Раді Вас бачити!

Еліза знайшла його випадково. Старий конверт лежав між пожовклими сторінками книги в кімнаті Лоліти, ніби хтось навмисно сховав його саме там, де вона мала його знайти. На конверті не було адреси. Лише її ім'я, написане знайомим почерком.

Еліза.

Вона завмерла.

Вікторія.

Знову.

— Та скільки ще можна?.. — прошепотіла вона, стискаючи конверт у руці.

Її вже не лякали листи. Її злили вони. Кожна нова сторінка минулого приносила не відповіді, а ще десять запитань. Мати жива. Александер знав. Лоліта приховувала правду. Хтось полює на неї. Магія прокинулася. А тепер ще один лист, який, очевидно, чекав на неї роками.

Еліза різко розірвала конверт.

— Добре. Хочеш говорити зі мною через папір? Говори.

Вона розгорнула лист.

Перший рядок змусив її стиснути щелепи.

«Елізо, якщо ти читаєш цей лист, значить, усе сталося саме так, як я боялася…»

— Звісно, — гірко усміхнулася Еліза. — Знову «якщо». Знову загадки.

Вона прочитала далі.

«Я не могла залишитися поруч із тобою. Я мусила піти…»

Еліза різко опустила лист.

— Мусила?

У грудях піднялася образа.

— Усі ви «мусили»! Бабуся мусила мовчати. Александер мусив приховувати. Ти мусила зникнути. А я що мала робити? Просто жити й нічого не питати?

Вона ходила кімнатою, тримаючи лист у руці.

— Двадцять років, мамо...

Голос зламався.

Але цього разу вона не заплакала.

Вона витерла очі й знову подивилася на сторінку.

— Ні. Я більше не буду плакати через ваші таємниці.

Еліза сіла за старий стіл Лоліти.

Вона хотіла покликати Александера.

Хотіла жбурнути лист йому в обличчя й змусити нарешті сказати все.

Але зупинилася.

Ні.

Цього разу — ні.

Вона сама прочитає його.

Сама вирішить, кому вірити.

Сама знайде правду.

Еліза стиснула лист сильніше й прошепотіла:

— Якщо ти знову щось від мене приховала, мамо... цього разу я все одно тебе знайду.

І тільки після цих слів вона помітила маленький напис унизу сторінки.

«Але перш ніж шукати мене — не довіряй Александеру».

Еліза перечитала рядок ще раз.

«Якщо Александер повернувся до тебе, значить, вони вже знають».

Вона завмерла, а потім коротко засміялася. Без радості. Без тепла.

— Звичайно. Звичайно, мамо...

Вона зім'яла край листа в пальцях.

— Чому ви всі так любите говорити загадками?!

Її злість уже не вміщалася всередині. Вона кипіла десь під шкірою, змішувалася з образою, страхом і тією втомою, яку Еліза намагалася не показувати навіть самій собі.

Вона чула кроки в коридорі.

Знайомі.

Александер.

Еліза швидко склала лист, але не сховала його.

Двері відчинилися.

— Елізо?

Він зупинився на порозі. Погляд одразу впав на папір у її руці.

— Де ти це знайшла?

І саме це питання остаточно її розлютило.

— Ти навіть не запитав, що там написано.

Александер мовчав.

— Ти вже знаєш.

— Елізо...

— Не треба.

Вона піднялася зі стільця.

— Цього разу не треба твоїх «це небезпечно», «ти ще не готова» і «я все поясню пізніше». Я втомилася від цього!

— Я намагався тебе захистити.

— Від чого?! Від правди?

Александер зробив крок до неї.

— Вікторія не хотіла, щоб ти знала.

— А ти вирішив виконати її бажання? Двадцять років потому?

— Не все так просто.

— Для тебе, можливо!

Вона простягнула йому лист.

— Читай.

Він навіть не торкнувся паперу.

— Я знаю, що там.

Еліза завмерла.

— Ти... знаєш?

Він опустив погляд.

І цього було достатньо.

— Ти знав про цей лист?

— Ні.

— Але знав, що вона писала мені?

— Так.

— І знав, що вона жива?

Александер мовчав.

— Відповідай!

— Так.

У Елізи перехопило подих.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

А потім її рука сама злетіла.

Ляпас.

У кімнаті стало тихо.

Александер повільно повернув голову, але не відступив.

Еліза сама злякалася того, що зробила. Її очі наповнилися сльозами, але голос залишився твердим.

— Це тобі за двадцять років мовчання.

Александер повернув погляд до неї.

Він не розлютився.

Не відповів.

