Спочатку:
На сторінку книги
Единбург заснув під дощем.
Не під звичайним — цього вечора він падав майже беззвучно, тонкими холодними нитками ковзаючи по шибках старого будинку. Еліза сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася на вулицю. Ліхтарі розмивалися у воді, мокра бруківка блищала, а за будинками ледве виднівся темний силует Единбурзького замку. Місто здавалося живим навіть уночі. Десь далеко проїжджала машина, хтось сміявся під парасолею, у сусідньому будинку світилися теплі жовті вікна.
А потім усе згасло.
Разом.
Еліза здригнулася.
— Що за...
Будинок занурився в повну темряву.
Вона піднялася з крісла й наосліп знайшла телефон. Екран освітив кімнату блідим світлом. Жодного повідомлення. Жодного сигналу про аварію. Просто — темрява.
Еліза підійшла до вікна.
Весь Единбург був чорним.
Не просто район. Не кілька будинків.
Усе місто.
— Александере?..
Відповіді не було.
Вона взяла ліхтарик і вийшла в коридор. Серце билося швидше, хоча вона сама собі повторювала, що це звичайне відключення світла. Таке трапляється. Нічого містичного.
Але щойно вона відчинила двері до вітальні, то побачила те, від чого перестала дихати.
За вікном у темному небі мерехтіли тонкі сріблясті лінії.
Вони нагадували величезну павутину, натягнуту над усім містом.
Еліза підійшла ближче.
— Ні...
Це був бар'єр.
Той самий, про який Александер говорив так мало.
Тільки тепер він був слабким.
Одна за одною сріблясті лінії згасали.
Еліза відчула холод у долонях.
— Він руйнується...
Десь унизу гримнуло.
Вона здригнулася.
Потім ще раз.
І раптом її символ на руці засвітився крізь рукав сорочки.
Еліза відсмикнула руку.
— Тільки не зараз...
Світло під шкірою пульсувало в такт її серцю.
Вона могла залишитися в будинку. Могла чекати Александера. Могла зробити те, що робила останні дні, — слухатися його попереджень і вдавати, що нічого не відбувається.
Але цього разу щось усередині не дозволило їй сховатися.
Еліза взяла свічку, запалила її й повільно рушила до дверей.
— Якщо ти не хочеш мені нічого пояснювати, Александере... — тихо сказала вона, стискаючи ручку дверей. — Я сама знайду відповіді.
Вона ще не знала, що за дверима на неї вже чекала темрява.
І цього разу — не лише темрява.
Еліза вже майже торкнулася дверної ручки, коли з темного коридору долинув звук.
Крок.
Вона завмерла.
Ще один.
Повільний. Обережний.
Хтось ішов будинком.
Еліза підняла свічку вище. Її полум'я хиталося від протягу, кидаючи на стіни довгі тіні. У темряві старий будинок раптом став зовсім іншим. Чужим. Небезпечним.
Крок.
Еліза відступила.
— Тут хтось є?
Тиша.
Вона прислухалася.
Десь біля вхідних дверей щось тихо скрипнуло.
Потім ручка дверей повільно опустилася.
Еліза перестала дихати.
Хтось намагався відчинити двері.
— Ні...
Вона зробила крок уперед.
— Не смій.
Голос Александера пролунав так раптово, що Еліза здригнулася.
Він стояв у кінці коридору.
Вона навіть не почула, коли він зайшов.
Темний одяг, мокре волосся, краплі дощу на плечах. Але найбільше її налякало його обличчя.
Жодної звичної спокійної усмішки.
Жодної м'якості.
Тільки холодна зосередженість.
— Александере...
— Відійди від дверей.
— Там хтось є.
— Я знаю.
Еліза подивилася на нього.
— Хто?
— Неважливо.
— Для мене важливо!
Він швидко підійшов до неї й став між нею та дверима.
— Ти залишаєшся тут.
— Ні.
— Елізо.
— Не говори зі мною таким тоном.
Александер стиснув щелепу.
За дверима знову щось прошурхотіло.
Еліза побачила, як він напружився.
— Ти знаєш, хто там, — тихо сказала вона.
