Раді Вас бачити!

Еліза їхала до Единбурга сама. За вікном повільно пропливали знайомі дороги, мокрі від дощу, сірі будинки, дерева, що хиталися від вітру. Колись вона дивилася на це місто зовсім іншими очима. Тоді вона приїхала сюди після смерті Лоліти — розгублена, зла й майже впевнена, що старий будинок просто приховує якусь сімейну таємницю. Тепер вона знала набагато більше. Знала, що її народження було частиною пророцтва. Знала про свою силу. Знала, що мати залишила її не випадково. Знала, що Александер знав про неї ще до того, як вона сама зрозуміла, ким є. І найгірше — тепер вона знала, що його прокляття пов'язане з нею.

Еліза міцніше стиснула кермо.

— Дурна, — тихо сказала вона сама собі. — Просто неймовірно дурна.

Вона сама не знала, кому саме це говорила.

Собі?

Александеру?

Чи всім тим людям, які так довго вирішували її долю замість неї?

Телефон лежав на сусідньому сидінні. Еліза кілька разів дивилася на нього, хоча прекрасно знала, що там немає нічого нового.

Жодного повідомлення.

Жодного дзвінка.

Вона сама попросила його піти.

Сама сказала, що більше не довіряє йому.

Сама зачинила перед ним двері.

Тоді чому тепер їй так хотілося побачити його ім'я на екрані?

— Він навіть не написав, — прошепотіла вона.

Еліза відразу насупилася.

— І добре.

Вона помовчала.

— Дуже добре.

Ще кілька секунд.

— Мені байдуже.

Але голос зрадницьки затремтів.

Вона різко збільшила швидкість двірників і подивилася на дорогу.

Не думай про нього.

Та думки не слухалися.

Перед очима знову виник його погляд.

Його голос.

Його слова: «Я ніколи не шкодував, що був поруч із тобою».

Еліза ковтнула клубок у горлі.

— Я повертаюся не за ним.

Вона сказала це вже впевненіше.

— Я повертаюся за правдою.

І вперше за останні дні сама повірила своїм словам.

Але десь глибоко всередині знала: якби Александера не було в цій історії, вона, можливо, ніколи б не повернулася.

Коли на горизонті з'явилися перші обриси Единбурга, її серце забилося швидше.

Вона побачила знайому дорогу до будинку.

Знайомі дерева.

Старі ворота.

І той самий будинок, який колись здавався їй просто похмурим спадком минулого.

Тепер він здавався живим.

Еліза зупинила машину біля воріт і кілька секунд не виходила.

Дощ стукав по лобовому склу.

— Ну що? — тихо сказала вона сама до себе. — Повернулася.

Вона взяла ключ.

Відчинила двері автомобіля.

І тільки ступивши на мокру землю, відчула знайоме тепло на долоні.

Еліза подивилася на знак.

Він світився слабким червоним світлом.

— Тільки не це...

Світло згасло.

А з будинку долинув тихий звук.

Тук.

Еліза завмерла.

Тук.

Вона повільно підняла голову.

Тук.

Три удари.

Ті самі, з яких усе колись почалося.

Еліза подивилася на темні вікна будинку.

— Я повернулася, — прошепотіла вона.

І десь усередині будинку щось відповіло.

Не словами.

А тихим клацанням дверного замка.

Двері самі відчинилися.

Еліза переступила поріг і відразу відчула, як по спині пробіг холод. Усередині було тихо. Занадто тихо для будинку, який ще кілька хвилин тому сам відчинив перед нею двері. Вона зачинила їх за собою й кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись. Нічого. Лише дощ тихо бився об вікна.

— Спокійно, — прошепотіла вона сама собі. — Це просто будинок.

Але щойно вона підняла очі, усмішка зникла з її обличчя.

Фотографії на стіні були розвішані інакше.

Еліза повільно підійшла ближче. Вона добре пам'ятала, де стояв кожен знімок. Тут була Лоліта. Тут — її мати. А тут...

