Раді Вас бачити!

Еліза ще стояла біля тріснутої підлоги, не зводячи очей із темної щілини, коли за її спиною почувся звук відчинених дверей. Вона різко обернулася. Серце стислося так сильно, що на секунду стало важко дихати. У дверях стояв Александер. Втомлений, блідий, із мокрим від дощу волоссям і подряпиною на щоці. Він виглядав так, ніби повертався сюди не дорогою, а крізь саме пекло.

Еліза не сказала нічого.

Вона просто дивилася на нього.

Після всього, що сталося між ними, вона не знала, що відчуває сильніше — полегшення чи образу.

Александер теж мовчав. Його погляд ковзнув по її руках, по символу, що ще світився під шкірою, а потім опустився до тріщини в підлозі.

Він одразу все зрозумів.

— Ти її розбудила...

Еліза насупилася.

— Я не знала, що вона там.

— Я знаю.

— Тоді не говори зі мною так, ніби це знову моя провина.

Александер підняв очі.

— Я не звинувачую тебе.

— А звучить саме так.

Він зробив крок уперед.

Еліза автоматично відступила.

Цей рух боляче вдарив його сильніше, ніж будь-які слова.

Александер зупинився.

Раніше він би наполіг. Сказав би, що їй небезпечно залишатися тут. Взяв би її за руку й вивів із будинку, навіть якщо вона кричала б, що ненавидить його.

Але тепер він лише тихо сказав:

— Я бачу, що ти більше не довіряєш мені.

Еліза гірко всміхнулася.

— Ти нарешті це помітив?

Він опустив погляд.

— Так.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім Александер сказав:

— Я прийшов не забрати тебе.

Еліза не очікувала цього.

— Тоді навіщо?

Він зробив ще один крок, але цього разу зупинився на відстані.

— Щоб цього разу залишитися.

Еліза завмерла.

— Ти ж сам сказав, що мені краще без тебе.

— Я помилявся.

— Ти багато в чому помилявся.

— Знаю.

Вона чекала виправдань.

Їх не було.

І це чомусь злило її ще більше.

— Ти навіть не будеш пояснювати?

— Буду. Але не зараз.

— Чому?

Александер глянув на темряву під ногами.

— Бо цього разу в нас немає часу на мої помилки.

Еліза помітила, як він непомітно притиснув руку до боку. Він намагався приховати біль.

— Ти поранений?

— Нічого серйозного.

— Александере.

— Елізо...

— Не бреши мені.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Ти стала дуже схожа на свою матір.

Еліза одразу спохмурніла.

— Не порівнюй мене з нею.

Посмішка зникла.

— Добре.

Пауза.

— Ти права.

Він повільно зняв мокре пальто й поклав його на старий стілець.

— Я залишуся тут. Але не буду змушувати тебе довіряти мені.

Еліза дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

— А якщо я скажу, що не хочу тебе тут бачити?

Александер ковтнув.

— Я залишуся неподалік.

— А якщо скажу піти?

Він довго дивився їй в очі.

— Тоді піду.

Еліза відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.

Колись вона мріяла почути від нього саме ці слова — що він нарешті перестане вирішувати за неї.

А тепер, коли почула, чомусь стало страшно.

Вона відвернулася.

— Ти запізнився.

— Знаю.

— Я дуже на тебе злилася.

— Знаю.

— І досі злюся.

Александер тихо відповів:

— Я знаю.

Еліза подивилася на нього через плече.

— Ти можеш хоч раз сказати щось інше?

Він на секунду задумався.

— Я сумував за тобою.

Еліза завмерла.

Александер відвів погляд, ніби сам не очікував, що скаже це вголос.

— Більше, ніж мав би.

У кімнаті стало тихо.

Еліза нічого не відповіла.

А потім під ногами знову пролунав глухий звук.

Бум.

Вони одночасно подивилися вниз.

Александер миттєво став серйозним.

— Вона знає, що я повернувся.

— Хто?

Він подивився на Елізу.

— Та, що спить під землею.

І цього разу Еліза не відступила від нього.

Вона лише тихо сказала:

— Тоді залишайся.

