Раді Вас бачити!

ВІКА

— Алло, Аліна? Ти телефонуєш мені вже вдесяте за останню годину, — кажу, виходячи з квіткового магазину, де я провела останні сорок хвилин, вибираючи у флористки той самий ідеальний весільний букет для нареченої.

Вгамувати мою любу сестричку, яка завтра виходить заміж, та ще й перебуває на двадцятому тижні вагітності — це квест не для людей зі слабкими нервами. Але я впевнено тримаю цей удар.

— Віка, ти взагалі не розумієш! Я дуже хвилююся! Хочу, щоб завтра все пройшло ідеально, — промовляє сестра в трубку, і я чітко чую, як вона паралельно чавкає черговою цукеркою з полуничною начинкою.

Відтоді, як Алінка дізналася, що всередині неї ростуть одразу двоє малят, її апетит та рівень істерики зросли рівно вдвічі. Тепер весь цей емоційний треш доводиться розгрібати мені та її нареченому. Наречений у нас, між іншим, непростий — ректор нашого університету. Тож бідний мужик балансує між керуванням вузом і капризами моєї сестри.

— Так, швидко доїдай свою цукерку і повзи в ліжко, — командую я, хоча всередині щиро співчуваю її стану. — Не хочу, щоб завтра замість щасливої нареченої на весіллі була панда з величезними синцями під очима від недосипу. І взагалі, де там твій Влад? Хай зробить тобі розслабляючий масаж ніг. Або не тільки ніг, — я тихо сміюся в трубку.

Взагалі, це ми в сімейному колі кличемо його просто Владом. Для всього іншого світу він — Владислав Андрійович, поважний ректор юридичного університету. Алінка з ним там і познайомилася. Ох, що там коїлося…

Спочатку вони старанно діяли одне одному на нерви, мірялися характерами й перевіряли, хто кого швидше доведе. А догралися до кохання на все життя й одразу двох малюків у животі.

Я іноді дивлюся на них і думаю: ну де моє таке ж щастя? Де знайти нормального мужика? Щоб і красивий був, і з мізками, і вихований (це взагалі дефіцит), і щоб любив мене, навіть якщо я розжирію на п'ятнадцять кілограмів. Ну добре-добре, я перебільшую, але з хлопцями у мене реально глухий кут. Постійно трапляються якісь егоїстичні мудаки, яких цікавить лише власний стояк і те, як вони виглядають у дзеркалі спортзалу.

— Влада немає вдома, — сумно хлюпає носом сестра, висмикуючи мене з філософських роздумів. — Він поїхав на зустріч зі своїм другом.

— Хм, ну то це взагалі ідеально! Величезне ліжко повністю у твоєму розпорядженні, зірко. Закинь ноги вище, вкрийся теплою ковдрою і спи. У тебе завтра весілля, зрештою, і…

І саме в цей момент, коли я вже відкриваю рота, щоб зачитати їй лекцію про те, як круто вона влаштувалася в цьому житті, мій погляд намертво чіпляється за одного нахабу.

Коли Аліна відправила мене сюди за весільним букетом, я хвилин десять кружляла по району, як проклята, щоб знайти бодай якесь вільне місце для паркування. А цей мудак на величезній дорогій тачці просто взяв і по-царськи став прямо на місце для інвалідів. Мало того — він виліз із машини, розвалився, спершись спиною на капот, і з абсолютно зухвалим виглядом курив цигарку, пускаючи білий дим і дивлячись на всіх, як пуп землі.

Ні, ну от якого хріна, а? Мене аж пересмикує від обурення.

— Я передзвоню, — швидко кажу і кидаю телефон в сумку, навіть не чекаючи відповіді. Мої ноги вже самі впевнено крокують у бік цього крутого перця.

Аліна завжди каже, що у мене немає особистого життя через мій паршивий і норовливий характер. Ага, розбіглася! Я вважаю, що характер у мене золото, просто концентрація козлів серед чоловічого населення зараз перевищує всі допустимі норми!

Але зараз у мені закипає така лють, що стриматися нереально. Мене просто вивертає від цих мажорів, які думають, що якщо у них кишені тріщать від грошей, то вони можуть плювати на будь-які правила.

Ну вже ні, ковбою, зараз я тобі влаштую виховну годину і швидко поставлю на місце.

Я стрімко скорочую між нами відстань, відчуваючи, як всередині мене лють закипає настільки сильно, що я ледь не задихаюся. Роблю глибокий вдих, зупиняюся прямо перед незнайомцем і майже кричу:

— Ей, ви! Шановний! Ви взагалі-то встали на місце для інвалідів!

