тримало його в цьому світі. Воно століттями утримувало частину магії, яка не повинна була прокинутися. І саме пробудження Елізи почало руйнувати цю рівновагу. Якщо вона знищить магію, прокляття втратить те, що тримало його живим. Він може померти разом із нею — не тому, що вона зробить йому боляче, а тому, що їхні долі виявилися пов'язаними набагато сильніше, ніж вони обоє могли уявити. Еліза дивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі хоча б натяк на страх, але Александер знову ховав його за своєю звичною холодністю. Лише очі видавали його. У них було те, чого вона раніше майже ніколи не бачила, — справжній страх. Не за себе. За неї.

— Ти знав? — тихо запитала Еліза.

Александер підняв очі.

— Знав.

— І збирався знову мовчати?

Він стиснув щелепу.

— Я хотів, щоб ти зробила вибір, не думаючи про мене.

Еліза гірко усміхнулася.

— Ти досі не розумієш. Після всього, що між нами було, як ти можеш просити мене зробити вигляд, що тебе не існує?

Він зробив крок до неї.

— Бо якщо ти обереш цей світ, ти можеш загинути. Якщо обереш себе — магія може зникнути. А якщо обереш мене... — він замовк.

— Що?

Александер відвів погляд.

— Ти можеш втратити все.

Еліза підійшла ближче й поклала долоню на його руку. Прокляття під її пальцями здригнулося.

— А ти?

Він подивився на неї.

— Що я?

— Якщо я знищу магію... ти помреш?

Цього разу він не зміг збрехати.

— Так.

Одне слово зависло між ними важче за будь-яке закляття.

Еліза відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Ти весь цей час знав, що можеш померти через мій вибір... і все одно повернувся до мене?

Александер ледь усміхнувся.

— Я б повернувся, навіть якби знав, що в мене залишилася лише одна ніч.

— Навіщо?

Він дивився їй прямо в очі.

— Бо я краще помру поруч із тобою, ніж проживу ще сто років без тебе.

Еліза похитала головою, плачучи.

— Ненавиджу тебе за такі слова.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Вона міцніше стиснула його руку.

— Бо тепер я не можу просто врятувати себе. Ти зробив так, що я більше не можу думати тільки про себе.

Александер тихо відповів:

— Я ніколи не хотів бути твоєю причиною залишатися.

— А ким хотів бути?

Він затримав погляд на її обличчі.

— Тим, заради кого ти сама захочеш залишитися.

Еліза вже майже повірила, що Віолетта просто хоче її силу. Що перед нею звичайна жінка, яка заради безсмертя готова забрати в іншої людини все, що їй належить. Але цього разу Віолетта сама порушила мовчання. Вона стояла біля старого вікна й дивилася кудись у ніч, і вперше в її обличчі не було тієї холодної впевненості. Там був біль. Старий, захований настільки глибоко, що здавалося, ніби сама Віолетта давно забула, як це — сумувати.

— Ти думаєш, мені потрібна твоя сила, щоб стати безсмертною? — тихо запитала вона.

Еліза насупилася.

— А хіба ні?

Віолетта похитала головою.

— Безсмертя я вже отримала. І повір мені, Елізо, це зовсім не той подарунок, яким його уявляють люди.

Александер напружився.

— Віолетто, не починай.

— Ні, — перебила вона його. — Вона має знати.

Еліза подивилася на неї.

— Що?

Віолетта повільно повернулася.

— Двадцять два роки тому я втратила людину, яку любила найбільше.

Еліза мовчала.

— Він загинув через розрив між світами. Я намагалася його врятувати. Віддала роки життя, силу, все, що мала. Але магія забрала його.

Її голос здригнувся лише на мить.

— І тоді я дізналася про пророцтво. Про дитину, яка одного дня зможе відкрити шлях між світами.

Еліза відчула холод.

— Тобто... я?

— Так.

— Ти хочеш використати мене, щоб повернути його?