Александер подивився на неї.

— Я залишуся.

Бум.

Третій удар уже був зовсім поруч.

Александер зачинив двері й ще кілька секунд стояв нерухомо, ніби збирався з думками. Еліза помітила, що він став надто мовчазним. Не тим звичним холодним мовчанням, за яким він ховав свої секрети. Цього разу в ньому було щось інше. Напруга. Втома. Страх, який він майже фізично намагався втримати всередині.

— Що ти знаєш? — запитала вона.

— Більше, ніж хотів би.

— Тоді говори.

Александер подивився на неї.

— Коли ти торкнулася символу й пробудила силу, прокляття змінилося.

Еліза насупилася.

— Яке це має відношення до тебе?

Він мовчав.

— Александере.

— Пряме.

Еліза зробила крок ближче.

— Поясни.

Він повільно закотив рукав. На його руці проступали темні лінії прокляття. Вони вже не були такими, як раніше. Тепер вони тягнулися вище, до плеча, ніби щось під шкірою повільно прокидалося разом із нею.

Еліза зблідла.

— Воно стало гіршим.

— Так.

— Через мене?

— Через твою силу.

Вона відступила.

— Тоді я повинна була...

— Ні.

Він сказав це так різко, що вона замовкла.

— Не починай.

— Але якщо я...

— Ти нічого не повинна виправляти.

— Це через мене ти страждаєш!

Александер підійшов ближче.

— Ні, Елізо. Це прокляття було зі мною задовго до тебе.

— Але тепер воно реагує на мене.

— Саме тому я повернувся.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти.

— Що станеться?

Александер відвів погляд.

— Якщо ти використаєш усю свою силу, щоб зупинити те, що прокинулося під будинком, воно спробує забрати енергію з твого тіла.

— І?

— Ти можеш не пережити цього.

Еліза мовчала.

— А ти?

Він не відповів.

— Александере... а ти?

Він нарешті подивився їй в очі.

— Є інший спосіб.

Еліза вже знала відповідь по його обличчю.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, що я збираюся сказати.

— Знаю.

— Елізо...

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ти хочеш прийняти удар на себе.

Александер мовчав.

— Ти хочеш, щоб магія забрала тебе замість мене.

— Якщо це врятує тебе — так.

Еліза нервово засміялася, але очі вже наповнювалися сльозами.

— Ти серйозно?

— Так.

— Після всього, що ми пережили, ти знову вирішив усе сам?

— Цього разу я не вирішую за тебе.

— Тоді за кого?!

Александер підійшов зовсім близько.

— За себе.

Еліза завмерла.

— Я сам вибираю, заради кого готовий ризикувати.

Вона дивилася на нього й раптом побачила те, чого раніше не помічала.

Йому було страшно.

Не за себе.

За неї.

Його руки тремтіли.

Ледь помітно, але тремтіли.

— Ти боїшся, — прошепотіла Еліза.

Александер відвів очі.

— Так.

Це слово прозвучало так тихо, що вона ледве його почула.

— Чого?

Він довго мовчав.

— Що прокинуся завтра і тебе вже не буде.

Еліза перестала дихати.

— Александере...

— Я бачив, що робить ця сила. Я знаю, наскільки далеко вона може зайти. І я не дозволю їй забрати тебе.

— А якщо вона забере тебе?

Він подивився на неї.

— Тоді хоча б ти залишишся.

У Елізи по щоках покотилися сльози.

— Ти думаєш, я зможу просто жити після цього?

Александер нічого не відповів.

— Ти думаєш, я прокинусь одного ранку й скажу: «Ну добре, Александер помер заради мене, тепер можна йти далі»?

— Я не прошу тебе забути мене.

— Тоді чого ти хочеш?

Він зробив паузу.

— Щоб ти жила.

Еліза похитала головою.

— Ні.

— Елізо...

— Ні, Александере.

Вона витерла сльози й подивилася йому прямо в очі.

— Я вже втратила матір. Втратила Лоліту. Я втратила тебе, коли ти пішов. Я більше не хочу втрачати людей, яких люблю.

Александер застиг.

