Раді Вас бачити!

Ніч над Единбургом була неприродно тихою.

Після того, як магія прокинулася, місто ніби завмерло. Навіть вітер стих, дерева за вікнами стояли нерухомо, а в старому будинку час від часу здригалися стіни, наче десь далеко під землею продовжувало битися величезне серце.

Еліза сиділа біля каміна, загорнувшись у ковдру. Вона мовчала вже кілька хвилин, дивлячись на полум'я.

Александер стояв біля вікна.

Він не зводив погляду з темної вулиці.

— Ти знову це робиш, — тихо сказала Еліза.

— Що саме?

— Вдаєш, що все під контролем.

Александер ледь усміхнувся.

— Я не вдаю.

Еліза підняла брову.

— Александере.

— Добре.

Він повернувся до неї.

— Я вдаю.

Еліза тихо засміялася, але сміх швидко згас.

— Ти боїшся?

Александер не відповів одразу.

— Так.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти навіть не заперечуєш?

— Сьогодні вже немає сенсу.

Він сів навпроти.

— Я відчуваю її.

— Кого?

Його погляд став серйозним.

— Ту, хто прийде за тобою.

Еліза відчула холод у грудях.

— Ти знаєш, хто це?

— Знаю.

— Хто?

Александер кілька секунд мовчав.

— Відьма.

У кімнаті стало тихо.

— Це її справжнє ім'я?

— Ні.

— Тоді хто вона?

Александер стиснув руки.

— Жінка, яка знала про тебе ще до твого народження.

Еліза завмерла.

— Міріам?

— Ні.

Він похитав головою.

— Міріам знала про пророцтво. Але ця жінка знала про тебе.

Еліза підвелася.

— Звідки?

— Вона була там.

— Де?

— У день твого народження.

Еліза зблідла.

— Ти її бачив?

— Так.

— І ніколи не сказав?

Александер опустив голову.

— Я думав, що вона давно мертва.

— А тепер?

Він подивився у вікно.

— Тепер вона знає, що ти прокинулася.

Несподівано вогонь у каміні згас.

Еліза здригнулася.

— Александере...

— Не рухайся.

Десь нагорі почувся тихий жіночий сміх.

Еліза повільно підняла голову.

— Вона вже тут?

Александер встав перед нею.

— Сховайся за мною.

— Ні.

— Елізо.

— Ти сам сказав, що більше не вирішуватимеш за мене.

Він подивився на неї.

— Тоді просто залишайся поруч.

Двері будинку повільно відчинилися.

На порозі стояла жінка.

Вона виглядала зовсім звичайно. Темне довге волосся, бліде обличчя, чорне пальто. Ніяких страшних очей чи демонічної посмішки.

Саме це й налякало Елізу найбільше.

Жінка подивилася просто на неї.

І усміхнулася.

— Нарешті.

Еліза відчула, як символ на її долоні спалахнув.

Александер напружився.

— Віолетта.

Жінка перевела на нього погляд.

— Я чекала, коли ти нарешті назвеш мене справжнім ім'ям.

— Ти не повинна була повертатися.

Вона тихо засміялася.

— А ти досі говориш так, ніби можеш мені наказувати.

Її погляд знову зупинився на Елізі.

— Вона дуже схожа на Вікторію.

Еліза зробила крок уперед.

— Ви знали мою матір?

— Я знала її краще, ніж ти думаєш.

— І знали мене?

— Ще до того, як ти зробила перший вдих.

Еліза стиснула кулаки.

— Чого ви хочете?

Віолетта усміхнулася.

— Того, що належить мені.

Александер різко став між ними.

— Її сила їй не належить. І тобі тим більше.

Відьма подивилася на нього майже зі співчуттям.

— Ти досі думаєш, що можеш її захистити?

— Так.

— Навіть ціною власного життя?

Александер нічого не відповів.

Еліза подивилася на нього.

Відьма це помітила.

— Ось воно...

Вона тихо засміялася.

— Тепер я розумію.

— Що? — запитала Еліза.

— Чому він стільки років боявся тебе.

Еліза насупилася.

— Він боявся не тебе, — продовжила Віолетта. — Він боявся того дня, коли ти зрозумієш, хто ти насправді.

Александер різко сказав:

— Замовкни.

— Чому? Бо вона нарешті почує правду?

Еліза подивилася на нього.

— Яку правду?

Александер мовчав.

Віолетта усміхнулася.

— Твоя сила не просто може змінити магічний світ, Елізо.

Вона зробила крок уперед.

— Вона може зробити мене безсмертною.

Еліза відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти хочеш забрати мою силу...

— Ні.

