Раді Вас бачити!

Iris» — Goo Goo Dolls.

Еліза сиділа біля вікна й дивилася, як дощ повільно спускається по склу. Вона вже кілька хвилин тримала чашку в руках, але чай давно охолов. Їй було байдуже. У голові знову крутилися моменти, які вона так старанно намагалася відсунути кудись подалі. Перша зустріч з Александером. Його холодний голос. Постійне бажання контролювати кожен її крок. Їхні сварки, коли вона кричала, що не потребує його захисту. Його зникнення. Те, як він повернувся саме тоді, коли вона вже майже перестала вірити, що він прийде. Його руки, які витягували її з небезпеки. Його погляд, коли він думав, що вона не бачить. І той поцілунок у темному будинку, який вона досі відчувала десь під шкірою. Еліза заплющила очі й тихо видихнула. — Ні... — прошепотіла вона сама собі. — Тільки не це. Вона поставила чашку на підвіконня й провела долонею по обличчю. Їй хотілося злитися. На нього. На себе. На матір, яка залишила після себе стільки загадок. На Лоліту, яка все життя щось приховувала. На цю дивну магію, яка перевернула її життя догори дриґом. Але найбільше вона злилася саме на себе, бо нарешті зрозуміла те, від чого вже не могла втекти. Вона закохалася в Александера. Не в загадкового хранителя. Не в чоловіка, який завжди приходив її рятувати. Не в того холодного й самовпевненого чоловіка, якого вона спочатку не могла терпіти. Вона закохалася в людину, яка ховалася за всім цим. У того, хто мовчки залишався поруч, коли їй було страшно. У того, хто міг сказати різке слово, але потім перевірити, чи вона не поранилася. У того, хто боявся показати власну слабкість більше, ніж будь-чого іншого. Еліза усміхнулася крізь легкий сум. — От дурна... — тихо сказала вона. — Серед усіх людей саме в нього? Вона опустила погляд на свою руку. Символ на шкірі вже не світився, але вона пам'ятала, як він реагував щоразу, коли Александер був поруч. І тоді усмішка зникла. Адже на стіні було написано: «Щоб зняти прокляття, спадкоємиця повинна віддати те, що любить найбільше». Еліза стиснула пальці. Вона боялася навіть подумати, що це може означати. Можливо, саме тому Александер так наполегливо намагався відштовхнути її. Можливо, він знав більше. Можливо, він уже здогадався, що її почуття до нього — не просто почуття. — Ні, — сказала вона вже твердіше. — Я не дозволю цьому вирішити за мене. Вона підвелася, але біля дверей зупинилася. На мить їй здалося, що за спиною хтось стоїть. Еліза обернулася. Нікого. Лише порожня кімната, тьмяне світло лампи й дощ за вікном. Вона тихо засміялася сама з себе. Але коли знову повернулася до дверей, почула кроки в коридорі. Вона завмерла. Один крок. Другий. Потім тиша. — Александере? — покликала вона. Відповіді не було. Еліза зробила крок уперед і відчула, як серце забилося швидше. Вона вже знала, що відбувається з нею. Знала, чому його присутність змушує її нервувати, чому його мовчання болить сильніше за слова і чому його зникнення лякало її набагато більше, ніж будь-яка магічна загроза. Вона закохалася. І найстрашніше було навіть не це. Найстрашніше — вона вже не хотіла від цього кохання тікати.