Віолетта заплющила очі.

— Я хочу лише один шанс. Один.

Александер похмуро сказав:

— Ти не знаєш, кого повернеш.

— Знаю.

— Ні. Ти знаєш лише того, ким він був.

Віолетта різко подивилася на нього.

— Не смій говорити мені про втрату.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш.

— Саме тому ти мене розумієш.

Еліза дивилася на них обох і раптом побачила у Віолетті не тільки ворога.

Вона побачила жінку, яка не змогла відпустити того, кого любила.

І від цього стало ще страшніше.

— Якщо я віддам тобі силу... він повернеться?

Віолетта мовчала.

— Відповідай.

— Я не знаю.

Еліза завмерла.

— Ти хочеш забрати мою силу, зламати межу між світами й навіть не знаєш, чи він повернеться?

Віолетта опустила очі.

— Я знаю лише, що іншого шансу в мене немає.

Еліза тихо сказала:

— Ні. Ти просто не хочеш прийняти, що його вже немає.

Віолетта різко підняла голову.

На її очах блиснули сльози, але вона швидко витерла їх.

— Не говори так.

— Чому? Бо боляче?

— Бо ти нічого не знаєш про те, як це — чекати людину роками.

Еліза подивилася на Александера.

Той мовчав.

І раптом вона зрозуміла: Віолетта була не єдиною, хто боявся втрати.

— Ти хочеш повернути його, — тихо сказала Еліза. — А якщо заради цього доведеться знищити мене?

Віолетта довго дивилася на неї.

— Я не хочу тебе вбивати.

— Але готова.

Пауза.

— Так, — нарешті відповіла Віолетта. — Бо коли людина втрачає того, кого любить, вона іноді перестає розуміти, де закінчується любов і починається егоїзм.

Еліза нічого не відповіла.

Віолетта відвернулася до вікна.

— Саме тому я стала такою, якою ти мене бачиш.

І вперше Еліза подумала:

можливо, Віолетта не народилася відьмою.

Можливо, нею її зробила втрата.

Еліза стояла посеред стародавньої кімнати й дивилася на людей, які роками говорили їй, що робити. Вона раптом зрозуміла, що майже кожне важливе рішення в її житті було прийняте без неї. Вікторія залишила її, переконуючи себе, що так буде безпечніше. Лоліта мовчала, бо вважала, що правда може її зламати. Александер приховував таємниці, бо хотів захистити її. Віолетта тепер вимагала віддати силу заради людини, яку колись втратила. Навіть пророцтво, здавалося, вже давно вирішило за Елізу, ким вона повинна стати. Спадкоємицею. Ключем. Захисницею. Зброєю. Але жодного разу ніхто не запитав, ким вона хоче бути сама. Від цієї думки в грудях стало тісно. Еліза відчула не страх — злість. Глибоку, дорослу злість на всіх, хто так старанно називав контроль любов'ю, а власні рішення — захистом.

— Досить, — тихо сказала вона.

Александер подивився на неї.

— Елізо...

— Ні. Цього разу дай мені договорити.

Він замовк.

Еліза подивилася спочатку на нього, потім на Віолетту.

— Все життя ви говорили мені, що я повинна. Я повинна бути обережною. Я повинна тікати. Я повинна прийняти свою силу. Я повинна врятувати світ. Я повинна врятувати тебе...

Вона подивилася на Александера.

— А хто-небудь хоч раз запитав, чого хочу я?

Ніхто не відповів.

— Я не хочу бути ключем. Не хочу бути чиєюсь зброєю. Не хочу, щоб моя сила вирішувала мою долю. І я не хочу більше жити так, ніби моє життя належить усім, крім мене.

Александер зробив крок до неї.

— Я ніколи не хотів, щоб твоє життя належало мені.

— Але ти все одно вирішував за мене.

Він зупинився.

Еліза витерла сльозу, яка скотилася по щоці.