Лише тихо сказав:

— Я заслужив.

Еліза стиснула кулаки.

— Не смій так спокійно це говорити!

— А що ти хочеш, щоб я зробив?

— Скажи правду!

— Я боюся, що коли скажу її, ти більше ніколи не подивишся на мене так, як дивилася вчора.

Еліза завмерла.

Вона згадала їхній поцілунок.

На мить її злість похитнулася.

Але вона не дозволила собі відступити.

— Не використовуй це, щоб змусити мене пробачити тебе.

— Не використовую.

Він дивився їй прямо в очі.

— Саме тому я й пішов сьогодні вранці.

— Ти пішов, бо злякався?

— Так.

— Чого?

Александер зробив паузу.

— Того, що почав хотіти залишитися.

Еліза нічого не відповіла.

За вікном почався дощ.

Вона повільно розгорнула лист.

— Тоді слухай уважно, Александере.

Він підняв очі.

— Я більше не буду чекати, поки ти вирішиш, яку правду мені можна знати.

Вона подивилася на останні рядки листа.

— Якщо моя мати жива — я її знайду.

Александер різко змінився в обличчі.

— Ні.

— Що?

— Ти не підеш її шукати.

Еліза гірко усміхнулася.

— Ось тепер я точно піду.

І саме в цю мить у коридорі почувся звук.

Повільний.

Важкий.

Наче хтось провів пальцями по старих дерев'яних дверях.

А потім знизу, з темряви, пролунав жіночий шепіт:

— Елізо... не вір йому.

Александер зблід.

Еліза повільно повернула голову до дверей.

— Ти знаєш цей голос?

Він не відповів.

І тоді вона зрозуміла.

Він знає.

Александер повернувся ближче до вечора. Дощ за вікном не припинявся вже кілька годин, і Единбург за склом здавався зовсім іншим — темним, холодним, майже чужим. Еліза сиділа у вітальні біля каміна, але навіть не дивилася на вогонь. Лист лежав у неї на колінах. Вона тримала його так міцно, що пальці побіліли. Усередині все ще вирувала злість після їхньої розмови. Вона вже не хотіла плакати. Не хотіла кричати. Вона хотіла відповідей.

Двері відчинилися.

Александер зайшов тихо, струсив із плечей краплі дощу й одразу подивився на неї.

— Ти чекала на мене?

Еліза підняла очі.

— Ні. Я чекала правду.

Він зупинився.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Що ти знайшла?

Еліза підняла лист.

— Це.

Обличчя Александера змінилося майже непомітно.

Але вона вже навчилася помічати такі речі.

— Дай мені його.

— Ні.

Він зробив крок уперед.

— Елізо.

— Я сказала — ні.

— Ти не розумієш, що тримаєш у руках.

— А ти розумієш, правда?

Він промовчав.

І цього вистачило.

Еліза підвелася.

— Хто такі «вони»?

— Не зараз.

— Ні, саме зараз.

— Елізо, віддай лист.

— Навіщо?

— Бо він може бути небезпечним.

Вона гірко усміхнулася.

— Знаєш, що смішно? Ти постійно говориш мені про небезпеку, але ніколи не говориш, у чому вона полягає.

Александер простягнув руку.

— Дай його мені.

Еліза відступила.

— Не смій.

Він завмер.

У її голосі більше не було тієї дівчини, яка кілька тижнів тому боялася кожного шурхоту в цьому будинку.

Тепер перед ним стояла Еліза, яка втомилася боятися.

— Ти думаєш, що можеш просто прийти, забрати лист і знову вирішувати за мене? — тихо запитала вона. — Що я повинна слухатися, бо ти знаєш більше?

— Я знаю достатньо, щоб розуміти, наскільки все серйозно.

— А я знаю достатньо, щоб більше тобі не вірити.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

Александер опустив руку.

— Ти знову мені не довіряєш.

— А коли я взагалі мала можливість тобі довіряти?

Він нічого не відповів.

Еліза підійшла ближче.

— Ти знав мою матір. Знав Лоліту. Знав про магію. Знав про небезпеку. Ти був поруч зі мною ще до мого народження. А тепер я знаходжу лист, у якому мама пише про якихось людей, які мене шукають, і ти знову хочеш забрати його.

Вона поклала долоню на лист.

— Цього разу я не віддам його.

— Елізо...

— Ні.

Вона дивилася йому прямо в очі.

— Я не твоя дитина, яку треба ховати. Я не слабка. І я не дозволю тобі вирішувати, що мені можна знати.

Александер довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Ти змінилася.