Александер стояв біля вікна й дивився на гори, що ховалися за ранковим туманом. Еліза сиділа за столом і вже хвилин десять робила вигляд, що читає книгу. Насправді вона стежила за ним. За тим, як він тримав руки в кишенях, як час від часу проводив поглядом по кімнаті, ніби шукав причину піти. Відтоді як вони поговорили про прокляття, він став іншим. Не холоднішим — навпаки. Обережнішим. Наче кожен її погляд міг видати те, що він так старанно приховував. Нарешті Еліза закрила книгу. — Ти збираєшся весь день стояти біля цього вікна? Александер навіть не обернувся. — Мені подобається тиша. — Ні. Тобі подобається не розмовляти зі мною. Він повільно повернув голову. — Це різні речі. — Для тебе, можливо. Для мене — вже ні. На кілька секунд запала тиша. Александер підійшов до столу, але не сів навпроти, як зазвичай. Залишився стояти на відстані. Еліза одразу це помітила. — Знову? — Що саме? — Ти знову від мене віддаляєшся. — Я поруч. — Фізично — так. А все інше? Він стиснув щелепу й відвів погляд. — Елізо, не починай. — А чому ні? Ти думаєш, я не бачу? Ще кілька днів тому ти міг дивитися на мене так, ніби я єдина людина в цьому будинку. А тепер, щойно я заходжу в кімнату, ти знаходиш собі справу. — Тобі здається. — Ні. Я дуже добре знаю, коли людина від мене тікає. Александер подивився на неї. Цього разу його погляд був зовсім не холодним. У ньому було щось таке, від чого Еліза на мить забула, що хотіла сказати. — І що ти бачиш? — тихо запитав він. — Що ти боїшся. Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було радості. — Я не боюся. — Боїшся. — Чого? — Мене. Александер замовк. Еліза підвелася й зробила крок до нього. — Я бачу, як ти дивишся на мене, Александере. Не треба більше робити вигляд, що між нами нічого не змінилося. — А якщо змінилося? — Тоді скажи. — Я не можу. — Не можеш чи не хочеш? Він провів долонею по обличчю й важко видихнув. — Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я хочу сказати тобі все. — То скажи! — Не все можна сказати, не зруйнувавши те, що ще залишилося. Еліза завмерла. Її голос став тихішим: — А ти думаєш, мовчання нічого не руйнує? Александер подивився їй прямо в очі. — Я думаю, що іноді мовчання — єдине, що може тебе врятувати. — Я не просила мене рятувати. — Я знаю. — Тоді перестань вирішувати за мене. — Я намагаюся. — Ні, — Еліза похитала головою. — Ти намагаєшся переконати себе, що тобі байдуже. І в тебе це погано виходить. На його обличчі щось змінилося. Він зробив крок до неї, але зупинився. — Ти справді хочеш знати, чому я тримаюся від тебе подалі? — Так. — Бо коли ти поруч, я забуваю, чому повинен тебе відпустити. Еліза затамувала подих. — А чому ти повинен? Александер довго мовчав. Потім тихо сказав: — Бо я вже почав боятися не за тебе. Я почав боятися втратити тебе. — То ти мене любиш? Він заплющив очі на секунду, ніби це питання завдало йому болю. — Не став мені цього питання. — Чому? — Бо якщо я відповім чесно, назад дороги вже не буде. Еліза дивилася на нього, і злість у її очах поступово змішувалася з болем. — Мені набридло, Александере. Мені набридло здогадуватися, що ти відчуваєш. Мені набридло, що кожна правда про тебе приходить до мене випадково. — Я знаю. — Тоді чому ти досі мовчиш? Він підійшов ближче. Тепер між ними залишалося лише кілька кроків. — Тому що ти — єдина людина, яку я не хочу втягувати у своє прокляття. Еліза тихо відповіла: — А якщо я вже в ньому? Александер подивився на символ на її руці. Потім знову на неї. — Тоді я боюся, що вже запізно тебе врятувати. Еліза зробила ще один крок. — Можливо, мені не потрібен рятівник. Можливо, мені потрібен просто ти. Він завмер. На мить зникла вся його звична впевненість. Залишився лише чоловік, який не знав, що сказати жінці, яку вже любив сильніше, ніж дозволяв собі. Александер відвів погляд і тихо промовив: — Саме цього я й боявся.

Після тієї розмови вони майже не говорили. Не тому, що їм не було чого сказати. Навпаки — слів стало занадто багато, просто жодне з них не здавалося безпечним. Еліза сиділа біля каміна, загорнувшись у плед, і дивилася на вогонь. Александер стояв біля вікна. Знову на відстані. Знову мовчав. І це мовчання починало дратувати її сильніше, ніж будь-яка його таємниця.