Відьма дивилася їй прямо в очі.

— Я хочу забрати тебе.

Александер схопив Елізу за руку.

— Ти не отримаєш її.

Віолетта усміхнулася.

— Побачимо.

Вона підняла руку.

Символ на долоні Елізи раптом спалахнув таким сильним світлом, що вона скрикнула й упала на коліна.

— Елізо!

Александер кинувся до неї.

Віолетта лише спостерігала.

І в її очах не було злості.

Там було щось значно страшніше.

Очікування.

— Ти думала, що прокинулася сама, дитино?

Еліза підняла на неї заплакані очі.

— Що?..

Віолетта тихо сказала:

— Я розбудила тебе.

Александер завмер.

І вперше за весь час Еліза побачила на його обличчі справжній, неприхований жах.

Двері старого будинку залишалися відчиненими, хоча ще хвилину тому Александер власноруч зачинив їх. Холодний вітер прослизнув усередину й погасив останню свічку біля каміна. Еліза здригнулася й мимоволі стиснула руку Александера.

— Вона вже тут? — прошепотіла вона.

Александер не відповів. Його погляд був прикутий до темного коридору.

— Александере?

— Так.

Одне слово прозвучало тихо, але Еліза одразу відчула, наскільки він напружений.

— Ти її знаєш?

— Знаю.

— І боїшся?

Він подивився на неї.

— Так.

Еліза ніколи не чула від нього такої чесної відповіді. Без холодності. Без спроби пожартувати чи приховати страх.

Десь у темряві пролунав жіночий голос:

— Як зворушливо.

Еліза різко обернулася.

У дверному проході стояла жінка.

Вона не виглядала страшною. Навпаки — була спокійною, майже елегантною. Темне волосся спадало на плечі, а на обличчі була легка усмішка. Але її очі змусили Елізу відчути холод.

Жінка дивилася саме на неї.

— Еліза, — промовила вона.

Еліза завмерла.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Жінка зробила крок уперед.

— Я знала його ще до того, як ти сама його почула.

Александер миттєво став перед Елізою.

— Віолетто, досить.

Жінка перевела погляд на нього.

— А ти все ще захищаєш її.

— Відійди від неї.

— Ти так і не зрозумів, Александере. Я прийшла не говорити з тобою.

Еліза визирнула з-за його плеча.

— Тоді зі мною?

Віолетта усміхнулася.

— Саме з тобою.

— Чого ви хочете?

— Твого пробудження.

Еліза насупилася.

— Я вже прокинулася.

— Ні, дитино.

Усмішка Віолетти зникла.

— Ти лише відкрила двері.

Символ на долоні Елізи раптом спалахнув.

Вона скрикнула й схопилася за руку.

Александер одразу повернувся до неї.

— Елізо!

— Я... я не знаю, що відбувається.

Віолетта спостерігала за нею майже з цікавістю.

— Ось тепер починається найцікавіше.

— Не смій до неї торкатися, — холодно сказав Александер.

Віолетта тихо засміялася.

— Ти досі думаєш, що можеш її захистити?

— Так.

— Навіть тепер?

Александер не відступив.

— Навіть тепер.

На мить вони просто дивилися одне на одного.

Еліза відчула, що між ними є історія. Така стара, що вона навіть не могла уявити її початку.

— Що між вами сталося? — запитала вона.

Віолетта подивилася на неї.

— Запитай його.

Александер мовчав.

Еліза відчула знайоме роздратування.

— Знову мовчиш?

— Не зараз.

— А коли? Коли вона забере мене?

Віолетта усміхнулася.

— Нарешті ти починаєш розуміти.

Еліза подивилася на неї.

— Я не піду з вами.

— Ти ще не знаєш, куди я тебе поведу.

— Мені достатньо знати, що ви хочете мою силу.

Віолетта зробила ще один крок.

— Твоя сила не повинна належати тобі.

Александер різко відповів:

— Вона не належить нікому.

Віолетта подивилася на нього.

— Ось тут ти помиляєшся.

Її очі знову повернулися до Елізи.

— Вона належить тій, хто чекала на неї двадцять два роки.

Еліза відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Чекала?

Віолетта усміхнулася.

— Я чекала на тебе.

Александер стиснув кулаки.

— Не слухай її.

Еліза подивилася на нього.

— Чому?

Він не відповів.

І цього разу Еліза зрозуміла: Александер знає про Віолетту набагато більше, ніж говорить.

А Віолетта це знала теж.

— Бачиш? — тихо сказала вона. — Він знову щось приховує.

Еліза перевела погляд з одного на іншу.