Еліза сама не зрозуміла, що сказала це вголос.

Але він почув.

І вперше за весь час не спробував приховати своїх почуттів.

Він просто торкнувся її руки.

— Тоді не відпускай мене.

Еліза стиснула його пальці.

І саме в цей момент чорні лінії прокляття на його руці спалахнули.

А символ на долоні Елізи відповів таким самим світлом.

Александер різко відсмикнув руку.

— Ні...

— Що?

Він подивився на їхні долоні.

— Воно вже почалося.

З-під підлоги пролунав глухий удар.

Бум.

А потім голос із темряви прошепотів:

— Один із вас залишиться.

Еліза ще кілька секунд дивилася на його руку, де чорні лінії прокляття пульсували під шкірою. Вона вже зрозуміла. Александер не просто говорив про можливість пожертвувати собою. Він уже вирішив. І, судячи з того, як спокійно він тримався, план, напевно, існував у його голові ще до того, як він переступив поріг будинку.

— Ти вже все вирішив, правда? — тихо запитала вона.

Александер не відповів.

— Подивись на мене.

Він підняв очі.

— Ти вже вирішив померти замість мене?

— Елізо...

— Так чи ні?

Він стиснув щелепу.

— Так.

Одне слово — і в ній щось обірвалося.

— Ти знову вирішив усе сам.

— Я не дозволю тобі померти.

— А я не дозволю тобі померти замість мене!

— Це не тобі вирішувати!

— Саме тобі це не вирішувати!

Вони стояли один навпроти одного, майже не відводячи поглядів.

— Ти нічого не зрозуміла, — голос Александера став різкішим. — Якщо сила візьме тебе, я не зможу це зупинити.

— А якщо вона візьме тебе, я повинна просто стояти й дивитися?!

— Так буде краще.

Еліза гірко засміялася.

— Краще для кого?

Александер мовчав.

— Для тебе? — вона зробила крок до нього. — Для мене? Чи для твого почуття провини, яке ти носиш із собою роками?

— Не говори про те, чого не знаєш.

— Тоді розкажи!

Він різко відвернувся.

— Я не можу.

— Звичайно.

Еліза витерла сльози, які вже не могла стримати.

— Знову це слово. «Не можу». Ти завжди не можеш сказати. Не можеш пояснити. Не можеш довіритися. Зате померти за мене — це ти можеш?

Александер заплющив очі.

— Я не хочу, щоб ти проходила через те, через що проходив я.

— Ти думаєш, я хочу втратити тебе?!

Він повернувся.

Еліза вже плакала, але не відступала.

— Я не прошу тебе бути моїм героєм, Александере! Я не маленька дівчинка, яку потрібно сховати від усього світу!

— Я знаю.

— Ні, не знаєш!

Вона поклала руку йому на груди.

— Ти досі бачиш у мені ту дитину, яку колись пообіцяв захищати.

Александер завмер.

— Але я виросла.

Вона ледве чутно додала:

— І тепер я сама можу вибирати, кого рятувати.

Його погляд змінився.

Вперше за довгий час він не знайшов, чим заперечити.

— Елізо...

— Ні. Тепер ти послухаєш мене.

Вона вдихнула, намагаючись заспокоїти голос.

— Я не дозволю тобі зробити з мене ще одну людину, яка залишиться сама після твоєї смерті.

— Я роблю це, бо кохаю тебе.

Еліза завмерла.

Александер, здається, сам не повірив, що сказав це.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— Що ти сказав?

Він опустив погляд.

— Я сказав...

Але голос зламався.

Еліза підійшла ближче.

— Ні. Подивись на мене.

Він підняв очі.

— Скажи ще раз.

Александер довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я кохаю тебе.

У Елізи затремтіли губи.

— Тоді не смій помирати за мене.

Він заплющив очі.

— Я не знаю, як інакше тебе врятувати.

— Значить, будемо шукати інший спосіб.

— А якщо його немає?

Еліза взяла його за руку.

— Тоді ми його створимо.

Чорний знак на його долоні спалахнув.

Її символ відповів теплим світлом.

Александер подивився на їхні руки й тихо прошепотів:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я боюся тебе втратити.