— Ти будеш так стояти до ранку?

Александер не обернувся.

— Можливо.

— Чудово.

— Щось не так?

Еліза коротко засміялася.

— Ти серйозно питаєш?

Він нарешті повернувся.

— Так.

— Ти дивишся на мене так, ніби хочеш щось сказати, а потім тікаєш. Я наближаюся — ти відходиш. Я питаю — ти мовчиш. Я намагаюся зрозуміти, що з тобою відбувається, а ти знову ховаєшся за цим своїм «я не можу тобі сказати».

Александер опустив погляд.

— Бо не можу.

— Ні. Ти боїшся.

— Так.

Еліза не очікувала такої прямої відповіді й на мить замовкла.

— Чого?

Він подивився на неї.

— Того, що скажу правду.

— Яку саме?

— Про тебе. Про мене. Про те, що між нами.

Еліза повільно підвелася.

— Тоді скажи хоча б про останнє.

Александер нічого не відповів.

— Що ти до мене відчуваєш?

Він завмер.

— Елізо...

— Ні. Не треба. Не зараз. Я не прошу розповідати мені про прокляття, про матір чи про тих людей, які нас переслідують. Я питаю тільки одне. Що ти відчуваєш до мене?

Він провів рукою по волоссю і відвернувся.

— Не змушуй мене говорити.

— Чому?

— Бо я можу сказати те, про що потім пошкодую.

— А якщо я хочу це почути?

— Ти не розумієш.

— То поясни!

Його голос уперше став різкішим.

— Я намагаюся тебе захистити!

Еліза здригнулася, але не відступила.

— Від чого? Від тебе?

Александер замовк.

— Саме так, — тихо сказала вона. — Я вгадала?

Він заплющив очі.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечним може бути те, що я до тебе відчуваю.

— Почуття не можуть бути небезпечними.

— Можуть.

— Тоді чому ти дивишся на мене так?

Він відкрив очі.

— Як?

— Ніби боїшся, що я зараз зникну.

Александер довго дивився на неї.

— Бо я вже втрачав людей.

— Я не вони.

— Саме тому мені страшно.

Еліза відчула, як злість повільно відступає.

— Ти думаєш, якщо будеш триматися від мене подалі, я не постраждаю?

— Я сподівався.

— А якщо вже пізно?

Він мовчав.

— Александере?

— Я знаю.

— Що?

Він зробив крок до неї.

— Що ти стала для мене важливішою, ніж мала.

Еліза завмерла.

— Це все?

— Ні.

— Тоді скажи.

Він дивився їй прямо в очі, і цього разу в його погляді не було звичного контролю. Лише страх.

— Я думаю про тебе, коли тебе немає поруч. Я чую твій голос, навіть коли навколо тиша. Коли ти йдеш кудись сама, я думаю, чи повернешся. Коли тобі боляче, мені хочеться забрати цей біль собі. І коли ти дивишся на мене так, як зараз...

Він урвався.

Еліза тихо запитала:

— Що тоді?

Александер відвів погляд.

— Тоді я забуваю, що мені не можна тебе любити.

У кімнаті стало зовсім тихо.

Еліза не знала, що відповісти. Вона чекала зізнання, але отримала щось набагато чесніше — слова людини, яка сама боялася власних почуттів.

— Чому тобі не можна?

Александер стиснув пальці.

— Бо якщо ти дізнаєшся всю правду, ти спробуєш мене врятувати.

— І що в цьому поганого?

Він подивився на її руку.

— Ти можеш заплатити за це своєю силою.

Еліза повільно опустила погляд на символ.

— Ти весь цей час боявся саме цього?

— Так.

— Ти боявся, що я пожертвую собою заради тебе?

— Я боявся, що ти навіть не замислишся.

Вона підійшла ближче.

— А якщо я сама вирішу?

— Я не дозволю.

— Ти знову вирішуєш за мене.

— Бо я не витримаю, якщо через мене ти втратиш себе.

Еліза дивилася на нього кілька секунд, а потім тихо сказала:

— А я не витримаю, якщо ти знову вирішиш, що повинен залишитися сам.