У відповідь цей нахабний тип неспішно робить ще одну глибоку затяжку, повільно видихає білий дим прямо в мій бік і кидає на мене такий насмішкуватий погляд, ніби я якась настирлива муха. Мовляв, ти взагалі хто така, дівчинко, і що тобі від мене треба?

— І? — він зухвало вигинає брову, навіть не думаючи рухатися з місця.

— Що «і»? Ви людина з інвалідністю? Тоді чому ваше довбане корито стоїть на місці, яке призначене не для вас? Бо вам так зручніше? А нічого, що за хвилину сюди може приїхати той, кому це місце справді необхідне? Чи повага до інших закінчується там, де починається ваш комфорт?

Ну гаразд, визнаю, я трохи перегнула палицю, коли обізвала його тачку коритом. Цей блискучий білий «Aston Martin» коштує стільки, що якщо я продам сотню своїх нирок, мені все одно не вистачить навіть на кермо. Йому до корита, як мені до статусу першої леді України. Але визнавати це вголос перед цим нахабою? Ні за що в житті.

Поки я виливаю на нього весь свій праведний гнів і читаю моралі, його губи здригаються в кривій, зневажливій посмішці. І тут мій мозок зрадницьки вимикається. Я просто застрягаю поглядом на його обличчі і починаю відверто залипати.

Ну… на свій захист можу сказати, що на такому екземплярі не залипнути просто гріх. Волосся густе, кольору чистої смоли — я навіть не знала, що в природі існує такий глибокий чорний колір. Все це багатство стрижене під стильну, дорогу зачіску. Чітку, мужню щелепу прикрашає ідеально доглянута коротка борода, а очі… господи, вони просто небесно-блакитні! Дивишся і здається, ніби перед тобою стоїть якийсь янгол із німбом над головою, який щойно спустився на грішну землю.

Щоправда, одягнений цей янгол взагалі не по погоді. На вулиці люта зима, мінусова температура, а на ньому — розстібнуте чорне кашемірове пальто, яке просто злегка накинуте на… охрініти яке підкачане, рельєфне тіло. Під пальтом видніється тонко розстібнута білосніжна сорочка, яка навряд чи здатна захистити від морозу.

Як висновок, можу сказати, що він красивий чоловік, котрий чудово це знає і буквально випромінює самовпевненість. А таких нарцисів я хронічно не переварюю.

— І я маю через це перейматися? — він посміхається краями губ.

Цей голос із низькою, бархатистою вібрацією, висмикує мене з моїх пубертатних думок, але його погляд продовжує нахабно і дуже оцінююче сканувати мою фігуру. На відміну від цього гарячого мачо, я виглядаю зараз, як величезний безформний кущ — замотана у звичайний об'ємний пуховик і закручена в теплий шарф по самі вуха.

І от треба було б мені розвернутися і піти, просто забити. Ну став він як олень, ну і хрін з ним. Будь-яка адекватна дівчина просто пройшла б повз. Але те, як цей мужик дивиться на мене, ніби я якась кумедна іграшка, на яку він готовий пускати слину від нудьги — змушує мене залишитися і довести цю виховну бесіду до кінця.

У медицині є такий термін — синдром деперсоналізації-дереалізації. Це коли мозок у якийсь момент розуміє, що ситуація вийшла з-під контролю, оголошує себе непричетним і переходить у режим стороннього спостерігача.

Тіло тим часом продовжує жити своє найкраще життя: щось робить, кудись йде, відкриває рота, навіть примудряється говорити. А ти десь на задньому сидінні власної свідомості безуспішно шукаєш кнопку аварійної зупинки.

Так от, я з повним зацікавленням дивлюся збоку на те, як моя власна рука, в якій затиснутий великий стакан гарячого американо, щойно купленого в автоматі, раптово робить різкий замах… а потім з усієї дурі хлюпає цим коричневим варевом прямо в лобове скло непристойно дорогого авто.

БАБАХ!

Пластикова кришка злітає і рідина ефектно розтікається по склу, стікає на капот і брудними бризками летить у різні боки. Але кавою на машині справа не закінчується. Дороге кашемірове пальто миттєво покривається такими ж потворними, темними плямами, як і улюблена автівка цього мудака.

— Ти що, взагалі ненормальна, бляха?! — горланить незнайомець на всю вулицю, моментально забувши про свій розслаблений вигляд і про те, як ще хвилину тому він роздягав мене поглядом. — Ти що накоїла?! Хто це все тепер буде відмивати?! У мене зустріч через п'ятнадцять хвилин призначена!

