Раді Вас бачити!

ВІКА

Всю неділю я проводжу наодинці зі своїми думками, раз у раз повертаючись до подій тієї ночі. Не те щоб я встигла за кілька годин по вуха закохатися в Стаса чи хоча б до нього прив’язатися, але, бляха, якого взагалі хріна?! Що цей самовпевнений козел про себе думає і з якого дива вирішив, що йому дозволено так зі мною поводитися?!

В кінці кінців я приймаю залізне рішення просто викинути його зі своєї голови раз і назавжди. Ну, секс та й секс, з ким не буває по п'яні? Це просто ще один черговий мудак у моєму особистому списку життєвих помилок. Швидко витираємо соплі, піднімаємо гордо голову і живемо далі.

Вранці в понеділок я, вже суто за своєю старою звичкою, натягую на себе об'ємне рожеве худі з капюшоном, звичайні широкі джинси, а замість звичних контактних лінз вирішую одягти окуляри в круглій оправі. Так, мій зір уже давно бажає залишати кращого, і без окулярів я бачу цей світ, як суцільну розмиту пляму. Косметики на обличчя наношу самий мінімум і недбало затягую волосся у високий хвіст, щоб не заважало під час навчання.

Першою парою в нашому розкладі сьогодні стоїть предмет «Основи юридичної практики». І ми, чесно кажучи, всією групою не на жарт боїмося викладачки, яка його веде. Вона з тих жінок, яким палець у рот краще взагалі не класти — відкусить разом із ліктем і навіть не подавиться. Звати її Оксана Анатоліївна Мігера. Тому, думаю, ви чудово розумієте, що її яскраве прізвище з першого ж дня навчання автоматично переросло в її офіційну студентську кличку.

Ще й, як на зло, цей її клятий предмет входитиме до списку сесії цього семестру, і я чудово розумію, що навіть не дивлячись на те, що я віднедавна стала старостою своєї групи і ніби, як маю бути в пошані — виключень мені ніхто не зробить. Питатимуть так само жорстко, як і всіх нероб, а може навіть і жорсткіше, «для профілактики». 

Звичайно, в моїй голові крутився хитрий варіант попросити Влада якось допомогти мені вирішити це питання, але постійно користуватися добротою свого нового родича мені б дуже не хотілося. Вистачить вже й того, що він і так зараз закриває всі хвости за Алінкою, яка спокійно відсиджується вдома.

Тому, зайнявши свої звичні місця в аудиторії і поки Мігера ще не прийшла, щоб почати свій щоденний терор, ми вирішили активно і, що головне, конструктивно обговорити, як саме будемо закривати на майбутній сесії цей предмет. Варіантів, якщо чесно, було катастрофічно не багато: вчити (ага, смішно), сподіватися на диво (ще смішніше) або…

— То може, давайте по старинці, перевіреним методом? Конвертик із приємною, круглою сумою, та й і все? Без зайвих нервів і безсонних ночей, — я, як староста, що дбає про душевний спокій групи, починаю підбурювати одногрупників на єдину правильну, прагматичну думку.

Вони миттєво обмінюються промовистими поглядами. Схоже, ідея банального хабаря вже давно виникла в їхніх світлих студентських головах, однак досі жоден із цих геніїв так і не спромігся перетворити її на бодай якийсь конкретний план дій.

— То скільки з кожного збираємо? По п’ятсот гривень вистачить? — цікавиться Макс, наш місцевий секс-символ.

— Максе, ти що, зовсім довбонутий? За п’ятсот гривень ми вмовимо Мігеру хіба що клізму нам поставити. Одну на всіх, для профілактики юридичного тупоумства. Ви взагалі бачили, на якому джипі ця жінка приїжджає в університет? Там одне колесо коштує дорожче, ніж твоя річна стипендія! Тому пропоную не ганьбитися своїми жалюгідними копійками й одразу збирати мінімум по півтори тисячі з кожного. І це ще за умови, що наша люба Мігера прокинеться в гарному настрої та не вирішить принципово зіпсувати нам життя, — авторитетно заявляю я.

— А морда в неї від такого щастя не трісне? По півтори тисячі з кожного?! Ви хоч уявляєте, яка це сума вийде?! — обурюється хтось із хлопців, які сидять поруч зі мною на «гальорці», де вони зазвичай займаються тут будь-чим, окрім навчання.

— Не трісне, — втомлено виправляє Ілона, навіть не підводячи очей від конспекту, який вона, здається, перечитує вже вчетверте поспіль, відчайдушно намагаючись запхати у свою бідолашну голову невпихуєме.

Перевівши погляд на годинник, я підмічаю, що викладачка запізнюється вже на цілих пʼятнадцять хвилин, і це починає мене не на жарт напружувати. Дурне й якесь дуже неприємне передчуття всередині мене прямо криком кричить, що зараз обов'язково станеться щось жахливе. І, як виявилося вже за секунду, кричить воно взагалі не дарма.