Александер нічого не відповів.

Вона торкнулася його руки.

Він не відсторонився.

І вперше за весь цей час просто дозволив їй залишитися поруч.

Не як хранитель.

Не як захисник.

А як чоловік, який кохав її настільки сильно, що боявся навіть вимовити це слово.

Надворі знову почався дощ. Він тихо бився об шибки старого будинку, а в каміні потріскували дрова, розганяючи холод, який усе одно залишався десь між ними. Еліза сиділа навпроти Александера й відчувала, що він знову щось приховує. Після їхньої розмови він став трохи спокійнішим, але це було оманливе відчуття. Вона бачила, як він уникає її погляду, як стискає пальці, коли вона згадує прокляття. Нарешті Еліза не витримала.

— Скажи мені правду.

Александер повільно підняв очі.

— Яку саме?

— Ту, яку ти зараз намагаєшся не сказати.

Він важко видихнув.

— Я попереджав тебе, що деякі речі краще не знати.

— А я вже давно перестала слухати твої попередження.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Це я помітив.

— Тоді розповідай.

Александер кілька секунд мовчав, а потім сів навпроти.

— Моє прокляття не просто змушує мене жити з тим, що сталося багато років тому. Воно пов'язане з твоєю родиною.

Еліза напружилася.

— Я вже це знаю.

— Ні. Не все.

Він подивився на її руку.

— Прокляття реагує на силу спадкоємиці.

— Тобто на мою?

— Так.

— І що це означає?

Александер відвів погляд.

— Чим сильнішою стає твоя магія, тим сильніше змінюється прокляття.

— Але чому?

— Бо воно пов'язане з кров'ю твого роду.

Еліза мовчала, намагаючись усе зрозуміти.

— А мої почуття тут до чого?

Александер не відповів.

Вона одразу це помітила.

— Александере.

— Не треба.

— Ти сам почав цю розмову.

— Бо хотів, щоб ти знала достатньо, аби бути обережною.

— А не всю правду?

— Всю правду я тобі сказати не можу.

Еліза відчула, як у грудях з'явився холод.

— Чому?

Він подивився на неї.

— Тому що прокляття реагує не тільки на твою магію.

Вона затамувала подих.

— На що ще?

Александер мовчав так довго, що Еліза вже подумала, що він знову нічого не скаже.

— На твої почуття.

Вона застигла.

— Мої... почуття?

— Так.

— І що відбувається?

— Я не знаю всього.

— Але щось знаєш.

— Знаю.

— Тоді скажи.

Він стиснув щелепу.

— Чим сильніше ти до мене прив'язуєшся, тим ближче ти підходиш до вибору.

— Якого вибору?

Александер опустив погляд.

— Того, про який я не хочу тобі розповідати.

Еліза тихо засміялася, але в її голосі не було радості.

— Ти знову це робиш.

— Що?

— Знову вирішуєш, скільки правди мені можна знати.

— Я намагаюся тебе захистити.

— А я не хочу, щоб мене захищали брехнею.

Він різко підвівся.

— Це не брехня!

— Тоді скажи все!

— Не можу!

Їхні голоси рознеслися старим будинком.

Запала тиша.

Александер важко дихав, ніби сам не очікував, що втратить контроль.

Еліза дивилася на нього вже не сердито.

Їй стало страшно.

— Ти боїшся, що я тебе кохаю?

Александер завмер.

Вона повторила тихіше:

— Ти боїшся саме цього?

Він довго дивився на неї.

Потім повільно кивнув.

— Так.

— Чому?

Він підійшов ближче, але не торкнувся її.

— Я боюся того, що станеться, якщо ти мене покохаєш.

Еліза відчула, як защеміло в грудях.

— Ти говориш так, ніби моє кохання може мене вбити.

Александер заплющив очі.

— Я боюся, що воно змусить тебе пожертвувати собою.

— А якщо я не хочу жертвувати собою?

— Тоді...

Він замовк.

— Тоді що?

Александер подивився їй в очі.

— Тоді, можливо, мені доведеться зробити те, чого я найбільше не хочу.

