Спочатку:
На сторінку книги
Александер завмер, почувши ці слова.
— Ми знайомі?
Він дивився на Елізу так, ніби сподівався, що вона зараз усміхнеться й скаже, що просто жартує. Але вона не усміхнулася. В її очах не було ані впізнавання, ані тієї теплоти, яку він бачив там сотні разів. Лише щира розгубленість.
— Елізо...
Вона трохи нахилила голову.
— Я повинна тебе знати?
Александер відвів погляд.
Це питання вдарило сильніше, ніж рана, від якої він ледве вижив.
Він пам'ятав усе. Її перший погляд. Її голос. Те, як вона злилася на нього, коли він приховував правду. Її сльози. Її руки у своїх руках. Їхні поцілунки. Її слова про те, що вона більше не дозволить йому вирішувати за неї.
А тепер для неї він був просто чоловіком, який стояв поруч.
— Так, — нарешті відповів він. — Ми знайомі.
— Давно?
Він гірко усміхнувся.
— Достатньо давно, щоб я встиг тебе полюбити.
Еліза завмерла.
— Полюбити?
Александер кивнув.
— Але ти не мусиш мені вірити.
Вона дивилася на нього ще кілька секунд.
— Я пам'ятаю Лоліту. Пам'ятаю маму. Пам'ятаю цей будинок... Але тебе немає.
Йому стало важко дихати.
— Я знаю.
— Чому?
— Бо ти віддала свої спогади, щоб врятувати мене.
Еліза опустила очі.
— Значить, я справді тебе любила?
— Так.
— І зараз?
Александер не відповів одразу.
Він боявся сказати, що досі любить її. Боявся налякати. Боявся, що вона відчує себе зобов'язаною повернути те, чого вже не пам'ятає.
— Зараз ти нічого мені не винна.
Еліза подивилася йому прямо в очі.
І раптом тихо сказала:
— Але чомусь мені боляче, коли ти дивишся на мене так, ніби вже втратив.
Александер завмер.
Вона сама не розуміла чому.
Але її серце, схоже, пам'ятало більше, ніж дозволяла магія.
Еліза кілька днів намагалася триматися від Александера подалі. Вона думала, що так буде простіше: не дивитися на нього, не слухати його голос, не ловити ті дивні моменти, коли серце раптом стискалося без жодної причини. Але щоразу, коли він виходив із кімнати, вона мимоволі проводжала його поглядом. Їй здавалося дивним, що поруч із ним їй спокійніше, хоча розум уперто повторював: ти його не пам'ятаєш. Одного вечора Александер уже збирався піти, коли Еліза раптом зупинила його біля дверей.
— Ти куди?
Він обернувся.
— Додому. Тобі треба відпочити.
Еліза кілька секунд мовчала, а потім тихо сказала:
— Не йди.
Александер завмер.
— Елізо...
— Я знаю, що це дивно. Я не пам'ятаю наших розмов, не пам'ятаю, як ти мене обіймав, не пам'ятаю навіть того, як уперше тебе побачила. Але коли ти поруч, мені чомусь не страшно.
Вона опустила очі.
— І це мене лякає більше за все.
Александер зробив крок до неї, але зупинився, залишивши між ними відстань.
— Я не хочу, щоб ти відчувала, ніби повинна щось згадати заради мене.
— А якщо я не хочу згадувати?
— Тоді не згадуй.
Еліза підняла на нього очі.
— Ти все одно мені подобаєшся.
Він ледь усміхнувся.
— Навіть після всього?
— Мабуть, особливо після всього.
Вона сама здивувалася власним словам.
Александер тихо засміявся, але в його очах блищали сльози.
Він зрозумів головне: їхня історія могла зникнути з її пам'яті, але щось значно сильніше залишилося в її серці.
— Розкажи мені все.
Александер подивився на Елізу так, ніби не був упевнений, що правильно почув.
— Усе?
— Від самого початку.
Вона сіла біля вікна, обійнявши себе руками. Над Единбургом ішов дощ, а в кімнаті було тихо. Александер кілька секунд мовчав, збираючись із думками.