— Так.
— І знову нічого мені не скажеш?
— Не зараз.
— Коли? Коли мене знову спробують убити? Коли ще одна людина з мого минулого з'явиться біля цього будинку?
— Саме тому ти зараз не підеш туди.
— Ти не можеш постійно мене ховати!
— Можу.
Вона замовкла.
У його голосі не було сумніву.
Александер підійшов до дверей і перевірив замок.
— Якщо я скажу тобі бігти нагору — ти біжиш.
— А якщо я не послухаюся?
Він подивився на неї.
— Тоді я сам тебе туди віднесу.
Еліза ледь не розсміялася від злості.
— Ти неймовірний.
— Я знаю.
— Самовпевнений.
— І це теж.
Вона схрестила руки на грудях.
— А якщо я не боюся?
Погляд Александера змінився.
На секунду в ньому з'явилося щось дуже людське.
Страх.
— Я боюся, — тихо сказав він.
Еліза не очікувала цього.
— Чого?
Він не відповів.
За дверима пролунав сильний удар.
Бум!
Полум'я свічки здригнулося.
Еліза автоматично зробила крок назад.
Александер одразу повернувся до неї.
— Тепер відійди.
— Ні.
— Елізо.
— Ні!
Вона сама не зрозуміла, звідки взялася ця сміливість. Можливо, від страху. Можливо, від злості. А може, просто втомилася бути тією, кого постійно рятують.
Еліза підняла руку.
Символ на її шкірі засвітився.
Александер різко подивився на нього.
— Що ти робиш?
— Те, чого ти не хочеш, щоб я робила.
Вона зробила крок до дверей.
Александер схопив її за зап'ястя.
— Не смій.
Еліза подивилася йому прямо в очі.
— Відпусти мене.
— Ні.
— Александере.
— Ти не знаєш, що там.
— А ти знаєш?
Він мовчав.
Еліза зрозуміла відповідь.
— От бачиш.
Вона різко висмикнула руку.
І вперше Александер не встиг її зупинити.
Еліза підійшла до дверей.
Поклала руку на замок.
І в ту саму мить хтось за дверима прошепотів її ім'я.
— Елізо...
Вона завмерла.
Александер зблід.
Бо цей голос він упізнав.
І цього разу навіть він не зміг приховати свій страх.
Еліза ще кілька секунд стояла біля дверей, дивлячись на Александера. За ними панувала тиша, але тепер ця тиша здавалася набагато страшнішою за будь-який звук. Вона все ще відчувала на зап'ясті тепло його пальців, хоча він уже відпустив її. Серце билося швидко — від страху, від злості, від того, що вкотре він щось знав і вкотре залишав її в темряві.
— Ти можеш хоча б один раз сказати мені правду? — запитала вона.
Александер не відповів.
— Я питаю тебе серйозно.
— Я теж.
— Ні. Ти завжди такий. Спокійний, холодний, загадковий. Ти приходиш, коли небезпека вже поруч, щось вирішуєш за мене, а потім просто кажеш: «Не питай».
— Бо деякі відповіді можуть тебе вбити.
— А твоє мовчання, думаєш, мене врятує?
Він подивився їй в очі.
— Можливо.
Еліза нервово засміялася.
— Неймовірно. Ти навіть зараз не можеш сказати нормально.
— Я не зобов'язаний говорити тобі все.
— Зобов'язаний!
Її голос відбився від стін.
Александер завмер.
Еліза сама здивувалася силі власного голосу, але вже не хотіла відступати.
— Я втомилася, Александере. Втомилася прокидатися й не знати, хто за мною стежить. Втомилася знаходити фотографії, листи, символи, чути голоси й дізнаватися про власне життя від чужих людей. Я навіть не знаю, ким була моя мати насправді!
— Знаю.
— Що?
— Я знаю, як сильно ти втомилася.
— Тоді перестань робити вигляд, що я слабка!
Він зробив крок до неї.
— Я ніколи не вважав тебе слабкою.
— Тоді чому постійно мене захищаєш?
Александер мовчав.
Еліза чекала.
— Ну?