Вона завмерла.

На старій фотографії, якої раніше точно не було, стояли троє людей.

Вікторія.

Молодий Александер.

І маленька дівчинка, яку Еліза впізнала одразу.

— Я...

Вона торкнулася фотографії кінчиками пальців.

— Це я?

Раптом десь у коридорі скрипнули двері.

Еліза різко обернулася.

— Хто там?

Відповіді не було.

Вона зробила крок уперед.

Двері в кімнату повільно відчинилися самі.

— Дуже смішно, — нервово прошепотіла Еліза. — Якщо це ти, Александере, то можеш уже перестати ховатися.

Тиша.

Вона сама здивувалася, що вимовила його ім'я.

Ніби частина її все ще чекала, що він справді вийде з темряви.

Але ніхто не вийшов.

Еліза зайшла до кімнати.

На стіні почали проступати символи.

Один.

Другий.

Третій.

Вони з'являлися просто на її очах, ніби будинок прокидався після довгого сну.

— Що ви від мене хочете?..

Її голос став тихішим.

Знак на долоні нагрівся.

Еліза стиснула руку.

— Я повернулася. Чуєте? Я повернулася за правдою.

Символи раптом спалахнули.

І один із них нагадував слово, яке вона вже бачила.

अदून.

Еліза завмерла.

— Знову ти...

Вона зробила крок назад.

Підлога тихо скрипнула.

— Ні.

Ще один звук.

Вона обернулася.

Нічого.

Еліза нервово засміялася.

— Чудово. Просто чудово. Сама повернулася в будинок, де стіни пишуть загадки, двері відкриваються самі, а я вже розмовляю з порожніми кімнатами.

Вона намагалася пожартувати, але голос видав її.

Їй було страшно.

По-справжньому.

Раніше, коли в цьому будинку ставалося щось дивне, поруч був Александер.

Вона могла злитися на нього.

Могла кричати.

Могла говорити, що не потребує його захисту.

Але він був поруч.

Тепер його не було.

І від цієї думки стало ще страшніше.

— Я не сумую за тобою, — тихо сказала вона в порожнечу.

Пауза.

— Зрозумів?

Ніхто не відповів.

Еліза опустила очі.

— Я просто...

Вона не договорила.

Бо в цей момент на стіні з'явився новий символ.

А під ним — короткий напис:

«Будинок пам'ятає тих, хто пішов».

Еліза відчула, як серце стиснулося.

— Александер?..

І раптом з другого поверху пролунав тихий жіночий голос:

— Елізо...

Вона завмерла.

Цей голос вона знала.

Це був голос Лоліти.

— Бабусю?..

Еліза повільно підняла голову.

На сходах нікого не було.

Але десь нагорі почувся ще один звук.

Тук.

Еліза зробила крок до сходів.

Тук.

Вона затримала подих.

Тук.

Три удари.

І цього разу вони долинали не з підвалу.

Вони були прямо над нею.

Еліза повільно піднімалася сходами, намагаючись переконати себе, що нічого страшного не відбувається. Просто старий будинок. Старі спогади. Втома. І, можливо, занадто багато думок про людину, яку вона сама попросила піти.

— Не думай про нього, — тихо сказала вона собі.

Але саме в цей момент за спиною пролунав знайомий голос:

— Ти ніколи не вміла слухати.

Еліза різко обернулася.

— Александере?

Порожній коридор.

Тиша.

Вона заплющила очі й повільно видихнула.

— Чудово. Тепер я ще й чую голоси.

Вона зробила кілька кроків уперед.

І знову:

— Не обертайся.

Еліза завмерла.

Це був його голос.

Спокійний.

Трохи втомлений.

Такий, яким він ставав у ті рідкісні моменти, коли переставав бути холодним і дозволяв собі бути справжнім.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тебе тут немає.

Вона сердито витерла сльозу.