І вперше подумала, що, можливо, найбільша небезпека цієї ночі — не та жінка, яка прийшла за її силою.

А правда, яку Александер досі боїться їй розповісти.

Віолетта не поспішала. Вона стояла посеред кімнати так спокійно, ніби прийшла не в будинок, де її могли зустріти вороже, а туди, де колись почувалася господинею. Еліза не могла відвести від неї погляду. У цій жінці було щось дивне — не сама магія, не зовнішність, а впевненість людини, яка знає набагато більше, ніж усі присутні. І саме це лякало найбільше.

— Ти хочеш знати, звідки я тебе знаю? — запитала Віолетта.

Еліза кивнула.

— Тоді слухай уважно. Двадцять два роки тому я стояла в кімнаті, де народилася ти.

Еліза завмерла.

— Ви були там?

— Була.

Александер різко втрутився:

— Не потрібно їй цього розповідати.

Еліза повернулася до нього.

— Ні. Нехай говорить.

— Елізо...

— Цього разу я хочу почути все.

Віолетта ледь усміхнулася.

— Твоя мати тоді була налякана. Не так, як ти бачила її у спогадах. По-справжньому. Вона тримала тебе на руках і весь час повторювала, що ніхто не повинен знати, де ти.

Еліза відчула, як у грудях щось стислося.

— Вона боялася за мене?

— Вона боялася того, що з тобою станеться, коли вони дізнаються, хто ти.

— Хто вони?

Віолетта на мить замовкла.

— Люди, які чекали на твоє народження.

Еліза похитала головою.

— Я була просто дитиною.

— Для Вікторії — так. Для них — ні.

Александер стиснув щелепу.

— Досить.

Віолетта навіть не подивилася на нього.

— Ти народилася в ніч, коли старий баланс між двома світами похитнувся. У момент твого народження символи, які мовчали десятиліттями, знову засвітилися. Ми всі зрозуміли, що пророцтво справдилося.

— Яке пророцтво?

Віолетта подивилася їй прямо в очі.

— Що народиться спадкоємиця, яка зможе відкрити шлях між світами.

Еліза нервово засміялася.

— І ви всі просто чекали, поки я виросту?

— Не всі.

— А що зробила моя мама?

— Вона вирішила сховати тебе.

Еліза опустила погляд.

— Від вас?

— Від усіх.

Віолетта зробила крок ближче.

— Вікторія знала, що якщо тебе знайдуть, тебе не залишать звичайною людиною. Тебе виховували б як інструмент. Як ключ. Як зброю.

Еліза відчула, як затремтіли пальці.

— Тому вона залишила мене...

Цього разу в її голосі не було злості. Лише біль.

— Так.

Еліза заплющила очі.

Перед нею знову промайнули дитячі спогади: порожній дім, чужі руки, питання, на які ніхто не відповідав.

— Вона могла хоча б сказати мені правду.

Віолетта тихо відповіла:

— Якби сказала, ти б почала шукати її набагато раніше.

Еліза відкрила очі.

— А ви?

— Я чекала.

— Чому?

На обличчі Віолетти вперше з'явилася не усмішка, а щось схоже на втому.

— Бо я знала, що одного дня ти сама повернешся до свого минулого.

— І що тоді?

— Тоді твоя сила прокинеться.

Еліза подивилася на свою долоню.

Червоне світло під шкірою стало яскравішим.

— А якщо я не хочу цієї сили?

Віолетта відповіла спокійно:

— Ти можеш не хотіти її. Але це не означає, що вона не хоче тебе.

Еліза відчула холод.

Александер підійшов ближче.

— Не слухай її. Вона навмисно грає на твоєму страху.

Віолетта нарешті повернула голову до нього.

— А ти хіба не робив те саме двадцять два роки?

Еліза різко подивилася на Александера.

Він мовчав.

І цього мовчання було достатньо.

— Ти теж знав? — запитала вона.

— Не все.

— Але знав про пророцтво.

Александер не відповів.

Еліза відступила на крок.

Їй раптом стало важко дихати.

Все, що вона знала про своє дитинство, починало розсипатися.

Мати не просто залишила її.

Лоліта не просто мовчала.

Александер не просто захищав її.

А десь двадцять два роки тому ці люди вже знали, ким вона може стати.

Віолетта дивилася на неї спокійно.

— Тепер ти розумієш, Елізо?

Еліза підняла очі.

— Ні.

Пауза.

— Я розумію тільки одне.

Вона витерла сльозу зі щоки.

— Усе моє життя хтось вирішував за мене.

Її голос став твердішим.

— Але тепер я сама вирішуватиму, ким бути.

Віолетта усміхнулася.

— Саме це я й хотіла почути.