Він відвів погляд.
— Бо ти не знаєш, проти кого стоїш.
— А ти знаєш?
— Так.
— Хто вони?
— Не можу сказати.
— Звичайно.
Вона розвернулася, але Александер схопив її за руку.
— Елізо.
— Не чіпай мене.
Він одразу відпустив.
Це було коротке мовчання, але воно сказало більше, ніж будь-які слова.
Еліза витерла сльозу, яка непомітно з'явилася на щоці.
— Я не дитина, Александере.
Його обличчя змінилося.
Вперше холодність у його погляді дала тріщину.
— Я знаю.
— Тоді поводься зі мною як із дорослою людиною.
— Саме тому мені страшно.
Еліза замовкла.
Вона не очікувала почути це.
Александер відвернувся до вікна.
— Ти думаєш, мені подобається постійно стояти між тобою і небезпекою? Думаєш, я хочу вирішувати за тебе? Ні. Але коли я бачу, як ця сила прокидається в тобі, я згадую те, що сталося двадцять років тому.
— Що сталося?
Він стиснув кулаки.
— Не зараз.
— Знову?!
Еліза підійшла ближче.
— Ти весь час говориш «не зараз». А коли буде цей твій «зараз»?
Александер подивився на неї.
Їхні погляди зустрілися.
Між ними залишилося лише кілька кроків.
— Коли ти будеш готова почути правду, — сказав він.
— А якщо я вже готова?
Він нічого не відповів.
За дверима раптом пролунав тихий скрегіт.
Обидва повернулися.
Александер миттєво змінився. Уся його емоційність зникла. Він знову став зібраним, холодним і небезпечно спокійним.
— Відійди від дверей.
Цього разу Еліза не сперечалася.
Але коли він пройшов повз неї, вона тихо сказала:
— Я все одно дізнаюся правду.
Александер зупинився.
Не обертаючись, відповів:
— Я знаю.
І лише після цього додав зовсім тихо:
— Саме цього я й боюся.
Еліза подивилася йому вслід.
Вона ще не знала, що більше її лякає — те, що чекає за дверима, чи те, що Александер так відчайдушно намагається приховати від неї.
Ранок прийшов тихо.
Над Единбургом висіли важкі сірі хмари, і дощ знову стукав по вікнах, ніби ніч не закінчилася, а просто стала трохи світлішою. Еліза повільно розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де вона. Потім згадала темряву, чужий голос за дверима, сварку з Александером і те, як вони обоє залишилися в тиші після всього, що сталося.
Вона сіла на ліжку.
— Александере?
Тиша.
Еліза озирнулася.
Крісло біля вікна було порожнім.
Його куртки не було. Черевиків теж.
Вона швидко підвелася й вийшла в коридор.
— Александере?
Ніхто не відповів.
Вона обійшла весь будинок. Вітальня. Кухня. Сходи. Навіть старий кабінет Лоліти.
Порожньо.
— Ні...
Еліза повернулася до своєї кімнати й тільки тоді побачила біля подушки маленький аркуш паперу.
Вона взяла його тремтячими пальцями.
На ньому було лише кілька рядків.
«Не шукай мене.
Цієї ночі я зрозумів, що залишатися поруч із тобою небезпечніше, ніж я думав.»
Еліза перечитала записку.
Раз.
Другий.
Третій.
— І це все?
Вона стиснула папір.
— Просто пішов?
Злість накрила її раптово.
Вона жбурнула записку на ліжко.
— Ненавиджу тебе, Александере.
Але голос зрадницьки затремтів.
Вона сіла на край ліжка й закрила обличчя руками.
Найгірше було навіть не те, що він пішов.
Найгірше — що його відсутність боліла.
Ще кілька днів тому він був для неї незнайомцем. Таємничим чоловіком, який знав надто багато про її родину.
А тепер...
Еліза повільно опустила руки.
— Я до тебе прив'язалася...
Вона сказала це майже пошепки, ніби боялася почути власні слова.
За вікном загуркотів грім.
Еліза підійшла до вікна.
І завмерла.
На підвіконні лежала маленька свіжа гілочка лаванди.