— І я не сумую за тобою.

Тиша.

А потім голос промовив:

— Я боявся не того, що ти мене зненавидиш. Я боявся, що одного дня ти дізнаєшся правду і перестанеш дивитися на мене так, як дивилася раніше.

Еліза різко підняла голову.

Серце забилося швидше.

— Що?..

Вона застигла.

Александер ніколи не говорив їй цього.

Ніколи.

Вона б запам'ятала.

Еліза повільно обернулася до стіни.

На старих шпалерах проступали символи.

Ніби сам будинок намагався щось сказати.

— Хто ти? — тихо спитала вона.

І в цей момент у двері постукали.

Еліза здригнулася.

Не три удари.

Звичайний стукіт.

Вона спустилася вниз і відчинила двері.

На порозі стояли дві жінки.

Одну вона впізнала одразу.

— Місіс Маккензі?

Сусідка Лоліти тепло усміхнулася.

— Я побачила світло у вікнах і зрозуміла, що ти повернулася.

Поруч стояла інша жінка років шістдесяти, з темним волоссям і уважним поглядом.

— Це Меріам Росс, — сказала місіс Маккензі. — Вона була подругою Лоліти.

Еліза здивувалася.

— Бабуся ніколи не говорила про вас.

Меріам ледь усміхнулася.

— Твоя бабуся багато про що не говорила.

Ці слова неприємно кольнули Елізу.

— Це вже не дивує.

Жінки переглянулися.

— Можна зайти? — тихо запитала Меріам.

Еліза кивнула.

Коли вони увійшли до будинку, місіс Маккензі раптом зупинилася.

— Боже...

— Що таке?

Сусідка дивилася на стіну.

Там, де кілька хвилин тому були символи, тепер проступили слова:

«Він не сказав їй усього».

Еліза зблідла.

Меріам уважно подивилася на напис.

— Будинок прокинувся.

— Що це означає?

Меріам повільно перевела погляд на Елізу.

— Це означає, що він більше не зберігає таємниці.

— Які таємниці?

Жінка не відповіла одразу.

— Таємниці Лоліти.

Пауза.

— Вікторії.

Ще одна пауза.

— І Александера.

Еліза відчула, як серце завмерло.

— Що ви знаєте про нього?

Меріам подивилася на старі сходи.

— Набагато більше, ніж ти думаєш.

І саме в цей момент голос Александера знову тихо пролунав у будинку:

— Елізо... не слухай їх одразу.

Усі троє жінок завмерли.

Місіс Маккензі зблідла.

— Ти теж це чула? — прошепотіла Еліза.

Сусідка повільно кивнула.

А Меріам дуже тихо сказала:

— Це не спогад.

У будинку запала тиша.

І тоді десь нагорі повільно відчинилися двері кімнати, яка всі ці роки була замкнена.

Кімнати Лоліти.

У будинку знову стало тихо.

Еліза стояла посеред коридору, а Меріам із місіс Маккензі залишилися позаду. Ніхто не говорив. Після всього, що сталося за останні хвилини, навіть звичайний звук старої підлоги здавався занадто гучним.

І тоді знизу пролунав звук.

Клац.

Еліза повільно повернула голову.

Двері до підвалу, які ще вчора були замкнені, тепер стояли прочинені.

— Ні... — тихо сказала місіс Маккензі.

Еліза подивилася на неї.

— Що?

Жінка похитала головою.

— Туди не ходила навіть Лоліта.

— Чому?

Меріам різко перебила:

— Елізо, не треба.

Еліза глянула на неї.

— Ось цього я більше не хочу чути.

— Чого?

— «Не треба». «Не йди». «Не питай». «Ти ще не готова».

Вона нервово засміялася.

— Я все життя це чую.

Меріам нічого не відповіла.

Еліза подивилася на темний отвір підвалу.

Їй було страшно.

Дуже.