Александер насупився.

— Що ти задумала?

Віолетта подивилася на нього.

— Тепер? Нічого.

Вона знову перевела погляд на Елізу.

— Я просто чекатиму, поки вона сама попросить мене показати їй правду.

І після цих слів Віолетта розчинилася в темряві, залишивши Елізу з одним страшним усвідомленням:

Віолетта знала її ще до народження.

А можливо, знала навіть те, чого сама Еліза ще не пам'ятала.

Віолетта не зникла. Вона лише відійшла в тінь, залишивши після себе дивне відчуття холоду. Еліза стояла посеред кімнати, намагаючись заспокоїти дихання. Її долоня все ще світилася, а поруч Александер напружено стежив за кожним рухом відьми.

— Ти думала, я прийшла просто поговорити? — голос Віолетти пролунав із темряви.

Еліза різко підняла голову.

— Тоді кажи прямо, чого ти хочеш.

Віолетта вийшла на світло.

— Твою силу.

Еліза гірко всміхнулася.

— Звичайно. Ще одна людина, яка хоче щось від мене.

— Ти не розумієш, наскільки могутньою стала.

— Можливо, тому що ніхто ніколи не дозволяв мені самій це зрозуміти.

Віолетта зробила крок ближче.

— Твоя сила може відкрити шлях між світами. Вона може змінити все. Але мені потрібна не просто твоя кров.

Її погляд перемістився на Александера.

— Мені потрібен він.

Еліза одразу стала перед Александером.

— Ні.

Віолетта ледь усміхнулася.

— Ти навіть не знаєш, навіщо він мені.

— Мені байдуже.

— А дарма.

Вона подивилася на Александера.

— Він пов'язаний із твоєю силою сильніше, ніж ти думаєш. Його прокляття — частина того самого закляття, яке охороняло тебе всі ці роки.

Еліза повернулася до Александера.

— Це правда?

Він мовчав.

— Александере?

— Частково.

— Частково?! — Еліза нервово засміялася. — Я вже ненавиджу це слово.

Віолетта тихо засміялася.

— Він завжди був твоїм хранителем. Але тепер він став твоїм якорем. Якщо я заберу його прокляття разом із твоєю силою, ти втратиш те, що тримає тебе в людському світі.

Еліза відчула страх.

— Ти хочеш забрати його, щоб забрати мене?

— Саме так.

Віолетта простягнула руку.

— Віддай мені силу, і я звільню його від прокляття.

Александер різко відповів:

— Не слухай її.

— Я не слухаю, — сказала Еліза, не відводячи погляду від Віолетти. — Я думаю.

Віолетта усміхнулася.

— Ти можеш врятувати його.

Еліза подивилася на Александера. Він похитав головою.

— Не ціною себе.

— А якщо ціна буде не я?

Віолетта примружилася.

— Що ти маєш на увазі?

Еліза зробила крок уперед і взяла Александера за руку.

— Ти сказала, що він потрібен тобі.

Віолетта кивнула.

— Так.

Еліза стиснула його пальці.

— Тоді запам'ятай одну річ.

Вона подивилася відьмі просто в очі.

— Мій милий при мені — не твій.

Александер здивовано глянув на неї.

— Елізо...

— Що?

— Нічого.

На його обличчі вперше за вечір з'явилася ледь помітна усмішка.

Віолетта ж перестала усміхатися.

— Ти справді думаєш, що можеш захистити його?

Еліза підняла свою долоню.

Червоне світло спалахнуло сильніше.

— Ні.

Пауза.

— Я знаю.

Віолетта зробила крок назад.

— Ти ще не розумієш, із ким граєш.

— А ти ще не зрозуміла, з ким зв'язалася.

Александер тихо видихнув:

— Елізо...

Вона не відводила погляду від Віолетти.

— Ти хотіла забрати мою силу?

Світло навколо неї почало ставати яскравішим.

— Спробуй.

І вперше за всі двадцять два роки очі Віолетти сповнилися не впевненістю.

А страхом.

Віолетта більше не усміхалася.

Щось у її погляді змінилося. Зникла та спокійна впевненість, із якою вона говорила про Елізу, ніби давно вирішила її долю. Тепер у її очах було роздратування.

— Ти справді думаєш, що можеш мені відмовити? — тихо запитала вона.

Еліза не відповіла.

Вона лише сильніше стиснула руку Александера.

— Відпусти її, — сказав він.

— Ти досі не зрозумів, Александере, — Віолетта підняла руку. — Я не питаю дозволу.

Повітря в кімнаті раптом стало важким.

