Раді Вас бачити!

Сьогодення

Її тіло важке, як свинець, запах парфумів душить, пальці впиваються в мої плечі й мені здається, що я вже не тут, не в цій кімнаті. Я лечу кудись углиб себе, у порожнечу, в яку вона мене штовхає кожним своїм рухом, кожним подихом.

Повітря в грудях застрягає. Кожен її стогін наче цвях, що забивається мені в голову. Я не відчуваю часу, не відчуваю себе. Лише її тінь, лише її хижу усмішку.

Я мертвий. Мертвий.

Я дозволив їй це. Дозволив, щоб із мене здерли шкіру, роздробили кістки, стерли моє ім’я. Я більше не Ілая Сторвін. Я річ, я її іграшка, гарний хлопчик.

— Ти ж мій, правда? — шепоче вона, і в голосі оте липке солодке задоволення. Її нігті креслять уздовж моїх ребер, залишаючи палаючі сліди. — Скажи мені.

— …т-твій… — хриплю, бо не можу інакше. Я мушу це казати.

Вона цілує мене в губи. Солоний присмак крові. Мої чи її не знаю.

І тут ніби спалах. У голові з’являється образ.

Туманний ранок. Озеро. Золоті клени й він. Ярослав. Він дивиться на мене так, ніби я важливий. Його очі, його руки, його посмішка, тепла й трохи сумна.

Ти мусиш повернутися. Ти мусиш.

Я відчуваю, як у грудях щось смикається, як серце б’ється глухо й наполегливо.

Я не дам їй знищити мене. Я ще тут. Я ще я.

— Голосніше, — гарчить вона, смикаючи за ланцюг. Я відкашлююсь, ковтаю біль, але в очах уже немає порожнечі. Вона не бачить. Вона не відчуває. Бо звикла бачити тільки раба.

Ще трохи. Ще день. Ще хвилина. Я витримаю.

— Ти ж мій? — повторює вона, ніби вимагає підтвердження власної всемогутності.

— Твій… — кажу я, але в серці звучить інше: ще ні. Ніколи.

Я чую, як її подих стає важким, відчуваю, як її тіло здригається в останньому поштовху. Вона падає мені на груди, спітніла, задоволена, і сміється тихо, мов кішка, що випила молоко.

— Гарний хлопчик… — шепоче вона, гладить мою щоку так ніжно, що для когось іншого це могло б здатися коханням.

----

Вона важко дихає, звалившись на мене, як тепла хутряна ковдра, просочена парфумами й потом. Її волосся розкидане по моїх грудях, кінчики лоскочуть шкіру. Вона спить. І цей сон — єдиний час, коли я можу дозволити собі думати.

Я лежу на дерев’яній підлозі біля каміна. Вогонь потріскує, кидає руді відблиски на темно-вишневі стіни. Вони виглядають так, ніби стікають кров’ю. Її ноги важким обручем лежать на моїх стегнах. Ланцюг на шиї нагадує про себе з кожним рухом, метал холодний і ворожий, врізався в шкіру.

Я не рухаюся. Не тому, що хочу цього, а тому що мушу. Ще одна помилка, і вона розірве мене на шматки.

Як?.. Як звідси вибратися?

Камери є в кожній кімнаті. Мікрофони. Її погляд. Її сміх. Вона як вірус, як туман, який проникає в легені й заповнює все всередині. Я не можу дихати.

Ноутбук… Її ноутбук. Вона дозволяє мені друкувати для неї. кожен рядок під її пильним оком. Слова, наче кайдани, які вона накинула на мої пальці. Я більше не сценарист. Я раб.

А мій ноут?.. Він там. У моєму домі. Мабуть, покритий пилом. На ньому той клятий нік — Тіна Блеквуд. Переписка. Ті жарти й дурні зізнання, що здалися мені невинними. Вони й стали метеликом, який здійняв бурю.

Якщо Ярослав відкриє його?… якщо прочитає і здогадається?.. Чи шукає він ще мене? Чи можливо вже забув?

Серце б’ється в горлі. Від страху? Від надії? 

Може, я зможу залишити слід тут? У її книзі? Текст, який прочитає Ярослав? Який покличе їх сюди?

Я уявляю, як мої пальці ковзають по клавішах, як я вплітаю свій крик у розділи про кохання й приниження. Рядок, другий, третій… Щоб хтось помітив. Щоб вони дізналися, що я живий. Що я тут.

Але вона поруч. Її груди важко здіймаються й опускаються. Навіть у сні її долоня не відпускає мою шию. Наче боїться, що я розсиплюсь у порох, якщо вона послабить хватку.

Ти мусиш ризикнути, Ілая, — кажу собі. — Або помреш тут, і про тебе ніхто ніколи не дізнається.

Я зводжу погляд на портрети на стіні. Вона колись теж була молодою і наханою. В її очах ще й досі жива отрута ненависті, сплетена з любов’ю до тих, хто зрадив.

Я ще живий. Я ще я.

Я чую потріскування дров, відчуваю важкий запах сандалу й кориці. Вона ворушиться уві сні й тихо стогне. Я завмираю. Чи не прокинулася?

