Раді Вас бачити!

Another Love» — Tom Odell.

Машина зупинилася далеко від Единбурга, серед темних гір, де дорога майже зникала під мокрим листям, а густий туман стелився між деревами. Еліза кілька секунд просто сиділа, дивлячись крізь запітніле скло. Вона не знала, де вони. Не знала, скільки ще доведеться тікати. І найбільше її дратувало те, що Александер знову мовчав. Він заглушив двигун, але не поспішав виходити. — Ми приїхали? — нарешті запитала вона. — Так. — І де ми? Александер подивився вперед. — У безпечному місці. Еліза скептично усміхнулася. — Після всього, що сталося, слово «безпечне» вже звучить як жарт. Він нічого не відповів. Вийшов із машини й відкрив багажник. Еліза ще кілька секунд залишалася всередині, а потім теж вийшла. Холод одразу пробрався під куртку. Дощ був дрібним, майже невидимим, але за хвилину волосся вже стало вологим. Перед ними стояв старий кам'яний будинок. Він був невеликим, але виглядав так, ніби пережив не одне покоління. Темні вікна, обвиті плющем стіни, дерев'яні двері й маленька веранда, над якою скрипів від вітру старий ліхтар. — Тут ніхто не живе? — запитала Еліза. — Не зараз. Вона подивилася на нього. — Що означає «не зараз»? Александер уже йшов до дверей. — Ходімо. — Ти можеш хоча б один раз відповісти нормально? Він зупинився, але не повернувся. — Можу. Просто не хочу. — Чудово, — пробурмотіла Еліза й пішла за ним. Двері відчинилися важко, наче будинок не хотів їх впускати. Усередині пахло деревом, старим каменем і чимось дуже знайомим — лавандою. Еліза завмерла на порозі. — Тут пахне так само, як у бабусиному будинку. Александер подивився на неї, але нічого не сказав. Він зайшов усередину, поставив сумку біля сходів і автоматично підійшов до старої шафи. Еліза спостерігала за ним. Він навіть не шукав, куди покласти речі. Він просто знав. Відчинив одну шухляду, дістав свічки, потім підійшов до каміна й знайшов коробку сірників у маленькій тріщині дерев'яної полиці. Еліза повільно схрестила руки на грудях. — Ти тут був. Александер завмер. — Що? — Ти навіть не шукаєш нічого. Ти знаєш, де лежить кожна річ. Він запалив свічку. — Я бував тут. — Коли? — Давно. — Наскільки давно? Він підняв на неї очі. — Дуже. Еліза підійшла ближче. — Александере, я вже втомилася витягувати з тебе кожне слово. Він мовчав. Вона озирнулася навколо. На стіні висіла стара фотографія, частково прикрита пилом. Еліза підійшла до неї й провела пальцями по рамці. На світлині був цей самий будинок. Але перед ним стояли люди. Вона не могла розгледіти їхніх облич. — Хто це? Александер різко повернув голову. — Не чіпай. Еліза здивовано подивилася на нього. — Чому? — Просто не треба. — Ти так говориш щоразу, коли боїшся, що я щось дізнаюся. Він підійшов і забрав фотографію зі стіни. — Я не боюся. — Тоді чому ти поводишся так, ніби цей будинок знає про тебе більше, ніж я? Александер подивився на фотографію в руках. На мить його обличчя стало зовсім іншим — не холодним, не впевненим. Сумним. — Бо він справді знає. Еліза завмерла. — Що це означає? Він поклав фотографію назад. — Завтра розповім. — Ні. — Елізо... — Ні, Александере. Не «завтра». Не «потім». Не «коли ти будеш готова». Я більше не збираюся чекати. Він подивився на неї довго. Потім тихо сказав: — Я жив у цьому будинку. Еліза відчула, як по спині пробіг холод. — Коли? Александер опустив очі. — До того, як ти народилася. Вона мовчала. За вікном посилився дощ, а десь далеко в горах прокотився глухий грім. Еліза дивилася на нього й раптом зрозуміла: вони приїхали сюди не просто сховатися. Він привіз її туди, де починалася його власна історія. І, можливо, саме тут вона нарешті дізнається, ким Александер був до того, як з'явився в її житті.