Але цього разу поруч не було Александера, який став би між нею та небезпекою. Не було матері, яка могла б пояснити, що відбувається. Не було Лоліти, яка знала відповіді.

Була тільки вона.

Еліза взяла зі столу ліхтар.

— Я піду.

— Елізо... — тихо сказала Меріам.

Вона обернулася.

— Якщо знаєте щось — скажіть зараз.

Меріам мовчала.

Еліза кивнула.

— Я так і думала.

Вона підійшла до дверей підвалу.

Звідти тягнуло холодом.

— Якщо я не повернуся...

— Не говори так, — різко сказала місіс Маккензі.

Еліза подивилася на неї й ледь усміхнулася.

— Тоді просто чекайте.

Вона ступила на першу сходинку.

Сходи тихо скрипнули.

Друга.

Третя.

Світло ліхтаря тремтіло в її руці.

— Я не боюся, — прошепотіла вона.

З темряви долинув тихий чоловічий голос:

— Брешеш.

Еліза різко зупинилася.

Це був Александер.

Вона стиснула ліхтар.

— Тебе тут немає.

Тиша.

— Ти сам пішов.

Нічого.

Еліза зробила ще один крок.

— І я більше не дозволю тобі вирішувати за мене.

Вона спустилася ще нижче.

На стінах почали з'являтися знайомі символи.

А потім промінь ліхтаря впав на старі дерев'яні двері в кінці підвалу.

На них був вирізаний один знак.

अदून.

Еліза завмерла.

— Знову це слово...

Вона підійшла ближче.

Поклала долоню на двері.

Знак на її руці спалахнув чорним.

Двері здригнулися.

А за ними щось тричі постукало.

Тук.

Еліза затримала подих.

Тук.

Її пальці сильніше стиснули ліхтар.

Тук.

Вона прошепотіла:

— Хто там?

І цього разу з-за дверей почувся не голос Александера.

Це був голос її матері.

— Елізо... якщо ти це чуєш, значить, він уже помер.

У будинку знову стало тихо.

Еліза стояла посеред коридору, а Меріам із місіс Маккензі залишилися позаду. Ніхто не говорив. Після всього, що сталося за останні хвилини, навіть звичайний звук старої підлоги здавався занадто гучним.

І тоді знизу пролунав звук.

Клац.

Еліза повільно повернула голову.

Двері до підвалу, які ще вчора були замкнені, тепер стояли прочинені.

— Ні... — тихо сказала місіс Маккензі.

Еліза подивилася на неї.

— Що?

Жінка похитала головою.

— Туди не ходила навіть Лоліта.

— Чому?

Меріам різко перебила:

— Елізо, не треба.

Еліза глянула на неї.

— Ось цього я більше не хочу чути.

— Чого?

— «Не треба». «Не йди». «Не питай». «Ти ще не готова».

Вона нервово засміялася.

— Я все життя це чую.

Меріам нічого не відповіла.

Еліза подивилася на темний отвір підвалу.

Їй було страшно.

Дуже.

Але цього разу поруч не було Александера, який став би між нею та небезпекою. Не було матері, яка могла б пояснити, що відбувається. Не було Лоліти, яка знала відповіді.

Була тільки вона.

Еліза взяла зі столу ліхтар.

— Я піду.

— Елізо... — тихо сказала Меріам.

Вона обернулася.

— Якщо знаєте щось — скажіть зараз.

Меріам мовчала.

Еліза кивнула.

— Я так і думала.

Вона підійшла до дверей підвалу.

Звідти тягнуло холодом.

— Якщо я не повернуся...

— Не говори так, — різко сказала місіс Маккензі.

Еліза подивилася на неї й ледь усміхнулася.

— Тоді просто чекайте.

Вона ступила на першу сходинку.

Сходи тихо скрипнули.

Друга.

Третя.

Світло ліхтаря тремтіло в її руці.

— Я не боюся, — прошепотіла вона.