Еліза притиснулася чолом до його плеча.

— А ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я боюся втратити тебе.

І цього разу між ними не було ні таємниць, ні наказів, ні захисних стін.

Тільки двоє людей, які нарешті сказали правду.

А під ними знову пролунав удар.

Бум.

Еліза міцніше стиснула його руку.

— Ми не дамо їй вибрати за нас.

Александер подивився вниз.

— Тоді нам потрібно діяти зараз.

Бо наступний удар уже почав ламати кам'яну підлогу.

Кілька секунд після їхньої сварки вони просто стояли мовчки. Еліза все ще тримала його за руку, але тепер дивилася не на прокляття, а йому в очі. Вона бачила втому, страх і щось таке беззахисне, чого Александер майже ніколи собі не дозволяв показувати.

— Скільки ще? — тихо запитала вона.

— Чого?

— Скільки ще ти збираєшся приховувати від мене?

Александер опустив очі.

— Я вже сказав тобі правду.

Еліза похитала головою.

— Ні. Ти сказав мені частину правди. Як завжди.

Він важко видихнув.

— Я боявся.

Еліза завмерла.

— Чого?

Александер провів рукою по обличчю, ніби нарешті втомився тримати все всередині.

— Не магії.

— Тоді чого?

Він подивився на неї.

— Тебе.

Еліза нахмурилася.

— Мене?

— Не тебе саму. Того, що я відчував поруч із тобою.

Вона мовчала.

— Коли ти була дитиною, я бачив у тобі лише обіцянку, яку дав твоїй матері. Я мав тебе захищати. Не прив'язуватися. Не втручатися більше, ніж потрібно.

Він усміхнувся сумно.

— Я думав, що зможу залишатися осторонь.

— Але не зміг.

— Ні.

Його голос став тихішим.

— Ти виросла. Почала сперечатися зі мною. Злилася. Не слухалася. Дивилася на мене так, ніби бачила наскрізь.

Еліза ледь усміхнулася крізь сльози.

— Я й зараз так дивлюся.

— Знаю.

Він на мить опустив голову.

— І саме тоді я зрозумів, що все змінилося.

— Коли?

Александер довго мовчав.

— Коли вперше подумав, що можу втратити тебе не через прокляття. А просто тому, що ти можеш піти від мене.

Еліза затамувала подих.

— Ти боявся, що я піду?

— Я боявся, що мені буде боляче, якщо ти підеш.

Вона дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

— Тому ти відштовхував мене?

— Так.

— Зникав?

— Так.

— Брехав?

Александер заплющив очі.

— Так.

Еліза відвернулася.

— Ти розумієш, як сильно це мене ранило?

— Щодня.

Вона знову подивилася на нього.

— Тоді чому ти продовжував?

Александер підійшов ближче.

— Бо знав, що якщо дозволю собі полюбити тебе по-справжньому, одного дня доведеться зробити вибір.

— Між чим?

Він не відповів одразу.

— Між твоїм життям...

Пауза.

— ...і моїм.

Еліза відчула холод у грудях.

— І ти вже зробив його?

Александер дивився на неї так, ніби відповідь була найпростішою річчю у світі.

— Я виберу тебе, Елізо.

Вона похитала головою.

— Навіть якщо помреш?

Він не відвів погляду.

— Саме тому.

— Ні...

Еліза зробила крок назад.

— Ти не можеш просто вирішити, що твоє життя нічого не варте.

— Воно варте.

— Тоді чому ти так легко готовий його віддати?

Александер тихо відповів:

— Бо твоє для мене варте більше.

Еліза заплакала.

— Не кажи так.

— Це правда.

— Я не хочу бути причиною твоєї смерті.

— Ти не причина.

Він підійшов ближче.

— Ти причина, через яку я взагалі хочу жити.

Еліза завмерла.

Александер обережно торкнувся її щоки.

— Ось чого я боявся найбільше. Не прокляття. Не смерті. А того, що одного дня ти станеш для мене важливішою за власний страх.

Еліза накрила його руку своєю.

— А якщо я не дозволю тобі померти?