Адже саме в розпал наших бурхливих обговорень суми хабаря, масивні двері аудиторії з гуркотом відчиняються. Весь галас миттєво вщухає й ми всі, як по команді, затамовуємо подих, очікуючи побачити суворий погляд Оксани Анатоліївни. Але замість нашої звичної Мігери в аудиторію впевненим, широким кроком заходить… Стас?!

Якого чорта?! 

Здається, я просто перестаю дихати, заціпеніло спостерігаючи за тим, як цей самовпевнений й нахабний козел спокійно закриває за собою двері аудиторії і своєю твердою походкою йде прямо до викладацького столу.

Одягнений він так, що можна просто проковтнути язика від збудження. Білосніжна, ідеально випрасувана сорочка, яка розстібнута зверху на кілька ґудзиків, відкриває вид на його шию, а дорогий чорний піджак та брюки — лише доповнюють образ. Все це виглядає стильно, лаконічно і з таким витонченим смаком, що аж бісить.

На чоловічому обличчі грає така самовпевнена посмішка, що мені прямо з моїх дальніх рядів хочеться жбурнути в нього щось максимально важке.

Якого хріна цей козел взагалі тут робить?! Де наша улюблена Мігера?!

Він абсолютно мовчки, не поспішаючи, кладе свій ноутбук на стіл, бере в руку шматок крейди і розмашисто, великими літерами пише на дошці свої ПІП: «Багіров Станіслав Олександрович».

— Почнемо зі знайомства. Я професор кафедри кримінального права та процесу і відсьогодні ваш новий викладач з дисципліни «Основи юридичної практики», — спокійно пояснює він, невимушено спершись спиною на край викладацького столу і повільно пройшовшись по всій аудиторії своїм важким поглядом.

В приміщенні одразу ж розпочинається бурхливе й захоплене обговорення нового сексуального препода, дівчата навколо вже починають пускати слинку, і тільки я одна злякано прикушую губу до крові, просто щиро сподіваючись на те, що це якийсь розіграш.

Ну не може ж чоловік, який всю ніч доводив мене до оргазмів, виявитися моїм новим професором? Чи все ж таки може?!

— На моїх заняттях я вимагаю абсолютної тиші, — трохи підвищує голос Стас, і аудиторія миттєво замовкає, зосередивши на ньому всю свою увагу. — Якщо комусь із вас нецікаво, можете просто зараз підвестися й вийти. Тримати насильно я нікого не збираюся. Але одразу попереджаю, щоб потім не виникало зайвих запитань і претензій: на іспиті жодних поблажок від мене не чекайте. Чи відвідували ви мої пари, чи уважно слухали, чи записували бодай слово з того, що я пояснював — це виключно ваша відповідальність. Мене цікавитиме лише одне — ваші знання. І кожен із вас отримає рівно ту оцінку, на яку заслуговуватиме. Ні більше, ні менше.

— Це просто капець… — тихо шепочу собі під ніс, намагаючись максимально втиснутися в стілець і сховатися під парту, роблячи вигляд, що мене на цій парі взагалі немає.

Перше моє панічне бажання в цю секунду — просто перевестися в якийсь інший університет й поїхати з цього чортового міста назавжди, лише б більше ніколи в житті не бачити ці нахабні блакитні очі й міцні чоловічі груди, які так сексуально обтягнені тонкою тканиною сорочки. 

І якщо ще якихось п’ять хвилин тому я наївно вважала, що маю лише невеличкі проблеми з цим предметом, то тепер до мене доходить увесь масштаб катастрофи. Тому що я не просто влипла. Я опинилася в такій глибокій дупі, що навіть страшно уявити, як тепер із неї вибиратися.

— Вік, ти чого так раптово почервоніла? — тихо питає Ренат, помітивши мою зніяковілість і те, як я нервово вчепилася в ручку. — Тільки не кажи, що цей новий препод тобі вже встиг сподобатися. Хоча, знаєш, я б навіть не здивувався. Ти тільки поглянь, що тут коїться! У половини наших дівчат щелепи мало не до підлоги повідпадали, щойно він зайшов до аудиторії. Конкуренція в тебе намічається чимала.

— Дуже смішно! — різко відповідаю я, поправляючи окуляри.

З Ренатом ми досить близько дружимо вже понад рік, і за цей час я встигла переконатися, що природа на цьому хлопцеві явно вирішила не економити. Високий, широкоплечий, з гарним обличчям, спортивним тілом і таким пресом, на який дівчата готові дивитися довше, ніж на результати власних іспитів. А якщо додати до цього ще й те, що він капітан університетської баскетбольної команди, стає зрозуміло, чому за ним бігає ледь не половина студенток нашого університету. І найцікавіше, що Ренат чудово усвідомлює, наскільки він привабливий, та без жодних докорів сумління користується своєю популярністю.