Така сама.
Точно така, яку вона знайшла першого дня в будинку.
Еліза повільно взяла її.
На пальцях залишився тонкий аромат.
— Ні...
Її погляд ковзнув по кімнаті.
Якщо Александер пішов...
то хто залишив лаванду?
І раптом під гілочкою вона побачила маленький шматочок паперу.
Еліза розгорнула його.
Там було написано лише одне речення:
«Тепер, коли він пішов, я можу нарешті прийти до тебе.»
Еліза зблідла.
А за вікном, серед ранкового дощу, хтось тихо промовив:
— Елізо...
Вона різко підняла голову.
Між деревами стояла жінка.
Цього разу — зовсім близько до будинку.
І Еліза вперше побачила її обличчя.
Це була її мати.
Небезпека відступила так само раптово, як і з'явилася. За дверима більше не було кроків. Лише дощ тихо бився об шибки, а десь далеко над містом гуркотів грім. У будинку досі не було світла, тому єдиним джерелом тепла залишалося маленьке полум'я свічки на столі.
Еліза стояла біля вікна й дивилася на чорний Единбург. Їй було дивно тихо всередині. Ще кілька хвилин тому вона була готова кричати на Александера, вимагати відповідей, піти за двері й сама зустріти того, хто намагався проникнути в будинок. А тепер вона просто стояла й слухала його дихання за спиною.
— Ти завжди такий? — тихо запитала вона.
— Який?
— Наче тобі нічого не страшно.
Александер не відповів одразу.
— Мені страшно.
Еліза повернулася.
Він стояв біля столу, спершися руками на його край. Світло свічки падало на його обличчя, і вперше вона побачила його не загадковим і холодним, а просто чоловіком, який теж втомився.
— Ти боїшся? — перепитала вона.
— Так.
— Чого?
Він подивився прямо на неї.
— Тебе.
Еліза завмерла.
— Мене?
— Того, що з тобою може статися.
Вона зробила крок до нього.
— Ти постійно говориш про небезпеку. Але ніколи не говориш про себе.
— Бо зараз не час.
— А коли буде?
Він усміхнувся ледь помітно.
— Ти ніколи не здаєшся?
— Ні.
— Я вже помітив.
Між ними знову настала тиша.
Еліза підійшла ближче.
Александер не відступив.
Ще один крок.
Тепер між ними залишалося зовсім мало відстані.
Вона бачила, як він дивиться на неї. Не так, як раніше. Не як на дівчину, яку треба захищати. І не як на останню спадкоємицю старого роду.
Просто на неї.
Елізу.
— Чому ти дивишся на мене так? — прошепотіла вона.
— Не знаю.
— Брешеш.
Він тихо видихнув.
— Можливо.
Його рука піднялася, але він зупинився за кілька сантиметрів від її обличчя.
— Якщо я зараз зроблю ще один крок, — тихо сказав він, — назад уже не буде.
Еліза дивилася йому в очі.
— А хто сказав, що я хочу назад?
Він завмер.
На секунду в його погляді промайнув сумнів.
Потім Еліза сама скоротила останню відстань між ними.
Їхні губи зустрілися.
Коротко.
Несподівано.
Але цього вистачило, щоб усе навколо ніби перестало існувати.
Не було темного будинку.
Не було магії.
Не було таємниць.
Не було минулого.
Лише вони.
А коли вони відсторонилися, Александер дивився на неї так, ніби щойно зрозумів щось, чого боявся зрозуміти.
Еліза хотіла щось сказати.
Але раптом усі свічки в будинку одночасно згасли.
Темрява накрила кімнату.
І в ній пролунав жіночий голос:
— Нарешті...
Еліза застигла.
Александер різко повернувся до дверей.
— Ні...
— Що? — прошепотіла Еліза.
Він узяв її за руку.
Цього разу не для того, щоб захистити.
А тому, що сам злякався.
— Вона не повинна була прокинутися.
І десь у темряві тричі вдарило.
Тук.
Тук.
Тук.
А потім жіночий голос тихо вимовив:
— Елізо... тепер ти пам'ятаєш, хто я?