Він ледь усміхнувся.

— Тоді нам доведеться знайти інший шлях.

— Разом?

— Разом.

І саме в цей момент символи на їхніх руках одночасно спалахнули.

А під будинком щось глухо зашипіло.

Александер різко повернув голову.

— Вона нас чує.

Еліза стиснула його руку.

— Нехай.

Він подивився на неї.

— Ти не боїшся?

Еліза витерла сльози.

— Боюся.

Пауза.

— Але тепер я знаю, заради чого боюся.

І вперше Александер не намагався відвести її від небезпеки.

Він просто залишився поруч.

Еліза ще довго стояла поруч із Александером, не знаючи, що сказати. Після всього, що вони пережили, здавалося дивним просто бути поряд і не сваритися, не вимагати відповідей, не намагатися втекти. Вона дивилася на нього й раптом відчула, наскільки сильно втомилася бути сильною.

— Я так довго злилася на тебе...

Александер опустив очі.

— Я знаю.

— Ні, — тихо заперечила вона. — Ти не знаєш.

Вона зробила вдих, але голос усе одно затремтів.

— Я злилася, коли ти зникав. Коли залишав мене саму. Коли говорив, що мені не можна тобі довіряти. Я ненавиділа тебе за те, що ти знав більше за мене.

Александер мовчав.

— А потім я ненавиділа себе за те, що все одно чекала, коли ти повернешся.

Він повільно підняв очі.

Еліза витерла сльози рукавом.

— Я кожного разу переконувала себе, що мені байдуже. Що я більше не хочу тебе бачити. Що без тебе буде простіше.

Вона гірко всміхнулася.

— Але коли ти справді йшов... мені ставало страшно.

Александер зробив крок до неї.

— Елізо...

— Не перебивай.

Він зупинився.

— Я хочу сказати це зараз. Бо якщо знову промовчу, потім можу пошкодувати.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Коли ти зникаєш, я боюся, що цього разу ти не повернешся.

Александер нічого не сказав.

Тільки дивився на неї так, ніби кожне її слово боляче проходило крізь нього.

Еліза опустила погляд.

— Я не хочу ще раз тебе втратити.

Кілька секунд було чути тільки потріскування старого дерева.

Потім Еліза сама простягнула руку й взяла його за пальці.

Александер завмер.

Наче боявся навіть поворухнутися.

— Ти ж не підеш? — прошепотіла вона.

— Ні.

— Обіцяєш?

Він подивився на їхні руки.

— Я вже одного разу дав обіцянку твоїй матері.

Еліза стиснула його пальці.

— Я питаю не про неї.

Він підняв погляд.

— Тоді обіцяю тобі.

Еліза підійшла ближче й притулилася чолом до його грудей.

Александер спочатку розгубився. Потім обережно обійняв її, ніби боявся, що вона зникне, якщо він стисне руки сильніше.

Еліза заплющила очі.

— Я не хочу бути ключем.

— Ти ним і не є для мене.

— А ким я є?

Він відповів майже одразу:

— Елізою.

Вона ледь усміхнулася крізь сльози.

— Просто Елізою?

— Просто Елізою.

Вона залишалася в його обіймах ще кілька секунд.

А потім тихо сказала:

— Тоді не відпускай.

Александер нахилив голову до її волосся.

— Тоді не відпускай мене.

І вперше за довгий час Еліза дозволила собі не думати про пророцтва, прокляття, магію чи людей, які все життя вирішували за неї.

На цю коротку мить вона була просто дівчиною, яка нарешті знайшла людину, поруч із якою їй не потрібно було вдавати, що вона не боїться.

Та під землею знову пролунав глухий удар.

Бум.

Еліза здригнулася.

Александер одразу підняв голову.

— Воно наближається.

Еліза не відпустила його руку.

— Тоді нехай.

Він подивився на неї.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Цього разу я не тікатиму.

І їхні руки залишилися з'єднаними, поки під ними щось древнє повільно прокидалося.