— Що саме?

Він тихо відповів:

— Відштовхнути тебе.

Еліза похитала головою.

— Ти можеш спробувати.

— Елізо...

— Але я вже не та дівчина, яку можна просто відправити геть і сказати, що так буде краще.

Вона підійшла ближче.

— Якщо ти боїшся мого кохання, то скажи мені правду. Не вирішуй за мене.

Александер дивився на неї, і в його очах було стільки болю, що Еліза вперше зрозуміла: він віддаляється не тому, що нічого не відчуває.

Він віддаляється саме тому, що відчуває занадто багато.

А символ на її руці в цей момент тихо засвітився.

І цього разу Александер навіть не спробував приховати страх.

Еліза не пішла. Після всього, що Александер сказав, після його попереджень і страху вона могла б образитися, грюкнути дверима й залишити його самого з його прокляттям. Але чомусь не змогла. Вона просто залишилася. Сіла поруч із ним біля каміна й мовчки дивилася на вогонь. Александер кілька разів кидав на неї погляд, ніби чекав, що вона передумає. Але Еліза навіть не ворухнулася. — Ти чому досі тут? — нарешті запитав він. — Бо хочу. — Я сказав тобі, що це небезпечно. — Ти багато чого мені казав. — Елізо... — Не починай. Я не збираюся тікати тільки тому, що тобі страшно. Він важко видихнув і відкинувся на спинку крісла. — Ти нестерпна. — Мені вже казали. — І вперта. — Це теж. — І зовсім не слухаєшся. Еліза повернулася до нього й ледь усміхнулася. — А ти все одно залишився поруч. Александер хотів щось відповісти, але промовчав. Вона дивилася на нього кілька секунд, а потім повільно простягнула руку. Її пальці торкнулися його долоні. Александер завмер. Тепле світло одразу пройшлося по її шкірі. Символ на руці Елізи засвітився м'яким золотавим сяйвом. Майже одночасно змінився знак на руці Александера. Темні лінії, які завжди виглядали нерухомими й чужими, раптом почали світитися зсередини. Він різко перевів погляд на свою руку. — Ні... — тихо сказав він. — Що? — Це не твоя магія. Еліза насупилася. — А що тоді? Він підняв на неї очі. І цього разу в них не було жодного бажання щось приховувати. — Твої почуття. Вона завмерла. — Ти впевнений? — Так. Я бачив, як прокляття реагує на магію. Це інше. Александер провів великим пальцем по її долоні, ніби боявся навіть поворухнутися. — Воно відчуває тебе. — Мене? — Твоє ставлення до мене. Твоє... кохання. Еліза затамувала подих. Вони обоє знали відповідь, але ніхто не наважувався вимовити її вголос. Не зараз. Можливо, тому що щойно ці слова прозвучали б, усе стало б остаточним. Александер подивився на неї й тихо сказав: — Я не хотів, щоб це сталося. — А я не шкодую. — Ти не знаєш, чим це закінчиться. — Зате знаю, що не хочу більше тікати від тебе. Він заплющив очі на мить. — Ти робиш це дуже складно. — А хіба з тобою коли-небудь було просто? На його обличчі з'явилася слабка усмішка. — Ні. Ніколи. Вони ще кілька секунд сиділи мовчки, не відпускаючи рук. А потім десь позаду них почувся тихий тріск. Еліза обернулася. На старій кам'яній стіні з'явилися тонкі світлі лінії. Вони складалися в слова просто перед їхніми очима.

«Коли спадкоємиця покохає проклятого, почнеться останній етап».

Усмішка зникла з обличчя Александера.

Еліза повільно підвелася.

— Який ще останній етап?

Він мовчав.

— Александере?

Він не дивився на неї.

— Скажи мені.

Довга пауза.

Потім він нарешті підняв очі.

— Той, після якого один із нас може не вижити.

Еліза відчула, як усередині все похололо.

— Один із нас?

Александер мовчки кивнув.

І саме тоді світло на її руці згасло.

А на стіні з'явився ще один рядок:

«Вибір зробить вона».