Спочатку:
На сторінку книги
Florence + The Machine — «Seven Devils»
Еліза стояла біля вікна й майже не дихала. За склом Единбург тонув у холодному вечірньому дощі, ліхтарі розмивалися золотими плямами на мокрій бруківці, але цього разу місто не здавалося їй красивим. Воно здавалося пасткою. На протилежному боці вулиці стояв чоловік у темному пальті. Він не рухався. Просто дивився на будинок. Еліза відійшла від вікна й притиснулася спиною до стіни. Серце билося так сильно, що вона чула його у вухах. Ще один силует з'явився біля старої брами. Потім третій. Вони не ховалися. Вони вже знали, що вона тут. — Вони знайшли мене... — прошепотіла Еліза. На мить їй захотілося знову стати тією дівчиною, яка могла просто чекати, поки Александер прийде й усе вирішить. Але вона одразу відкинула цю думку. Ні. Більше вона не буде ховатися за чужою спиною. Не після всього, що дізналася. Еліза швидко підійшла до столу, взяла телефон, ключі, лист Вікторії й сховала його у внутрішню кишеню куртки. Її руки тремтіли, але вона змусила себе думати. Чорний вихід. Старі сходи. Маленька хвіртка за будинком. Вона пам'ятала, де вона знаходиться. — Спокійно, Елізо... просто думай, — сказала вона сама собі. Раптом десь унизу пролунав тихий звук. Хтось торкнувся дверної ручки. Вона завмерла. Ще секунда — і ручка повільно опустилася. Еліза стиснула ключі в долоні й зробила крок назад. Тепер вона точно знала: вони прийшли не поговорити. Вони прийшли забрати її. І цього разу вона мала врятувати себе сама.
Еліза стояла посеред своєї кімнати й дивилася на речі, які ще вчора здавалися їй звичайними, а тепер кожна з них була пов'язана з якоюсь таємницею. Старий будинок більше не був місцем, де можна було сховатися. Він став мішенню. Десь унизу знову почувся тихий звук, і Еліза здригнулася, але цього разу не дозволила страху перемогти. Вона швидко взяла невелику сумку, поклала туди телефон, документи, гроші, теплий светр і лист матері. На мить її погляд зупинився на фотографії Лоліти. — Я ще повернуся, — тихо сказала вона, хоча сама не знала, чи правда це. Вона підійшла до дверей, але раптом зупинилася. Їй було важко залишати цей будинок. Саме тут вона дізналася, що її мати жива. Саме тут уперше побачила магію. Саме тут зрозуміла, що її минуле зовсім не таке, яким вона його пам'ятала. І саме тут Александер сказав їй речі, після яких її життя вже ніколи не стане колишнім. Еліза повільно провела пальцями по старій дерев'яній рамі дверей. — Стільки років я думала, що ти просто дім, — прошепотіла вона. — А ти весь цей час щось від мене приховував. Вона вже хотіла вийти, коли помітила на підлозі біля старої шафи щось маленьке й біле. Еліза нахилилася. Це був клаптик паперу, складений учетверо. Вона розгорнула його й одразу впізнала почерк Вікторії. «Якщо ти змушена залишити будинок — не йди головною дорогою. Вони чекатимуть саме там. Шукай старий міст. Там починається шлях, яким я колись урятувала тебе». Еліза перечитала записку двічі. — Мамо... що ти від мене приховувала? — прошепотіла вона. За дверима знову почувся звук кроків. Цього разу зовсім близько. Еліза сховала записку до кишені, міцніше стиснула ремінь сумки й відчинила задні двері. Холодний дощ одразу вдарив їй в обличчя. Вона озирнулася на будинок востаннє. У темному вікні другого поверху на мить їй здалося, що вона побачила жіночий силует. Еліза завмерла. — Мамо?.. Силует зник. Вона вийшла під дощ і зачинила за собою двері. Не знаючи, що цього разу вона залишала будинок не просто заради порятунку. Вона йшла назустріч правді, від якої її мати намагалася захистити її двадцять років.