Александер стояв посеред стародавньої кімнати, дивлячись на чорні лінії прокляття, що вже майже повністю вкрили його руку. Вони пульсували під шкірою, ніби жили власним життям. Навколо них кам'яні стіни тихо гули, а символи спалахували один за одним. Здавалося, сама кімната відчувала, що наближається щось страшне.

Александер зробив крок уперед.

— Відійди.

Еліза одразу зрозуміла, що він задумав.

— Ні.

— Елізо, відійди від мене.

— Я сказала — ні.

Він різко повернувся до неї.

— Якщо ти залишишся тут, можеш загинути.

— А якщо я піду, ти загинеш.

— Це неважливо.

Еліза завмерла.

— Неважливо?

— Головне, щоб ти залишилася жива.

— Для тебе, може, це просто.

Її голос затремтів.

— Ти можеш так легко говорити про власну смерть, ніби після тебе нічого не залишиться.

— Я не можу дозволити тобі померти через мене.

— А я не можу дозволити тобі померти через мене!

Вони дивилися одне на одного.

Між ними було всього кілька кроків, але Елізі здавалося, що вони прожили цілу вічність, щоб нарешті опинитися саме тут.

Александер заплющив очі.

— Я не знаю іншого способу.

— Тоді будемо шукати.

— Якщо іншого способу немає?

Еліза підійшла до нього.

— Тоді ми ризикнемо разом.

— Елізо...

— Ні.

Вона поклала долоню йому на груди.

— Ти більше не вирішуватимеш, кому жити, а кому помирати.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Я знаю.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Але ти весь цей час захищав мене від усього світу. Від магії. Від правди. Від власного минулого.

Еліза зробила ще один крок.

— І забув одну річ.

Александер тихо запитав:

— Яку?

Вона торкнулася його обличчя.

— Я теж можу захистити тебе.

Він завмер.

На його обличчі промайнула така вразливість, якої вона ще ніколи не бачила.

— Ти не розумієш, що можеш втратити.

— Розумію.

— Можеш втратити себе.

— Тоді я не буду робити це сама.

— Можеш втратити мене.

Еліза усміхнулася крізь сльози.

— Саме тому я тут.

Александер накрив її руку своєю.

Їхні пальці переплелися.

І в ту саму секунду символ на долоні Елізи спалахнув.

А чорне прокляття на руці Александера відповіло йому.

Світло побігло від їхніх рук угору.

— Александере...

— Я бачу.

— Що відбувається?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Кам'яна підлога здригнулася.

Бум.

Еліза сильніше стиснула його руку.

— Не відпускай.

— Не відпущу.

Бум.

Цього разу зі стелі посипався пил.

Десь далеко в будинку почали самі собою грюкати двері.

А потім пролунав третій удар.

БУМ.

Але цього разу він був іншим.

Відлуння прокотилося не тільки під будинком.

Воно пішло далі.

За межі кімнати.

За межі будинку.

За межі Единбурга.

Еліза раптом відчула, як по шкірі пробіг холод.

— Александере...

Він уже дивився кудись убік.

— Що?

— Ти теж це відчуваєш?

— Так.

У вікнах старого будинку раптом спалахнуло дивне світло.

Десь у місті одна за одною почали загорятися стародавні мітки.

У лісі прокинулися символи на каменях.

На старих будівлях проступили знаки, яких ніхто не бачив сотні років.

А далеко від Единбурга люди, які роками чекали цього моменту, одночасно підняли голови.

Вони зрозуміли.

Спадкоємиця прокинулася.

Александер подивився на Елізу.

— Тепер вони всі знають.

— Хто?

Він стиснув її руку.

— Усі, хто чекав на тебе.

Еліза вдихнула.

Страх нікуди не зник.

Але тепер вона не була сама.

— Тоді нехай приходять.

Александер подивився на неї з тихою усмішкою.

— Ось тепер я тебе впізнаю.

— Якою?

— Сильною.

Еліза похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася на їхні руки.

— Просто більше не самотньою.

А в цей момент над Единбургом прокотилася хвиля невидимої магії.

І десь у темряві відкрилися очі того, хто чекав на спадкоємицю двадцять два роки.

Магічний світ прокинувся.

А разом із ним почалася зовсім інша історія.