— Я боюся, що якщо розповім, ти почнеш жити чужими спогадами.
— Твоїми?
— Нашими.
Еліза подивилася на нього.
— Тоді розкажи мені їх. А я сама вирішу, що з ними робити.
Він усміхнувся.
— Ти завжди була такою впертою.
— Якою?
— Такою, що сперечалася зі мною навіть тоді, коли я намагався тебе врятувати.
Еліза ледь усміхнулася.
— Звучить так, ніби я була нестерпною.
— Була.
— Дякую.
Він засміявся.
І вперше за довгий час у кімнаті стало тепло.
Александер почав розповідати.
Про її приїзд до старого будинку Лоліти. Про першу зустріч біля воріт. Про те, як вона боялася його, але все одно намагалася приховати страх. Про їхні сварки, недовіру, таємниці й моменти, коли вони обоє вже розуміли, що між ними щось більше.
Він розповів їй про перший поцілунок.
Про те, як після нього сам злякався власних почуттів.
— Коли ти зрозумів, що любиш мене? — тихо запитала Еліза.
Александер задумався.
— Напевно, тоді, коли зрозумів, що боюся не за себе.
Вона дивилася на нього мовчки.
— Я боявся втратити тебе.
Еліза опустила очі.
— А зараз?
Він тихо відповів:
— Зараз я боюся, що ти ніколи не згадаєш.
Вона простягнула руку й торкнулася його пальців.
— Тоді не змушуй мене згадувати.
Александер подивився на неї.
— А що робити?
Еліза ледь усміхнулася.
— Розкажи мені нашу історію. А потім дозволь мені написати її заново.
Тієї ночі Еліза довго не могла заснути. Вона лежала в темряві, слухаючи, як дощ тихо стукає у вікно, і намагалася зрозуміти, чому розмова з Александером залишила в ній таке дивне відчуття. Вона не пам'ятала їхньої історії, але кожне його слово чомусь відгукувалося всередині болісно знайомим теплом.
Коли сон нарешті прийшов, вона знову опинилася біля старих воріт.
Йшов дощ.
Перед нею стояв молодий Александер.
Він дивився на неї так само, як дивився зараз.
— Ти не повинна тут бути, — сказав він.
Еліза хотіла відповісти, але голосу не було.
А потім усе змінилося.
Вона побачила їх удвох у лісі. Потім — у будинку. Їхні руки, переплетені пальці, його обійми. Почула власний сміх, якого не пам'ятала.
А потім Александер тримав її за руку й тихо говорив:
— Я залишуся.
Еліза прокинулася різко.
По її щоках текли сльози.
Вона не знала чому плаче.
— Я пам'ятала це...
Вона притиснула руку до грудей.
— Але тепер не пам'ятаю.
Двері тихо відчинилися.
На порозі стояв Александер.
— Ти не спиш?
Еліза подивилася на нього.
— Ти це казав мені?
Він завмер.
— Що саме?
— «Я залишуся».
На його обличчі з'явився сумний усміх.
— Дуже багато разів.
Еліза витерла сльози.
— Чому?
Александер зробив крок ближче.
— Бо щоразу ти боялася, що я піду.
Вона дивилася на нього, намагаючись знайти хоча б крихту спогаду.
Нічого.
Але серце знову стислося.
— Дивно.
— Що?
— Я не пам'ятаю, як ти це говорив.
Вона підвела очі.
— Але чомусь мені здається, що я чекала саме цих слів.
Александер нічого не відповів.
Просто підійшов ближче.
І цього разу Еліза сама простягнула йому руку.
Вона не пам'ятала їхнього минулого.
Але, можливо, її серце вже починало створювати нову пам'ять.
Александер довго дивився на її руку у своїй, ніби боявся, що навіть цей момент може зникнути.
— Я обіцяв тобі дещо, — тихо сказав він.
Еліза підняла очі.
— Що?
— Якщо ти мене забудеш, я нагадаю тобі. Стільки разів, скільки буде потрібно.
Вона мовчала, вдивляючись у його обличчя.