Еліза бігла вузькою вулицею, не відчуваючи холоду. Дощ бив по обличчю, волосся липло до щік, а мокра бруківка ковзала під ногами. Вона кілька разів озиралася через плече й бачила темні постаті далеко позаду. Вони не поспішали. Наче були впевнені, що рано чи пізно вона все одно опиниться в їхніх руках. Еліза звернула за ріг, притиснулася до кам'яної стіни й намагалася перевести подих. — Думай... просто думай, — прошепотіла вона. — Старий міст. Мама сказала йти до старого мосту. Вона вже хотіла рушити далі, коли перед нею раптом зупинився автомобіль. Дверцята відчинилися. Еліза відступила на крок, готова бігти, але завмерла. З машини вийшов Александер. Мокре волосся, темне пальто, той самий холодний погляд, який вона так добре знала. Тільки цього разу в його очах не було звичної впевненості. Там був страх. — Александере?.. — Елізо, сідай у машину. — Навіть не мрій. Він зробив крок до неї. — Вони вже близько. — Я знаю. І саме тому не збираюся знову робити те, що ти скажеш. — Елізо, зараз не час сперечатися. — А коли буде час?! — вона різко підвищила голос. — Коли ти знову зникнеш? Коли залишиш мені записку й вирішиш, що так буде краще для мене? Я більше не хочу, щоб ти вирішував за мене! Александер мовчав кілька секунд. Він міг би наказати. Міг би просто схопити її за руку й посадити в машину, як зробив би раніше. Але цього разу не зробив. Лише подивився їй прямо в очі. — Добре. Тоді я не буду вирішувати за тебе. — Що? — Я прошу тебе. Не наказую. Не змушую. Прошу довіритися мені хоча б зараз. Еліза гірко усміхнулася. — Після всього, що ти від мене приховав? Після того, як знав про мою матір? Після того, як був поруч зі мною ще до мого народження? Ти хочеш, щоб я просто сіла в машину й повірила тобі? — Ні, — тихо відповів він. — Я хочу, щоб ти залишилася живою. За рогом почувся шум кроків. Александер одразу повернув голову. Його обличчя змінилося. Холодність повернулася, але тепер Еліза бачила, що за нею ховається напруга. Він знову подивився на неї. — У тебе є два варіанти. Залишитися тут і дочекатися їх або поїхати зі мною. — А якщо ти один із них? Александер завмер. Це питання вдарило сильніше, ніж вона очікувала. — Тоді, — сказав він після короткої паузи, — ти мала рацію, коли мені не довіряла. Еліза дивилася на нього кілька секунд. Вона все ще злилася. Все ще не вірила йому. Але десь глибоко всередині знала: якщо зараз залишиться сама, шансів у неї майже немає. Вона швидко відкрила дверцята автомобіля й сіла всередину. Александер сів за кермо й рушив саме в ту мить, коли на вулиці з'явилися переслідувачі. Еліза притиснулася до сидіння, важко дихаючи. — Куди ми їдемо? — запитала вона. Александер не відповів одразу. Він дивився на дорогу, стискаючи кермо. — Туди, де ти дізнаєшся, чому твоя мати змусила мене пообіцяти, що я ніколи не залишу тебе одну. Еліза повільно повернула голову до нього. — Що ти сказав?.. Але Александер уже мовчав. І вперше за весь час Еліза зрозуміла: він повернувся не просто заради її порятунку. Він повернувся, бо щось страшніше вже почалося.
Вони їхали вже майже годину. За вікнами змінювався краєвид: темні будинки Единбурга залишилися далеко позаду, дорога петляла між мокрими деревами, а дощ усе ще стукав по лобовому склу. У салоні було тихо. Надто тихо. Еліза сиділа, притиснувши до грудей сумку, і час від часу дивилася на Александера. Він майже не говорив. Обидві руки міцно тримали кермо, погляд не відривався від дороги. Вона бачила, як напружена його щелепа, як пальці час від часу стискаються сильніше. Він щось знав. Вона це відчувала.
— Ти ведеш мене кудись, правда?