З темряви долинув тихий чоловічий голос:

— Брешеш.

Еліза різко зупинилася.

Це був Александер.

Вона стиснула ліхтар.

— Тебе тут немає.

Тиша.

— Ти сам пішов.

Нічого.

Еліза зробила ще один крок.

— І я більше не дозволю тобі вирішувати за мене.

Вона спустилася ще нижче.

На стінах почали з'являтися знайомі символи.

А потім промінь ліхтаря впав на старі дерев'яні двері в кінці підвалу.

На них був вирізаний один знак.

अदून.

Еліза завмерла.

— Знову це слово...

Вона підійшла ближче.

Поклала долоню на двері.

Знак на її руці спалахнув чорним.

Двері здригнулися.

А за ними щось тричі постукало.

Тук.

Еліза затримала подих.

Тук.

Її пальці сильніше стиснули ліхтар.

Тук.

Вона прошепотіла:

— Хто там?

І цього разу з-за дверей почувся не голос Александера.

Це був голос її матері.

— Елізо... якщо ти це чуєш, значить, він уже помер.

Еліза довго стояла перед дверима, за якими щойно почула голос матері. Їй хотілося відчинити їх одразу, але щось усередині підказувало: не поспішай. Вона повільно відвела руку від дерева й направила ліхтар углиб підвалу. Промінь ковзнув по старих коробках, полицях, накритих пилом меблях — і раптом зупинився на невеликій дерев'яній скрині. Вона стояла в самому кутку, ніби хтось навмисно поставив її туди так, щоб випадковий погляд ніколи не помітив. На кришці був вирізаний той самий символ.

अदून.

Еліза присіла перед скринею.

— Тільки не знову...

Вона провела пальцями по знаку й відчула тепло.

Замок клацнув сам.

Усередині лежав старий годинник, кілька пожовклих фотографій і темний шкіряний браслет. Під ними — складений лист.

Еліза розгорнула першу фотографію.

На ній стояв молодий Александер біля цього самого будинку.

Еліза насупилася.

— Ти був тут...

На другій фотографії він був уже старший. Поруч стояла Лоліта.

А на третій — Вікторія тримала маленьку Елізу на руках.

Еліза затамувала подих.

— Ви всі знали одне одного набагато довше, ніж я думала.

Вона взяла лист.

На конверті було написано лише одне ім'я:

«Александеру».

Почерк Вікторії вона впізнала одразу.

Еліза розгорнула папір.

«Якщо ти знову повернувся до цього будинку, значить, прокляття почало прокидатися. Не шукай спосіб зняти його з себе. Шукай спосіб не дати йому дістатися до Елізи».

Еліза перечитала рядок двічі.

— Знову...

Вона перевернула лист.

На звороті було написано:

«Ти пообіцяв мені, що вона ніколи не дізнається, навіщо ти повертаєшся сюди».

Еліза завмерла.

— Навіщо?

Вона підняла голову.

— Навіщо ти сюди приходив, Александере?

У відповідь — тиша.

Вона почала перебирати речі далі й знайшла невеликий металевий медальйон із символом अदून.

Щойно Еліза торкнулася його, знак на її долоні спалахнув.

Перед очима на мить промайнув образ.

Александер стоїть у цьому підвалі.

Сам.

Він тримає медальйон і говорить комусь у темряву:

— Вона не повинна знати.

Інший голос відповідає:

— А якщо дізнається?

Александер опускає очі.

— Тоді вона зробить те, що я намагався не допустити всі ці роки.

Видіння зникло.

Еліза різко відсмикнула руку.

— Що я зроблю?

Вона важко дихала.

Тепер усе починало складатися.

Александер не просто приходив сюди.

Він щось шукав.

Щось, пов'язане з її матір'ю.

З прокляттям.

І з нею.

Еліза подивилася на медальйон.

На його зворотному боці були вигравірувані слова:

«Перш ніж зняти прокляття, знайди того, хто його наклав».