Еліза відчула, як щось невидиме стискає її груди. Вона спробувала вдихнути, але повітря ніби застрягло в горлі.

— Елізо! — Александер кинувся до неї.

Віолетта різко стиснула пальці.

Елізу відкинуло назад.

— Ні!

Александер встиг підхопити її.

— Ти ціла?

Еліза кашлянула й кивнула.

— Так...

— Добре. Не дивись на неї.

— Але вона...

— Я сказав, не дивись.

Віолетта повільно підійшла ближче.

— Я дам тобі останній шанс.

— Я не піду з тобою, — прошепотіла Еліза.

— Тоді він помре.

Александер різко підняв голову.

— Не смій.

Віолетта спрямувала руку на нього.

Чорне світло обвило його тіло.

Александер зігнувся від болю.

— Александере!

Еліза кинулася до нього, але він виставив руку.

— Не підходь!

— Я не залишу тебе!

— Елізо, тікай!

— Ні!

Він дивився на неї крізь біль.

— Якщо ти залишишся, вона забере твою силу.

— Мені байдуже!

— А мені — ні!

Еліза завмерла.

В очах Александера був страх.

Не за себе.

За неї.

— Я не можу знову тебе втратити, — прошепотів він.

Ці слова ніби щось зламали всередині Елізи.

Вона подивилася на свою долоню.

Символ пульсував.

Червоне світло ставало сильнішим.

Віолетта усміхнулася.

— Нарешті.

Еліза підняла очі.

— Що ти зробила?

— Нічого.

— Тоді чому вона світиться?

Віолетта дивилася на її руку.

— Бо твоя сила прокидається.

Еліза похитала головою.

— Ні.

Вона зробила крок до Александера.

— Вона прокидається не через тебе.

Ще крок.

— І не через пророцтво.

Вона стала перед Александером.

— Вона прокидається, бо я хочу його захистити.

Віолетта різко змінила вираз обличчя.

— Не смій!

Вона спрямувала силу на Елізу.

Але цього разу нічого не сталося.

Навпаки.

Навколо Елізи спалахнуло світло.

Удар від Віолетти відбився від нього й розлетівся по кімнаті.

Віолетта відступила.

— Ні...

Еліза сама не розуміла, що робить.

Вона просто стояла.

Тремтіла.

Боялася.

Але не відступала.

Александер піднявся на ноги.

— Елізо...

— Я не знаю, як це зупинити.

— Просто не бійся.

Вона гірко усміхнулася.

— Легко сказати.

Він підійшов до неї.

— Тоді бійся.

Еліза подивилася на нього.

— Що?

— Але залишайся.

Вона кивнула.

Вони взялися за руки.

І в ту ж мить символи на їхніх долонях засвітилися одночасно.

Віолетта відступила ще на крок.

— Ви не розумієте, що робите.

Еліза подивилася на неї.

— Можливо.

Вона стиснула руку Александера.

— Але я знаю, чого не зроблю.

— Чого?

— Не дозволю тобі вирішувати за мене.

Віолетта дивилася на неї кілька секунд, а потім раптом усміхнулася.

— Ти справді думаєш, що можеш перемогти мене?

Еліза підняла голову.

— Ні.

Пауза.

— Я просто більше не дозволю тобі вирішувати, ким мені бути.

У ту саму секунду позаду Елізи спалахнула стіна.

Символи один за одним почали оживати.

А потім у центрі кам'яної стіни з'явився знак.

Віолетта зблідла.

Її усмішка зникла.

— Ні...

Александер повільно повернув голову.

Він теж побачив його.

І вперше Еліза побачила на його обличчі справжній шок.

— Александере?

Він не відповідав.

— Що це?

Він зробив крок назад.

— Елізо...

— Що?!

Александер дивився на символ так, ніби перед ним стояло щось, чого він боявся все своє життя.

— Це не знак спадкоємиці.

Еліза завмерла.

Віолетта прошепотіла:

— Не може бути...

Александер перевів погляд на неї.

— Ти знала.

Віолетта мовчала.

Еліза подивилася на них обох.

— Що ви від мене приховали?

Александер важко видихнув.

— Цей знак...

Він подивився їй у вічі.

— Це знак тієї, хто може знищити відьму.

У кімнаті запала тиша.

Віолетта зробила крок назад.

— Ні...

Еліза подивилася на власну долоню.

Світло більше не було червоним.

Воно стало білим.

А десь далеко, за межами будинку, один за одним почали згасати стародавні магічні символи.

Віолетта прошепотіла:

— Ти не повинна була прокинутися...

Еліза підняла на неї очі.

— Але прокинулася.

І цього разу Віолетта вперше по-справжньому злякалася Елізи.