Ні. Вона лише змінює позу, ще глибше впивається в мене.

Я закриваю очі, намагаюся відчути себе не тут. Уявляю туманний ранок на озері, золоті листки на воді, Ярослава з горнятком кави в руках. Його усмішку. Його голос.

Я повернуся до тебе. Навіть якщо для цього доведеться стати чудовиськом.

Раніше

Я не планував цього. Серйозно. Я лише хотів знайти щось просте, щось легке для мозку, який все ще відмовлявся функціонувати після перельоту й зміни часових поясів. Щось банальне, але зрозуміле — наприклад, любовні романи, які на самвидаві випльовують десятками за день.

Сайт виглядав так, ніби його зліпили на коліні. Барвисті обкладинки кричали соковитими заголовками: “Син мого боса”, “Друг мого брата”, “Спокусливий демон”. Одні лише назви змушували мене кривитися, наче я надкусив лимон.

Я вже хотів закрити вкладку, коли мій погляд зачепився за іншу обкладинку. На ній не було напівоголеної пари чи розмитого силуету чоловіка в костюмі. Лише обличчя хлопця з темним волоссям і тривожними очима, який дивився на мене з темного фону. Наче благав, наче застерігав.

“Розплата”.

Назва звучала дивно… не по-самвидавськи. В ній відчувалася якась тяжкість.

Я клікнув.

Низький рейтинг. Коментарі — як два ворогуючі табори. Одні з ненавистю сипали прокльони:

> “Це що, бляха, за маячня?!”

“Авторка хвора на голову. Видаліть це лайно.”

Інші — майже шепотом, із захватом:

> “Незвично… моторошно, але зачіпає.”

“Я не могла відірватися, хоча хотілося.”

Теги: #БДСМ, #надто відверто, #жорстоке поводження з гарними хлопцями.

Гарними хлопцями…

Я відчув, як щось холодне і липке обвиває мені шию. Як те саме полум’я, що змушує метелика летіти, навіть знаючи, що він згорить.

“Закрий. Просто закрий це.”

Мозок кричав. Пальці не слухалися. Я натиснув “читати уривок”.

> “Він лежав на холодному камені, руки розкинуті й прикути ланцюгами. У роті кляп, що глушив крик. Очі заплющені. Його тіло, колись досконале, тепер було ареною для гри — гри, яку він ненавидів, але не міг покинути.”

Я здригнувся. У роті з’явився сухий присмак. Це була не та банальна романтика, яку я очікував побачити. Це було… щось інше. Гірке й липке, як кров на пальцях.

Щоб прочитати далі, потрібна реєстрація.

Я вагався рівно тридцять секунд. Потім, майже механічно, ввів ім’я: Тіна Блеквуд. Чорт його знає, чому саме так. Може, хотів відмежуватися від себе. Може, вже тоді відчував, що роблю помилку.

Пароль. Пошта. Все готово.

Я натиснув “зареєструватися”.

І таким чином відкрив ящик Пандори.

Я натиснув на її нік. “Володарка Мрій”. Замість фото — малюнок: жінка в масці, схожа радше на хижого метелика, ніж на людину. У її блогах не було слів, жодної автобіографії чи звичайних побутових постів. Лише картини — витончені й тривожні водночас. Вродливі жінки в атласі й шовку, худорляві хлопці з ланцюгами на шиях та зап’ястках, їхні обличчя — напівблаженство, напівжах.

Ще кілька робіт — кольорові ілюстрації до книг. Назви виглядали менш гламурно, ніж у більшості авторок на сайті:

“Розплата”, “Нічні дзеркала”, “Храм болю і троянд”, “Поки сплять дракони”.

Щось у цих заголовках змушувало холод пробігти хребтом. Це не були банальні історії про офісний секс і любов “поганого хлопця” до дівчини-сироти. У цих словах було щось інше. Небезпека, що пахла квітами й залізом.

Я заплющив очі й видихнув. “Ти божевільний, Ілая. Це ж просто самвидав.”

Та палець ковзнув по тачпаду. Я обрав “Розплата” — книгу, з якої все почалося.

> “Його тіло не мало відтінків тілесного. Воно було схоже на порцелянову ляльку, що випадково ожила й потрапила до рук майстрині, яка любила ламати свої витвори… Вона торкалася його, як музикант торкається струн — примушуючи їх стогнати, бриніти й, зрештою, рватися.”

Я відчув, як у шлунку закрутилася крижана куля. Це не було ні мило, ні збудливо. Це було… гарно.

Так гарно, що хотілося закрити сторінку й водночас дочитати до кінця.

Вона писала талановито, занадто талановито для Літбуку. Речення текли, наче мед із домішками отрути. У кожному абзаці — суміш болю й ніжності, страждання й… блаженства?

> “Він ненавидів її за кожен дотик, за кожен шепіт, за кожен подих. І саме тому корився. Бо ненависть була єдиним, що тримало його на плаву.”

Я ковтнув каву, яка встигла охолонути. На язиці залишився гіркий присмак, що чомусь нагадував стиль авторки.

“Що за чортівня?” — прошепотів я.

Та вже не міг відірватися.