— Ні.

Еліза похитала головою.

— Просто нарешті перестала боятися тебе.

Він ледь помітно стиснув щелепу.

Уперше його звична холодність дала тріщину.

— Я ніколи не хотів, щоб ти мене боялася.

— А я ніколи не хотіла, щоб ти мені брехав.

Вони стояли зовсім близько.

За вікном шумів дощ.

— Скажи мені, хто вони, — тихіше попросила Еліза. — Хоч одну правду. Без загадок. Без «пізніше». Без того, що ти мене захищаєш.

Александер відвів погляд.

— Це люди, які знали твою матір.

— І?

— І вони знають про тебе.

— Давно?

Він не відповів.

Еліза зрозуміла.

— Давно...

Вона зробила крок назад.

— Ти знав, що вони можуть прийти сюди?

— Так.

— І все одно залишився?

— Так.

— Чому?

Александер подивився на неї.

— Бо цього разу я не збираюся залишити тебе саму.

Еліза хотіла відповісти різко.

Хотіла сказати, що їй не потрібен його захист.

Але не сказала.

Бо в його очах уперше побачила не холодність.

Страх.

Справжній.

І саме це налякало її більше за все.

Вона стиснула лист у руці.

— Тоді доведи, що я можу тобі довіряти.

Александер мовчав.

— А якщо не можеш...

Еліза підняла підборіддя.

— Я знайду правду сама.

Він дивився на неї кілька секунд, а потім тихо відповів:

— Саме цього я й боявся.

— Чого?

— Що одного дня ти перестанеш чекати на мої відповіді.

Еліза не відвела погляду.

— Тоді, Александере, тобі варто було почати говорити правду раніше.

І цього разу він не знайшов, що їй відповісти.

— Вікторія залишала ці листи не випадково, — нарешті сказав Александер.

Еліза стояла навпроти нього, усе ще стискаючи лист у руці.

— Тоді навіщо?

Він повільно видихнув.

— Вона знала, що одного дня ти повернешся до Единбурга. Знала, що почуєш про будинок, про Лоліту, про мене. І знала, що я буду поруч.

Еліза насупилася.

— Звідки вона могла знати, що ти будеш поруч через стільки років?

— Бо вона мені довіряла.

— А я, виходить, не повинна?

Александер не відповів.

Еліза вже хотіла продовжити, але раптом за дверима почувся голос.

— Елізо!

Вона здригнулася.

Двері відчинилися, і до будинку майже вбігла сусідка Марта — жінка, яку Еліза кілька разів бачила ще після приїзду. За нею стояв її чоловік Томас і ще одна літня жінка, яку Еліза ніколи раніше не бачила.

— Що сталося? — запитала Еліза.

Марта важко дихала.

— Ми бачили їх біля будинку.

Александер одразу став серйозним.

— Скільки?

— Троє, — відповів Томас. — Може, четверо. Вони стояли біля старої дороги.

Літня жінка раптом подивилася прямо на Елізу.

Її обличчя зблідло.

— Боже...

— Ви мене знаєте? — запитала Еліза.

Жінка зробила крок назад.

— Ти... справді повернулася.

— Хто ви?

Вона не відповіла.

— Хто ви?! — голос Елізи став гучнішим.

Жінка подивилася на Александера.

— Вона нічого не пам'ятає?

Александер різко сказав:

— Не зараз.

— Ні, — перебила його Еліза. — Тепер саме зараз.

Жінка стиснула пальці.

— Мене звати Агнес. Я знала твою матір.

Еліза завмерла.

— Вікторію?

Агнес кивнула.

— І я була тут тієї ночі, коли вона пішла.

— Що?!

Еліза зробила крок до неї.

— Ви знали мою матір і мовчали двадцять років?

— Ми дали слово Лоліті.

— Яке ще слово?!

Агнес подивилася на Александера.

— Не розповідати їй, поки не прокинеться її сила.

Еліза повільно повернула голову до Александера.

— Ти знав і про це?

Він мовчав.

— Александере...

Раптом Марта скрикнула:

— Там!

Усі повернулися до вікна.

На дорозі стояла темна постать.

Потім друга.

Третя.

А за ними повільно з'явилася ще одна.

Еліза відчула, як символ на її руці почав світитися.

Агнес прошепотіла:

— Вони знайшли її.

— Хто? — запитала Еліза.

Жінка подивилася їй просто в очі.

— Ті, від кого твоя мати тікала.

Александер став перед Елізою.

— Усі відійдіть від вікон.

— Я не буду ховатися, — сказала Еліза.

