Раді Вас бачити!

Тепер

Тиждень збіг непомітно. Кожен день, злитий із наступним у густий, в’язкий морок. Здавалося, час тут не йде, а повзе, лишаючи по собі слід, як слимаки на холодному камені.

Вона була іншою. Ніжнішою. Лагіднішою. І саме це лякало мене найбільше. Тепер, коли вона торкалася моїх зап’ясть, щоб перевірити, чи кайдани не врізаються в шкіру, чи пригладжувала моє волосся, я відчував не полегшення, а панічний холод у грудях.

— Ти маєш виглядати бездоганно, — каже вона тихо, проводячи пальцем по моїй щоці, наче витираючи невидиму пляму. — Усе повинно бути ідеально.

Я киваю. Слухняно. Як завжди. Як за ці довгі дні я навчився робити.

Вона більше не била мене. Не залишала на тілі синців, лише рідкісні подряпини від нігтів, ніби спеціально, для тремтячої нотки приниження. Замість цього вона доглядала мене так, як господиня доглядає улюблену іграшку — полірує її, щоб блищала, щоб кожен гість зміг помилуватися.

Це турбота… Але турбота, що мала присмак отрути.

Вона часто вела переписку з Тіною Блеквуд. Її обличчя світлішало від цих повідомлень. Інколи вона сміялася, і цей сміх змушував мої нутрощі стискатися. Сміх звучав щиро. Дружньо. Наче вона розповідає Тіні про щось особливо цінне. Про мене.

— Вона чудова, — шепоче Володарка, закриваючи ноутбук. — Вона зрозуміє. Вона оцінила б тебе.

Моє тіло охоплює холод, але я примушую себе посміхнутися.

Ярославе… будь ласка… якщо ти читаєш це, розгадуй. Розгадуй швидше.

Але тиша триває. Ніхто не приходить. Ніхто не рятує. Ніхто не ламає двері цього палацу й не хапає мене за руку, витягуючи з пітьми.

І я починаю здаватися.

Я вже не прошу її про пощаду. Уже не прошу відпустити. Просто слухаю, як вона говорить про завтрашній вечір, про гостей, про яскраві маски й дорогоцінні ставки.

— Це буде аукціон, — каже вона ніжно, майже ласкаво. — І ти станеш головним лотом.

Вона нахиляється, вкладає моє обличчя в свої долоні й дивиться в очі.

— Лише уяви… скільки бажаючих, скільки рук тягнутимуться до тебе. Але пам’ятай… ти все одно належиш мені.

Її поцілунок ковзає по моєму скроні, легкий і гарячий, як від дотику розпеченого металу.

І я киваю. Я погоджуюся. Бо що ще мені залишається?

Вночі, лежачи на холодній підлозі, я закриваю очі й уявляю Ярослава. Його руки. Його губи. Його голос. Це тепер здається чужим сном. Невже це було насправді?

Здається, що ні.

Тепер я лише річ. Вона зробила мене нею.

Раніше

Я лежу на підлозі, вдихаю холодний пил килима й намагаюся заспокоїти серцебиття. Шарф усе ще туго обмотаний навколо моїх зап’ясть, шкіра під ним почервоніла від тертя. Ярослав спить на ліжку, напівприкритий ковдрою, його волосся розтріпане, губи злегка розтулені у глибокому сні. Він виглядає мирним, невинним, зовсім не схожим на того чоловіка, який кілька годин тому дивився на мене згори вниз із тінню володаря в очах.

Я мав би відчувати полегшення чи радість, але натомість усе тіло пронизане холодом і дивним спустошенням. Наче я щойно відкрив якісь невидимі двері в себе — й побачив, що за ними порожньо.

Там, глибоко всередині, я відчуваю її — Володарку. Її дотиків тут не було, але вони вже прописані в моїй пам’яті так само, як сюжет її книг. Кожне слово, кожен рядок, який я колись читав, тепер звучить у голові тихим шепотом. Вона завжди була поруч, спостерігала, сміялася, підбурювала…

І я зробив це. Я попросив. Сам.

Ця думка огидно липне до шкіри, як холодний піт. Ярослав був усього лише інструментом, випадковим виконавцем того, що зародилося в моїй уяві під її впливом. Який же ти нікчемний, шепоче внутрішній голос. Ти вже зламаний.

І все ж, усупереч сорому, моє тіло досі пам’ятає тепло його рук, силу його дотиків. Це було… добре? Так. Мені соромно навіть подумати про це.

Я намагаюся струсити з себе ці думки, але вони тягучі, наче мед. Липнуть до свідомості, отруюють її.

Уранці Ярослав прокидається першим. Збирається похапцем, виглядає знервовано, але намагається усміхатися:

— Мене викликають до Києва. Терміни горять, треба перезняти кілька сцен. Я повернуся швидко.

— Скільки тебе не буде? — питаю я, роблячи вигляд, що мені сумно.

— Днів п’ять… максимум тиждень, — відповідає він, нахиляючись, щоб поцілувати мене в лоба. — Бережи себе, добре?

Я киваю, відводячи погляд. Його кроки швидкі, впевнені, двері зачиняються з м’яким клацанням.

Я залишаюся сам. У кімнаті тиша, і раптом вона здається мені живою — тиша, яка дивиться на мене очима Володарки.

Я йду до ноутбука, руки тремтять. Літбук. Нове повідомлення. Від неї.