Щоправда, особисто мене його чари ніколи особливо не цікавили, тому наші стосунки за весь цей час так і не вийшли за межі звичайної дружби. І, відверто кажучи, я зовсім не проти, щоб так залишалося й надалі. Бо яким би красивим не був Ренат, він ще той бабій, а ставати черговою дівчиною в його нескінченному списку любовних пригод мені якось не хочеться.

Та із моїх думок мене різко висмикує голос Стаса.

— Так, шановна гальорка, а тепер швиденько збираємо всі свої речі й організовано пересаджуємося на перший ряд, — владно наказує він, схрестивши руки на грудях і спрямувавши на мене важкий й вимогливий погляд, наче серед всіх студентів, які сидять позаду, його цікавить виключно моя скромна персона.

Хоча чому наче? Так воно і є.

Одногрупники, один за одним невдоволено зітхаючи й явно не приховуючи свого роздратування, неохоче підводяться зі своїх місць, збирають речі та повільно спускаються сходами до перших рядів аудиторії.

— Чого ти застигла? Вставай давай! — каже Ренат, ледь вже не тягнучи мене силою за руку.

— Двічі я свої прохання повторювати не буду, — Стас знову відчутно підвищує голос, і його очі дивляться виключно на мене, випалюючи в мені дірку.

— Та пішов ти в дупу, козел самовпевнений! — тихо бурмочу собі під ніс, злісно забираючи свою сумку і крокуючи слідом за Ренатом, котрий вже встиг зайняти для нас обох місця на першому ряду прямо по центру.

Я на той момент ще навіть не уявляла, що сидіти так близько до нашого… хм, нового професора, буде настільки важко. Його знайомі парфуми знову і знову змушують мій мозок зрадницьки поринути в той самий момент, коли Стас гаряче цілував мою шию, повільно спускався губами нижче, до живота, потім до лобка і впевнено накривав своїм ротом мій клітор. Мене від цих спогадів так сильно охопив жар, що я мимоволі стиснула коліна, відчуваючи, як внизу живота знову все починає палати, вимагаючи негайної розрядки.

Ні, ну це ж справжнє знущання!

— Перш ніж ми почнемо лекцію, хочу познайомитися з кожним із вас трохи ближче. Тому почнемо з банальної перевірки присутніх, — він сідає за стіл, відкриває свій ноутбук і клацає по клавішах.

Що ж, яка це прекрасна удача, що у мене прізвище починається на саму останню букву алфавіту. Поки Стас по списку до мене дійде, то вже, дай бог, і вся ця клята лекція закінчиться. 

Але моя стервозна доля в цю саму мить знову демонструє мені свій жирний середній палець, мовляв: «Ей, Вікуля, губки свої наївні назад закоти!».

— Мабуть, почнемо сьогодні з кінця списку, — якогось хріна раптом каже Стас, розслаблено відкидаючись на спинку свого стільця. — Якубіна Вікторія.

Всі присутні в аудиторії одразу ж, як за командою, переводять свій допитливий погляд на мене. Бляха! Що, ось прямо так, з першої секунди, при всіх будеш сканувати мене своїми очима?

Я із зусиллям тягну руку вгору і максимально байдужим тоном кажу:

— Я.

Стас одразу ж на кілька секунд затримує на мені свій пильний погляд, детально розглядаючи, немов взагалі мене не впізнає. Ну так, звісно, мої окуляри, безформний оверсайз та майже повна відсутність макіяжу зараз дають про себе знати — контраст із нічною тигрицею очевидний.

І я б насправді хотіла, щоб він мене не впізнав, та вже за секунду я чітко бачу, як на чоловічому обличчі з'являється та сама знайома нахабна посмішка, яка ніби прямо говорила: «Ну що, Віко, тепер поспілкуємося за моїми правилами?».

Мудак!

А потім його погляд повільно і невдоволено переводиться на Рената, який розслаблено розвалився на стільці біля мене і, як би між іншим, нахабно закинув свою руку за моє плече. Я вже давно звикла до такої його дружньої поведінки, а от Стасу, судячи з того, як напружено у нього сіпнувся кадик, вона не сподобалася. 

Щоб добити його до самого кінця, я демонстративно беру і ще ближче пригортаюся своїм тілом до Рената, зловтішно спостерігаючи, як у Багірова на обличчі починають ходити жовна, а пальці сильніше стискають корпус ноутбука.

А що таке, професоре? Що з обличчям? Не подобається вільний формат стосунків, який ви мені пропонували? Ну то кусайте лікті.