Еліза не могла заснути. Дощ монотонно стукав по вікнах, вітер час від часу хитав старі гілки біля будинку, а в голові знову й знову крутилася одна фраза Александера: «Я жив у цьому будинку». Вона лежала на дивані у вітальні, дивлячись у стелю, і намагалася переконати себе, що зранку він нарешті все розповість. Але вона вже знала його достатньо добре, щоб розуміти — він може знову знайти сотню причин мовчати. Тому близько другої ночі Еліза тихо підвелася. Александера у вітальні не було. Вона почула звук кроків нагорі й вирішила перевірити другий поверх. Сходи тихо рипнули під ногами. Там було холодніше. Довгий коридор освітлювався лише слабким місячним світлом, яке пробивалося крізь хмари. Еліза відчинила перші двері — порожня кімната. Другі — старий кабінет. Треті були замкнені. Вона вже хотіла повернутися, коли помітила маленький ключ на підвіконні. — Ну звісно... — прошепотіла вона. Ключ підійшов. Усередині була невелика кімната, майже повністю заповнена старими коробками. Еліза увімкнула ліхтарик на телефоні. Пил, книги, пожовклі листи. Вона відкрила одну коробку й завмерла. Там лежав старий годинник. Поруч — чорна шкіряна рукавичка, кілька пожовклих фотографій і книга з пошарпаною обкладинкою. Еліза взяла одну фотографію. На ній стояв Александер. Молодший. Набагато молодший. Але це було не найстрашніше. На фотографії був цей самий будинок. Вона перевернула її. На звороті стояла дата.

1989 рік.

Еліза кілька секунд просто дивилася на цифри.

— Ні...

Вона взяла іншу фотографію.

Александер.

Той самий погляд.

Те саме обличчя.

І дата — 1997.

Третя.

2006.

Еліза відчула, як холонуть пальці.

— Цього не може бути...

— Я теж колись так думав.

Вона різко обернулася.

Александер стояв у дверях.

— Ти мене налякав!

— Я бачу.

— Чому ти не сказав мені?

Він подивився на фотографії.

— Бо не хотів, щоб ти шукала відповіді там, де вони можуть бути небезпечними.

— А ти вважаєш, що краще залишити мене в невіданні?

— Іноді — так.

— Для кого? Для мене чи для тебе?

Александер нічого не відповів.

Еліза підняла фотографію 1989 року.

— Скільки тобі було тут?

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— Знаю.

— Ти взагалі вмієш нормально відповідати?

На його губах ледь помітно з'явилася усмішка.

— Рідко.

Еліза хотіла розсердитися, але не змогла. Замість цього знову подивилася на фотографію.

— Ти майже не змінився.

Цього разу Александер не усміхнувся.

— Ось тепер ти починаєш розуміти.

— Що саме?

Він повільно підійшов до неї й забрав фотографію.

— Що моя історія почалася задовго до тебе.

— І закінчиться?

Александер подивився їй прямо в очі.

— Не знаю.

Еліза помітила на столі ще одну річ — маленький дерев'яний медальйон. Вона взяла його в руки й відкрила.

Всередині була крихітна фотографія.

На ній стояла Вікторія.

Молода.

Поруч із нею — Александер.

А між ними на руках Вікторії була маленька дитина.

Еліза перестала дихати.

— Це... я?

Александер заплющив очі.

— Так.

— Коли була зроблена ця фотографія?

Він мовчав.

Еліза підняла на нього погляд.

— Александере. Коли?

— Того дня, коли тебе вперше привезли сюди.

Еліза відчула, як усередині все стискається.

— Тобто я вже була тут?

— Так.

— І ти теж?

— Так.

Вона повільно відступила.

Тепер вона дивилася на нього зовсім інакше.

— Скільки ще ти від мене приховав?

Александер не відповів.

І саме його мовчання дало їй відповідь.

Набагато більше, ніж вона могла уявити.

Еліза ще довго стояла посеред кімнати, стискаючи в руках стару фотографію. Перед очима знову й знову з'являлися дати — 1989, 1997, 2006. Александер на кожній світлині був майже таким самим. Та сама лінія губ, той самий погляд, те саме обличчя. Ніби час просто проходив повз нього. Вона повільно поклала фотографію на стіл і подивилася на нього.

— Скільки тобі років, Александере?

Він мовчав.

— Я серйозно.

— Знаю.

— Тоді відповідай.

Александер відійшов до вікна. За склом ішов дощ, гори майже зникли в тумані.

— Більше, ніж ти думаєш.

— Це я вже зрозуміла.

— Елізо...

— Ні. Тепер ти послухаєш мене. Я втомилася бачити фотографії, знаходити твої речі й випадково дізнаватися правду. Ти сказав, що жив тут. Добре. Ти знав мою матір. Добре. Ти був поруч зі мною ще до мого народження. Я навіть це вже прийняла. Але чому ти майже не змінився?