— Я люблю тебе, Александере. Саме тому мені так боляче, коли ти вирішуєш, що для мене краще.

Його обличчя змінилося.

— Я боюся тебе втратити.

— Я знаю.

Вона підійшла ближче.

— Але тепер я хочу, щоб ти вперше повірив мені.

— У що?

Еліза подивилася прямо йому в очі.

— У те, що я сама можу вибрати. Навіть якщо мій вибір тебе налякає.

Віолетта тихо сказала:

— А якщо твій вибір зруйнує два світи?

Еліза повернулася до неї.

— Тоді це буде мій вибір.

Вона підняла руку, на якій світився знак.

— Я не знаю, що зроблю.

Пауза.

— Але вперше в житті я хочу вирішити це сама.

І в цю мить символ на її долоні згас.

Ненадовго.

А потім спалахнув знову — вже не червоним, не чорним і не білим.

Золотим.

Александер завмер.

Віолетта зблідла.

Еліза подивилася на власну руку.

— Що це?

Віолетта прошепотіла:

— Цього кольору не було в пророцтві...

Еліза повільно усміхнулася крізь сльози.

— Можливо, тому, що пророцтво ніколи не знало, що я виберу сама.

Александер бере її за руку. Його пальці холодні, але Еліза відчуває, як сильно він її стискає, ніби боїться, що варто лише відпустити — і вона зникне назавжди.

— Елізо, не роби цього.

Вона дивиться на нього крізь сльози.

— Чого саме?

Александер мовчить кілька секунд.

— Не жертвуй собою заради цього світу.

Еліза завмирає.

— А якщо я знищу магію?

Він не відповідає.

І цього мовчання їй достатньо.

— Ти помреш?

Александер повільно опускає очі.

Еліза відчуває, як усередині все холоне.

— Ти знав...

— Я не хотів, щоб ти це знала.

Вона гірко усміхається.

— Знову?

Він дивиться на неї.

У його очах немає звичної холодності. Тільки втома, страх і біль людини, яка надто довго намагалася самотужки втримати те, що давно руйнувалося.

— Я просто хотів, щоб хоча б цього разу ти обрала життя.

Еліза стискає його руку.

— Але ти не зрозумів одного, Александере.

— Чого?

Вона робить крок ближче.

— Я не хочу обирати між світом і тобою.

Александер завмирає.

У ту ж мить символ на долоні Елізи починає змінюватися.

Він розділяється навпіл.

Одна половина стає білою.

Інша — чорною.

По кімнаті проходить хвиля холодного повітря.

На старій стіні один за одним починають проступати літери.

Еліза підходить ближче.

Александер різко хапає її за руку.

— Елізо... не читай.

Вона дивиться на нього.

— Чому?

— Бо я боюся, що там буде.

Але вже пізно.

На стіні з'являються слова:

«Третій шлях існує. Але за нього доведеться заплатити тим, кого спадкоємиця любить найбільше».

Еліза завмирає.

— Третій шлях...

Александер блідне.

— Елізо, відійди від стіни.

Але вона продовжує читати.

Під першим написом повільно проступає другий.

Повільніше.

Наче сама магія не хотіла його показувати.

«Щоб врятувати обидва світи, вона повинна втратити того, кого любить».

Еліза перестає дихати.

Вона повільно повертається до Александера.

Він уже все зрозумів.

— Ні...

— Що?

Він дивиться на неї.

— Тепер я знаю, чому я був потрібен цьому прокляттю.

Еліза стискає його руку ще сильніше.

— Александере...

А він уперше за весь час дивиться на неї так, ніби справді боїться.

— Третій шлях ніколи не був про те, як врятувати нас обох.

Пауза.

— Він був про те, кого з нас магія змусить втратити.

І десь глибоко під старим будинком знову лунає удар.

Бум.

А чорна половина символу на руці Елізи починає повільно тягнутися до її серця.