"Тіна! Ти знову тут. Як я за тобою скучила. Є щось, що я мусила б тобі розповісти…"

Я сидів на краю ліжка, тримаючи ноутбук на колінах, у напівтемряві, де єдиним джерелом світла було тьмяне мерехтіння екрану. За дверима чулося глухе шуміння труб і віддалений гул холодильника. Все інше навколо було завмерлим. Мертвим. Неначе світ затаїв подих, слухаючи, як мої пальці ковзають по клавішах.

Вона писала мені.

"Я мрію про нього, Тіно… я просто одержима цим чоловіком. Я думаю про нього вдень і вночі. Про те, як він виглядає, як дихає, як він би виглядав на колінах переді мною…"

Рядки на екрані світилися, немов закляття.

Я прочитав і перечитав це повідомлення тричі, відчуваючи, як у мені прокидається щось тремтливе й небезпечне.

Я на мить заплющив очі. Картини, створені її словами, вже розливалися в голові — оголене тіло, тонкі шкіряні ремінці на зап’ястях, ніжні пальці, що ковзають по шиї, спершу грайливо, потім владно. Стискають. Позначають територію.

Я машинально почав набирати відповідь:

"Що тебе стримує?"

Зупинився, ковтнув повітря. Мій пульс бився так сильно, що я відчував його в горлі.

"Візьми його. Візьми й виховай. Чоловіки всі однакові, Мрійнице… всі прагнуть, щоб ними володарювали. Ти ж сама це знаєш. Твої герої це знають. Усі вони мріють здатися. Тільки не наважуються визнати це вголос."

Я натиснув Enter і вмить відчув, як у животі згортається важка куля провини. Наче я щойно зрадив… когось.

Ярослав

Моя свідомість повернулася до вчорашньої ночі. Його руки — сильні, теплі — обхоплювали мої зап’ястя, шарф ковзав шкірою й перетворювався на вузол. Я стояв на колінах, дихання рване, серце готове було вискочити з грудей. Мені було страшно, але водночас добре.

Так добре, що соромно навіть згадувати.

Тоді я ще не знав, що ця солодка слабкість стане моїм найбільшим покаранням.

І Володарка… Вона вже відповідала мені. Її слова пульсували на екрані:

"Ти так думаєш? Можливо ти права. Можливо… він і справді цього хоче. Як усі вони."

Я закрив ноутбук різким рухом. У темряві кімнати почувся мій власний подих — швидкий, переляканий, збуджений. Того

Будинок наповнила тиша. Вона стелилася килимами, ховалася у кутках, повзла по стінах. Я блукав кімнатами, ніби сам став її частиною, і відчував, як вона чіпляється до моєї шкіри. Зварив каву, але напій виявився без смаку.

Коли почув стукіт у двері, здригнувся так, що гаряча кава мало не бризнула на руки. Мить вагався, дивлячись на двері, й серце билося десь у горлі — глухо, хворобливо.

Я підвівся й, наче в сні, підійшов до дверей. За ними стояла та сама жінка з супермаркету — Христина Орленко.

Висока, у довгому чорному пальті, яке облягало тіло так, ніби було зшите спеціально для нього. Сонцезахисні окуляри приховували її очі, але не вираз обличчя — спокійний, розслаблений, із ледве помітною, небезпечною посмішкою. Її темна коса лежала на плечі, важка й густа, мов чорнильна стрічка.

— Вибачте, — її голос був низький і теплий, але в ньому вчувався якийсь дивний відтінок. — Мій автомобіль застряг на дорозі. Чи могли б ви допомогти?

Я відчув, як у грудях щось стиснулося, і все ж кивнув.

— Звісно, — видавив я.

Вона відступила на крок. Її пальці ковзнули по ручці сумки, як котячі кігті по дереву.

Я відчув, як повітря на вулиці здається надто прохолодним, надто нерухомим. Звуки світу — шелест дерев, далеке гудіння машини — неначе вимкнулися.

Автомобіль стояв трохи далі, на узбіччі. Чорний, блискучий, багажник відчинений.

— Інструменти… — вона жестом показала на багажник.

Я зробив кілька кроків, нахилився. Метал багажника холодив пальці. І саме в ту мить я відчув удар. Гострий, різкий, в саму потилицю. І все згасло. Мене охопила темрява.

---

Коли повернулася свідомість, повітря здавалося важким і в’язким, як темний сироп. Холод пробирав до самих кісток. Я повільно розплющив очі, і побачив кам’яну підлогу. Вона була брудна, з темними плямами, які нагадували стару, засохлу кров.

Руки й ноги боліли від тугих кайданів. Метал урізався в шкіру, залишаючи вузькі, червоні сліди. Я сидів на колінах, скутий, принижений.

Її силует виник у напівтемряві. Христина Орленко. Вона більше не здавалася розкішною жінкою з супермаркету. Вона стояла біля стіни, повільно проводячи пальцем по блискучому ременю, як по струні.

— Ось ти й прокинувся… — прошепотіла вона. Її голос був тихим, але в кожному слові чулося тремтіння задоволення.

Я хотів закричати, але голос застряг у горлі. Хотів кинутися вперед, але кайдани не дозволяли.

Її підбори клацнули по каменю, коли вона підійшла ближче.

— Знаєш, — вона нахилилася так близько, що я відчув запах її парфумів. — ти зовсім не такий, як я уявляла. Ти кращий.

Вона торкнулася моєї щоки пальцями, холодними й м’якими водночас.

Я мав боротися. Кричати. Битися до останнього.

Але тіло не слухалося. І найгірше — десь глибоко всередині я відчув… теплий спалах. Спалах божевільного, липкого бажання.