Александер повільно повернувся.

— Бо зі мною все не так просто.

— Тоді поясни.

Він опустив погляд на свої руки.

— Я не безсмертний.

Еліза не очікувала саме цього.

— Що?

— Я не безсмертний, Елізо.

— Але ти...

— Я старію.

— Не схоже.

— Повільніше за інших.

Вона мовчала.

Александер продовжив:

— Я відчуваю біль. Можу захворіти. Можу отримати рану. Можу померти.

— Тоді що з тобою сталося?

Він довго не відповідав.

— Прокляття.

Одне слово.

Але воно ніби змінило повітря в кімнаті.

— Яке прокляття?

— Давнє. Його наклали на мене багато років тому.

— Хто?

— Люди, які боялися моєї родини.

Еліза зробила крок ближче.

— І що воно робить?

Александер усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.

— Не дає мені жити нормально.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

— Ти можеш хоча б сьогодні не змушувати мене витягувати все з тебе по слову?

Він видихнув.

— Прокляття тримає мене між життям і смертю. Я можу прожити роки, десятиліття. Але кожного разу, коли моя сила слабшає, прокляття нагадує про себе.

— Як?

Александер закотив рукав.

На його шкірі проступив темний символ. Еліза вже бачила подібний знак.

Вона завмерла.

— У тебе він теж є...

— Так.

— Чому ти ніколи не показував?

— Бо не хотів, щоб ти боялася.

— Я вже боюся.

Він подивився їй в очі.

— Я теж.

Еліза вперше почула від нього ці слова без холодності й без спроби приховати емоції.

— Ти боїшся померти?

Александер на мить заплющив очі.

— Ні.

— Тоді чого?

Він подивився на неї.

— Що прокляття залишиться зі мною назавжди.

Еліза тихо запитала:

— А якщо його можна зняти?

Александер різко підняв погляд.

Між ними повисла тиша.

— Хто тобі це сказав?

— Ніхто. Я просто питаю.

— Не став це питання.

— Чому?

— Бо відповідь тобі не сподобається.

Еліза відчула, як усередині знову народжується знайоме відчуття. Він щось знав. Щось дуже важливе.

— Александере...

— Елізо, залиш це.

— Ні.

Вона зробила ще один крок.

— Якщо є спосіб тебе врятувати, я хочу знати.

Він дивився на неї довго.

— Саме цього я й боявся.

— Чого?

— Що одного дня ти захочеш врятувати мене.

За вікном спалахнула блискавка, і на секунду кімната освітилася білим світлом.

Еліза не відвела погляду.

— А якщо я вже хочу?

Александер мовчав.

А темний символ на його руці раптом почав світитися так само, як знак на руці Елізи.

І вона зрозуміла: їхні прокляття пов'язані набагато сильніше, ніж він досі дозволяв їй повірити.

Еліза ще раз подивилася на темний знак на руці Александера, а потім на свій. Вони світилися майже однаково, ніби між ними проходила невидима нитка. Вона повільно підняла руку, і символ на її шкірі спалахнув яскравіше. Александер одразу відступив.

— Не треба.

— Чого ти боїшся?

— Тебе.

Еліза здивовано подивилася на нього.

— Мене?

— Не тебе самої. Того, що ти можеш зробити заради мене.

Вона насупилася.

— Я досі нічого не розумію.

Александер провів долонею по обличчю й важко видихнув. Він явно не хотів продовжувати цю розмову, але цього разу Еліза не збиралася дозволяти йому втекти від відповіді.

— Твоя родина, — нарешті сказав він, — була однією з небагатьох, хто міг знімати старі прокляття.

— І моїх сил достатньо?

— Не просто твоїх сил.

Він подивився їй прямо в очі.

— Твоєї крові.

Еліза завмерла.

— Моєї крові?

— Так.

— І що мені потрібно зробити?

Александер мовчав.

— Александере.

— Нічого.

— Не бреши.

— Я не дозволю тобі цього робити.

— А якщо це єдиний спосіб тебе врятувати?

— Тоді я залишуся проклятим.

Еліза різко відвернулася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти хоч розумієш, що говориш?

— Так.

— Ти хочеш усе життя жити з цим?

— Якщо іншого вибору немає.

— А якщо він є?!

Александер підійшов ближче.

— Ціна занадто висока.

— Яка?

Він не відповів.

— Яка, Александере?!

— Ти можеш втратити свою силу.

Еліза завмерла.