Александер не відповів.
Еліза нахилилася трохи вперед.
— Александере.
Тиша.
— Я з тобою говорю.
— Я почув.
— Тоді відповідай.
Він глянув на неї через дзеркало.
— Туди, де вони не зможуть тебе знайти.
Еліза нервово усміхнулася.
— Знову це.
— Що?
— Твої загадкові відповіді. Ти можеш хоч раз сказати мені щось нормально? Без таємниць?
— Не все можна сказати за одну розмову.
— А чому? Бо я знову «не готова»?
Александер нічого не сказав.
— Я ненавиджу, коли ти мовчиш.
— Знаю.
— Ні, не знаєш.
Вона відвернулася до вікна.
— Ти навіть не уявляєш, як це — прокидатися й розуміти, що все, що ти знала про власне життя, було брехнею.
Александер тихо видихнув.
— Уявляю.
Еліза різко повернулася.
— Тоді чому ти продовжуєш брехати мені?
Він не встиг відповісти.
Телефон Елізи завібрував.
Один раз.
Потім ще.
Вона дістала його з кишені.
Невідомий номер.
Повідомлення було коротким.
«Не тікай від нього. Він приведе тебе прямо до нас».
Еліза перестала дихати.
Вона перечитала повідомлення.
Ще раз.
Її пальці похололи.
— Александере...
Він одразу подивився на неї.
— Що?
Вона мовчки простягнула телефон.
Він прочитав.
І на його обличчі зникли всі емоції.
— Хто це? — запитала Еліза.
— Не знаю.
— Ти брешеш.
— Елізо...
— Ти брешеш!
Її голос зірвався.
— Вони знають, де ми. Знають, що я з тобою. Знають, куди ми їдемо. А ти сидиш тут і кажеш мені, що не знаєш?!
— Я справді не знаю, хто це.
— Тоді чому ти так злякався?
Александер різко загальмував.
Машина зупинилася на узбіччі.
Еліза схопилася за ремінь.
— Що ти робиш?
Він повернувся до неї.
— Подивися на мене.
— Не хочу.
— Елізо.
— Я сказала — ні!
Вона відсунулася до дверей.
— Я більше не знаю, хто ти.
Ці слова змусили його замовкнути.
На кілька секунд між ними запала тиша.
Потім Александер тихо сказав:
— Це справедливо.
Еліза подивилася на нього.
— Що?
— Ти маєш право мені не довіряти.
Вона чекала виправдань. Звичної холодності. Наказу.
Але він просто сидів перед нею, втомлений і серйозний.
— Я приховав від тебе багато речей, — продовжив він. — І не збираюся робити вигляд, що цього не було.
— Тоді скажи правду.
— Не можу.
Еліза гірко засміялася.
— Ось. Знову.
— Якщо я скажу тобі зараз усе, ти можеш зробити те, що вони хочуть.
— А якщо я залишуся з тобою, я можу зробити те, що хочеш ти.
Александер завмер.
Еліза відчула, як очі наповнюються сльозами, але не дозволила їм впасти.
— Я втомилася боятися, Александере.
— Я теж.
— Ти?
Він подивився на неї.
— Так.
— Чого?
Він відповів не одразу.
— Що одного дня ти дізнаєшся всю правду й зрозумієш, що я не той, ким ти мене вважала.
Еліза ковтнула клубок у горлі.
— Можливо, я вже це зрозуміла.
Він опустив очі.
Телефон знову завібрував.
Нове повідомлення.
Еліза подивилася на екран.
«Він уже привіз тебе туди, куди нам потрібно».
Вона повільно підняла голову.
— Куди ми приїхали?
Александер подивився у дзеркало.
Позаду них, далеко на дорозі, з'явилися фари автомобіля.
Він завів двигун.
— Тримайся.
— Александере, куди ми їдемо?!
Він різко натиснув на газ.
— Тепер уже не важливо.
Еліза вчепилася в сидіння.
— Чому?!
Він подивився на неї лише на секунду.
— Бо вони вже знайшли нас.