Він навіть не обернувся.

— Цього разу це не прохання.

Еліза хотіла заперечити, але раптом почула тихий жіночий голос просто за спиною:

— Елізо...

Вона різко повернулася.

У дверях стояла незнайома жінка.

І вона тримала в руках стару фотографію Вікторії.

— Твоя мати хотіла, щоб ти забула мене, — сказала жінка.

Еліза відчула, як кров холоне у венах.

— Хто ви?

Жінка усміхнулася.

— Та, хто знає, що ти зробила тієї ночі двадцять років тому.

— Знав?

Одне слово зависло між ними, але Елізі здалося, що воно прогриміло на весь будинок. Вона дивилася на Александера й не могла зрозуміти, що саме зараз відчуває сильніше — злість чи розчарування. Він стояв навпроти неї абсолютно нерухомо. Ще кілька секунд тому його обличчя було холодним і зібраним, але тепер у погляді щось змінилося. Він більше не намагався здаватися людиною, яка все контролює.

— Ти знав, де вона? — повторила Еліза вже тихіше.

Александер опустив очі.

— Так.

— Весь цей час?

— Не весь.

— Не весь?! — Еліза нервово засміялася. — Ти розумієш, що для мене двадцять років — це весь час мого життя?

Він підняв на неї очі.

— Я знав, де вона була. Але не знав, чи вона досі там.

— Ти міг сказати мені.

— Не міг.

— Не міг чи не хотів?

Александер мовчав.

Еліза підійшла ближче.

— Подивися на мене.

Він подивився.

— Ти весь цей час знав, що моя мати жива?

— Я знав, що вона могла бути живою.

— І цього тобі вистачило, щоб мовчати?

— Вона сама попросила.

— А я? — голос Елізи затремтів. — Про мене вона подумала?

Александер стиснув губи.

— Саме про тебе вона й думала.

— Тоді чому залишила мене?

— Бо хотіла, щоб ти жила.

— Без неї?

— Так.

Еліза відступила, ніби ці слова фізично вдарили її.

— Ненавиджу цю відповідь.

— Я знаю.

— Ненавиджу твоє «я знаю». Ти завжди все знаєш. Знаєш, де вона. Знаєш, хто вони. Знаєш, що зі мною відбувається. Знаєш, що сталося двадцять років тому. А я що знаю, Александере?

Він не відповів.

— Нічого.

Тиша.

А потім у будинку раптом погасло світло.

Еліза здригнулася.

— Що це?..

Александер миттєво повернув голову до вікна.

— Відійди від скла.

— Чому?

— Елізо, зараз.

Його голос був настільки серйозним, що вона зробила крок назад.

На темному склі почали з'являтися літери.

Повільно.

Одна за одною.

Наче невидимий палець писав їх просто на холодному вікні.

«Вони вже тут».

Еліза завмерла.

— Александере...

Він нічого не відповів.

— Це вони?

Він дивився на напис.

— Так.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я вже бачив це.

Еліза повернулася до нього.

— Коли?

Александер повільно відступив від вікна.

— Тієї ночі, коли зникла твоя мати.

Еліза відчула холод.

— Ти був там?

— Так.

— Ти бачив їх?

— Так.

— І вони знають про мене?

Він подивився їй просто в очі.

— Тепер знають.

Еліза хотіла поставити ще одне запитання, але раптом помітила щось дивне.

Александер боявся.

Не за неї.

Не так, як раніше.

Цього разу його страх був іншим.

Він дивився не на вікно.

Він дивився на двері.

— Чого ти боїшся? — тихо запитала Еліза.

— Не їх.

— Тоді кого?

Він мовчав.

За дверима пролунав один удар.

Тук.

Александер завмер.

Другий.

Тук.

Еліза мимоволі взяла його за руку.

— Александере...

Третій удар був сильнішим.

ТУК.

Він подивився на неї.

— Якщо вони зайдуть...

— Що?

— Не слухай, що вони тобі скажуть.

— Чому?

— Бо вони можуть знати про мене більше, ніж я хотів би тобі розповісти.

Еліза повільно стиснула його руку.

— Ти знову щось приховуєш.

— Так.

Вона гірко усміхнулася.

— Принаймні цього разу чесно.

Александер ледь усміхнувся у відповідь.

А потім з-за дверей почувся чоловічий голос:

— Александере... скільки ще ти будеш ховатися за цією дівчиною?

Еліза завмерла.

Александер зблід.

І вперше за весь час вона побачила в його очах не просто страх.

Вона побачила минуле, від якого він тікав двадцять років.