— І що?

— Не кажи «і що», ніби це нічого не означає. Твоя сила — частина тебе. Якщо прокляття буде знято неправильно, ти можеш втратити її назавжди.

— А ти?

— Я виживу.

— Але залишишся проклятим.

— Так.

— І тебе це влаштовує?

Александер гірко усміхнувся.

— Мені доводилося жити з цим роками. Я навчився.

Еліза відчула, як у грудях стискається щось болюче.

— А мене ти навіть не запитав.

Він замовк.

— Ти весь час вирішуєш за мене, — продовжила вона тихіше. — Куди мені йти. Кому довіряти. Коли тікати. Що мені знати. А тепер ще й вирішив, чи варто мені рятувати тебе.

— Я не хочу, щоб ти страждала через мене.

— А я не хочу дивитися, як ти страждаєш, знаючи, що могла щось зробити.

Александер опустив голову.

— Елізо...

— Ні. Послухай мене.

Вона підійшла зовсім близько.

— Я не маленька дівчинка, яку потрібно ховати від правди. Я сама вирішу, на що готова.

— Ти не знаєш, чим це може закінчитися.

— І ти теж.

Він підняв очі.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім Александер тихо сказав:

— Саме тому я не хочу ризикувати тобою.

Еліза ледь усміхнулася крізь сльози.

— А я, можливо, вперше хочу ризикнути сама.

Символ на її руці знову засвітився.

Цього разу сильніше.

Стіни старого будинку здригнулися, а десь нагорі почувся глухий удар.

Александер різко обернувся.

— Ми не самі.

Еліза подивилася на нього.

— Вони?

Він повільно похитав головою.

— Ні.

— Тоді хто?

Александер подивився на її руку.

— Те, що прокинулося разом із твоєю силою.

У будинку стало так тихо, що Еліза чула власне дихання. Дощ повільно стікав по вікнах, десь у старому каміні потріскували дрова, а Александер стояв навпроти неї й уперше не намагався сховатися за своєю звичною холодністю. Еліза дивилася на нього і раптом побачила не того чоловіка, який завжди знав, куди йти й що робити. Перед нею стояв просто Александер. Втомлений. Наляканий. Живий. — Ти справді боїшся? — тихо запитала вона. Він усміхнувся краєчком губ. — Більше, ніж хочу показати. Еліза зробила крок ближче. — Я думала, ти взагалі нічого не боїшся. — Я багато чого боюся. Просто навчився не показувати. — А зараз? Александер опустив погляд. — А зараз я вже не можу. Еліза мовчала кілька секунд, а потім тихо сказала: — Ти міг сказати мені раніше. — Я боявся, що після правди ти підеш. — А тепер? — Тепер я боюся, що ти залишишся і через мене втратиш себе. Вона відчула, як защеміло в грудях. — Якщо я можу зняти твоє прокляття, чому ти досі мовчав? Александер подивився їй прямо в очі. — Бо ціна може бути занадто високою. — Для кого? Він мовчав. Еліза зробила ще один крок. — Для мене? Александер повільно кивнув. Вона застигла. — Що я повинна віддати? — Не знаю. — Ти знаєш. — Елізо... — Що я повинна віддати? — повторила вона вже твердіше. Він заплющив очі. — Те, що любиш найбільше. У ту саму мить символ на руці Елізи спалахнув яскравим світлом. Александер різко відступив, а на старій кам'яній стіні навпроти них почали проступати темні літери. Наче хтось невидимий повільно писав їх прямо на камені. Еліза прочитала перший рядок і відчула, як перехопило подих.

«Щоб зняти прокляття, спадкоємиця повинна віддати те, що любить найбільше».

— Ні... — тихо прошепотів Александер.

Еліза не відводила погляду від напису.

— А якщо я не хочу віддавати?

Літери на стіні раптом змінилися.

«Тоді прокляття залишиться назавжди».

Александер підійшов до неї й узяв за руку.

— Ти нічого не робитимеш.

Еліза подивилася на нього.

— А якщо я сама вирішу?

— Я не дозволю.

— Ти знову вирішуєш за мене.

— Цього разу — так.

Вона хотіла відповісти, але раптом помітила ще один рядок, який повільно з'являвся під попередніми словами.

«Але спадкоємиця ще не знає, що саме вона любить найбільше».

Еліза завмерла.

Александер теж прочитав.

І вперше за весь час на його обличчі з'явився справжній страх.

— Елізо...

— Що?

Він не відповів.

Бо вже здогадався.

А вона — ще ні.