— А якщо я ніколи не згадаю?
Александер усміхнувся сумно, але впевнено.
— Тоді я познайомлюся з тобою знову.
— Знову?
— Так.
— І щоразу?
— Щоразу.
Еліза опустила погляд на їхні руки.
— Ти справді готовий на це?
— Я вже одного разу тебе знайшов. Думаю, зможу зробити це ще раз.
Вона ледь усміхнулася.
— Ти дивний.
— Ти теж.
Еліза тихо засміялася.
І цього разу саме вона стиснула його руку.
— Тоді, мабуть, почнемо спочатку.
Александер подивився на неї.
— Привіт. Я Александер.
Вона усміхнулася крізь легкі сльози.
— Привіт. Я Еліза.
І вперше вони зустрілися так, ніби минулого не існувало.
Але їхні серця вже знали одне одного.
Частина 6 — «Можливо, я виберу тебе знову» ❤️🔥
Еліза ще не повернула свої спогади.
Вона не пам'ятала їхніх сварок, першого поцілунку, ночей, коли вони боялися втратити одне одного. Не пам'ятала, як Александер став людиною, без якої їй було важко дихати.
Але тепер вона зрозуміла щось важливіше.
Їй не потрібно повертати минуле, щоб мати право на майбутнє.
Вона подивилася на Александера.
— Я не пам'ятаю, як закохалася в тебе.
Він мовчав.
— Але...
Еліза зробила крок до нього.
— Мені хочеться дізнатися тебе знову.
Александер ледь усміхнувся.
— Без магії?
— Без магії.
— Без пророцтв?
— Без пророцтв.
— І без того, щоб я вирішував за тебе?
Еліза засміялася.
— Особливо без цього.
Він простягнув їй руку.
Вона взяла її.
— Тоді почнемо з нуля?
Еліза подивилася на нього.
— Ні.
— Чому?
— Бо ми не зовсім з нуля.
Вона торкнулася долонею його грудей.
— Тут щось залишилося.
Александер накрив її руку своєю.
— Що?
Еліза усміхнулася.
— Можливо, я не пам'ятаю, як вибрала тебе.
Пауза.
— Але, можливо, я виберу тебе знову.
І цього разу Александер не став нічого обіцяти.
Він просто залишився поруч.
Бо тепер це був не їхній старий вибір.
Це був новий. Їхній.
Еліза ще не пам’ятала.
І, можливо, саме це було найважчим.
Вона дивилася на Александера й знала, що колись між ними було щось велике. Щось, заради чого вони обоє готові були ризикувати життям. Але тепер усі ці моменти залишилися десь у темряві її свідомості.
— Я не пам'ятаю, як закохалася в тебе, — тихо сказала вона.
Александер мовчав.
Він не хотів підказувати їй відповідь. Не хотів говорити: ти любила мене. Не хотів змушувати її повертатися до минулого лише тому, що йому самому було боляче його втрачати.
Еліза зробила крок ближче.
— Але я знаю, що поруч із тобою мені спокійно.
Він підняв очі.
— Елізо...
— Не перебивай.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Я хочу дізнатися тебе заново. Не як чоловіка з моїх спогадів. А як людину, яку бачу зараз.
Александер повільно простягнув руку.
— Тоді я почну спочатку.
Еліза вклала свою долоню в його.
— Можливо, це навіть краще.
— Чому?
Вона подивилася йому просто в очі.
— Бо тепер я можу вибрати тебе сама.
Александер усміхнувся.
— І що ти обираєш?
Еліза на мить заплющила очі.
Серце билося швидше.
— Тебе.
Він завмер.
— Але не тому, що колись любила.
Вона стиснула його руку.
— А тому, що зараз хочу залишитися.
Александер тихо видихнув.
І вперше після всього, що вони пережили, йому не потрібно було боятися минулого.
Еліза не пам'ятала їхньої історії.
Але вона вирішила написати її знову.
І десь глибоко всередині, там, де магія вже не мала влади, її серце ніби прошепотіло:
«Я знала, що знайду його знову».