— І я маю через це перейматися? — з максимальною єхидністю повертаю йому його ж власну репліку, ще й спеціально кривляюся, наслідуючи його міміку.

Ну і що ти мені зробиш, а? Викличеш поліцію за стакан розлитої кави?

Але, схоже, я дуже сильно його недооцінила, адже вже наступної секунди, цей чоловік робить різкий крок вперед, опиняється поряд і залізною хваткою хапає мене за зап'ястя, з силою смикаючи на себе.

— Поїхали, — видає він уже значно голосніше і вільною рукою різко шарпає ручку дверей своєї машини.

— Куди поїхали?! — злякано пищу і впираюся ногами в асфальт, намагаючись чинити опір.

— Машину відмивати! Ти що, серйозно думала, що можеш ось так просто підійти, вилити на мене і мою тачку каву, покрутити дупою і піти по своїх справах?! — його долоня стискає мою кисть так міцно, що стає одразу зрозуміло: цей чоловік не жартує.

А я на кілька секунд просто втрачаю дар мови і ледь встигаю підібрати щелепу з підлоги. Цей хам виявився на півтори голови вищим за мене. І від нього віє така дика, сексуальна енергетика, що якби він замість примусової мийки автівки запропонував мені поїхати на побачення чи в готель, я б, мабуть, погодилася не думаючи ні секунди. Але в нашій суворій реальності романтикою тут навіть близько не пахло.

— Я нікуди з вами не поїду! Ви не маєте на це права! — я з усієї сили смикаюся, намагаючись вирвати руку, але через ожеледицю під ногами і дурну гравітацію втрачаю рівновагу.

Тіло летить вперед, і я на повній швидкості падаю прямо в його обійми, з розгону втикаючись носом у широкі чоловічі груди, обтягнуті тонкою сорочкою.

Господи! Як же нереально він пахне!

Важкий парфум із нотами терпкого тютюну, дорогої шкіри та якогось пряного дерева настільки б'є в голову, що у мене всередині все моментально стискається в тугий вузол, а по тілу пробігає табун диких мурашок. Я буквально п'янію від цього запаху і на секунду забуваю, що взагалі тут роблю.

— Маю, — нахабно посміхається цей тип, задоволено дивлячись на мене згори вниз. — Ще й як маю!

— Відпустіть мене зараз же, інакше я викличу поліцію! — погрожую я, щосили відштовхуючись долонями від його грудей.

Коли мені нарешті вдається відірватися від нього, я з жахом помічаю, що тепер на його білій сорочці, окрім коричневих крапель кави, красуються чіткі, яскраві сліди від мого тонального крему та матової рожевої губної помади.

— Бляха! — голосно лається незнайомець, опускаючи погляд на свої груди і розглядаючи цей макіяжний шедевр. Його брови сходяться до перенісся, а очі спалахують справжньою люттю. — Ну все, ти догралася! Сідай в машину, швидко! Будеш тепер не тільки тачку мити, але й мої речі вручну прати!

А ось це вже стає абсолютно не смішно. Його рука знову заноситься, щоб схопити мене, але я вмикаю режим самооборони й з усієї сили, яка в мене є, заліплюю йому прямим ударом ноги чітко в коліно.

Взагалі-то я планувала цілитися трохи вище — прямо між ніг, але в останній момент мені стало чисто по-жіночому шкода знищувати такий розкішний генофонд.

Незнайомець від несподіванки й болю інстинктивно розтискає пальці й видає таку порцію матюків, що у мене починають «скручуватися вуха у трубочку». Та все ж, я вирішую не гаяти часу й миттєво відскакую від нього на три метри назад. Наостанок розвертаюся, показую йому середній палець і чимдуж біжу в протилежний бік, де припарковане моє скромне авто.

— Молися, щоб ми більше ніколи в житті не зустрілися, стерва! — летить мені в спину його шалений крик.

Але мені вже глибоко все одно. Я лечу так, наче за мною женеться зграя голодних вовків, заскакую на водійське сидіння, блокую двері, заводжу мотор і з вереском шин вилітаю з цієї парковки.

Тільки через три квартали, коли розумію, що погоні немає, я гальмую біля узбіччя. Серце калатає десь у горлі, руки трохи трусяться, але мене починає розпирати від дикого реготу. Дістаючи з сумки мобільний, я швидко набираю сестру.

— Алло, Аліно! Ти просто не уявляєш, що тільки що сталося!