— Тобто ти повертався сюди не заради мене...

Вона замовкла.

А потім сама виправила себе:

— Ні.

Еліза стиснула медальйон.

— Ти повертався сюди через мене.

Раптом зверху почувся гучний стукіт.

Еліза підняла голову.

Меріам?

Сусідка?

Хтось увійшов до будинку?

Вона сховала лист і медальйон у кишеню.

І саме тоді за її спиною пролунав тихий голос:

— Ти нарешті знайшла це.

Еліза завмерла.

Вона повільно обернулася.

У темному кінці підвалу стояла людина.

А в її руці був такий самий медальйон із символом अदून.

— Хто ви?.. — прошепотіла Еліза.

Незнайомець зробив крок уперед.

— Людина, яка знає, чому Александер так боявся, що ти повернешся до цього будинку.

Еліза ще кілька секунд стояла нерухомо, стискаючи в кишені медальйон і лист Вікторії. Голос щойно прозвучав настільки близько, що їй здалося — варто лише простягнути руку, і вона торкнеться Александера. Але перед нею була тільки темрява.

— Александере?.. — повторила вона вже тихіше.

Відповіді не було.

— Якщо це ти, то досить, — сказала вона, намагаючись говорити твердо. — Я не збираюся знову бігати за тобою через кожну твою таємницю.

Тиша.

Еліза зробила крок уперед і посвітила ліхтарем на стіну. Промінь затремтів.

На камені проступив напис:

«Він привів її сюди не для того, щоб захистити».

Еліза перечитала його кілька разів.

— Тоді навіщо?

Ніхто не відповів.

— Навіщо він приводив мене сюди? — голос Елізи став різкішим. — Що ви всі від мене приховуєте?

Вона торкнулася напису.

Камінь під пальцями був теплим.

Раптом ліхтар мигнув.

Раз.

Другий.

І згас.

— Ні...

Еліза натиснула кнопку ще раз.

Нічого.

Навколо була суцільна темрява.

А потім позаду неї пролунав крок.

Еліза різко обернулася.

— Хто там?

Тиша.

Вона відступила до стіни.

— Я питаю: хто там?

Ще один крок.

Ближче.

Еліза відчула, як серце шалено б'ється.

— Якщо ти думаєш, що я злякаюся...

Вона не договорила.

Бо в темряві почувся знайомий голос:

— Ти не повинна була повертатися.

Еліза завмерла.

Цього разу вона впізнала його без сумніву.

— Александере?..

Тиша.

— Це справді ти?

Вона зробила крок уперед.

— Чому ти тут?

Жодної відповіді.

— Ти стежив за мною?

Тиша.

— Ти знав, що я повернуся?

І тоді чоловічий голос пролунав зовсім поруч:

— Я знав, що будинок покличе тебе.

Еліза затамувала подих.

— Що?

Десь у темряві почувся важкий видих.

— І я боявся саме цього.

— Тоді покажися!

Відповіді не було.

Еліза вже майже втратила терпіння.

— Ти знову ховаєшся від мене! Знову вирішуєш, що мені можна знати, а що ні!

— Елізо...

— Ні! Не називай мене так, якщо знову збираєшся піти!

На мить запала тиша.

А потім голос став зовсім тихим:

— Я не можу повернутися до тебе.

Еліза відчула, як защеміло в грудях.

— Чому?

— Бо якщо ти побачиш мене зараз...

Пауза.

— ...ти зрозумієш, чому я пішов.

І саме в цей момент на стіні спалахнув червоний символ.

Еліза різко повернулася.

На камені з'явилися нові слова:

«Він повернувся не один».

Еліза повільно озирнулася.

— Александере...

Але цього разу відповів уже не він.

З темряви пролунав другий голос:

— Нарешті вона повернулася.

Еліза завмерла.

Тепер вона точно знала одне:

Александер був тут.

Але в підвалі він був не сам.