Раді Вас бачити!

Сьогодення 

Вона сидить поруч, так близько, що я відчуваю її тепло шкірою. Її пальці ковзають по моїй шиї, граючись прядкою мого волосся. Кожен дотик повільний, виміряний... хижий. Вона говорить м'яко, ніби мед капає з вуст:

- Ти дуже гарний хлопчик, Ілаю. Слухняний... вірний. Мабуть, настав час дати тобі щось більше, ніж мою ласку.

Я вдихаю, повітря здається важким, ніби в ньому розчинений дим.

- Щось більше? - мій голос ледь чутний.

Вона сміється - тихо, низько. Її сміх лоскоче мені шкіру, змушує кожен нерв напружитися.

- У нас скоро буде вечірка, - каже вона. - Особлива. Я давно її планую... І ти станеш там головним гостем. Головним подарунком.

Вона дивиться на мене з такою ніжністю, що у мене по спині пробігають мурахи. Ніжність у її очах завжди нагадує мені про кота, що пестить мертву пташку.

- Що... за подарунок? - питаю я. Голос тремтить, але вона не зважає.

- Побачиш, мій милий. Все побачиш.

Вона проводить пальцем по моїй щоці, по губах. Я боюся цього дотику так само, як і прагну його. Боюся себе - бо в мені народжується щось темне, заборонене. Бажання належати.

- Репетиція, - каже вона. І цього разу голос холодний, мов лезо.

Я встигаю тільки зойкнути, як вона тягне мене за ланцюг. Мої ноги не слухаються, серце калатає в горлі. Ми спускаємося вниз, у ту кімнату, куди я завжди боявся заглядати. Повітря там пахне шкірою й чимось солодким, нудотно-неприємним.

- Ставай. - Вона ставить мене під лампу, що заливає мене жорстким світлом. - Тепер ти - витвір мистецтва.

Вона повільно стягує з мене сорочку. Я тремчу, але не від холоду. Від того, що відчуваю її подих на шкірі, запах парфумів, від яких паморочиться в голові. Мене прикрашають, як іграшку - на зап'ястках фіксатори, на щиколотках шовкові розпірки. Її руки ковзають моїм тілом без сорому, і я відчуваю, як шкіра горить.

- Уяви, Ілаю... Зал, повний гостей. Вони п'ють вино, дивляться на тебе, і кожен хоче скуштувати. Але ти належиш лише мені.

Я хочу щось сказати, але рот пересихає. Хочу вирватися - і не можу. Хочу залишитися - і це лякає найбільше.

Вона поправляє моє волосся, дивиться в очі так, ніби бачить душу наскрізь.

- Ти ж розумієш, - шепоче вона. - Якщо ти колись набриднеш мені... доля твоя буде, як у нього.

Я знаю, про кого вона. Про нього - того чоловіка на фото. Про її вітчима. Про той вогонь у літньому будинку, про крики, які вона досі пам'ятає. І я розумію: якщо не знайду спосіб втекти, то сам стану історією для її наступної книги.

Вона гладить мене, ніби я коштовна річ, її улюблений трофей. Шкіряні ремені ледь поскрипують, коли я напружуюся - спина притиснута до холодного стовпа, руки розведені в боки й надійно закріплені.

- Розслабся, Ілаю... - її голос повільний, як мед, гарячий і липкий, змушує тіло тремтіти. - Це лише репетиція. Ми ж повинні бути ідеальними, коли на нас дивитимуться сотні очей.

Вона присідає переді мною, пальці пробігають по моїх ногах, піднімаються вище, залишаючи слід вогню. У грудях стискається - я ненавиджу її за це, ненавиджу себе за те, що не можу не реагувати.

- Ти такий гарний, коли борешся з собою... - шепоче Володарка. - Це найсолодше видовище.

Її нігті впиваються в моє стегно, трохи боляче, але я навіть не намагаюся відсмикнутись - кайдани міцно тримають. Мені хочеться кричати, і водночас хочеться, щоб вона не зупинялась.

- А тепер уяви, Ілаю... - її губи ковзають по моєму животі. - Ти стоїш тут, оголений, беззахисний. Кожен із них платить, щоб доторкнутися. Щоб почути, як ти стогнеш. Щоб відчути твій запах.

Я заплющую очі, але це не допомагає - її слова малюють у голові моторошні сцени. Чиїсь руки, чужі губи... Я здригаюся й чую її сміх.

- Тобі страшно? - питає вона й торкається моїх губ своїми пальцями. - Але ж тіло твоє каже інше...

І я відчуваю, що це правда. Під шкірою тече жар, груди підіймаються від прискореного дихання. Це не любов і не бажання. Це отрута. Її отрута.

- Ти хочеш цього. Ти мій. - Вона ніжно цілує мене в шию, залишаючи слід вологи. - І ти будеш ідеальним.

Вона піднімається, її пальці ковзають по моїх грудях. Зупиняється, дивиться в очі. Я хочу плюнути їй в обличчя... і в той же час не хочу, щоб вона відходила.

- Голосно, Ілаю, - каже вона тихо. - Скажи мені, що ти належиш мені.

Я ковтаю клубок у горлі. Відчуття, ніби навколо шиї зашморг.

- Я... - хриплю. - Я належу вам.

- Молодець... - вона усміхається, а в її очах виблискує щось хиже. - А тепер - крикни це. Щоб гості повірили.

- Я належу вам! - голос мій зривається, луна в бетонних стінах кидає ці слова назад у мене.

Вона сміється й обіймає мене за талію, тісно притискаючись. Її подих гарячий, пальці впиваються в мої плечі.

- Добрий хлопчик, - шепоче вона й водночас стискає моє обличчя так, що щелепа ниє. - Скоро вони всі це побачать. Кожен із них запам'ятає смак твоєї покірності.

Я не знаю, що більше пульсує в моїх жилах - страх чи збудження. Я ненавиджу її... і себе.

Але в глибині, мов крихітна іскра, народжується думка: якщо я можу змусити її вірити в мою слухняність... можливо, у мене ще буде шанс.

Раніше 

Я бачу, як курсор блимає у полі для коментаря. Пальці самі знаходять слова. І хай там що - у цю мить я вже Тіна Блеквуд.

«Це чудово. Справді неймовірно, так щиро й... відверто. Я не очікувала такого. Читати це наче ковтати заборонене повітря.»

Відправляю. І майже одразу - короткий сигнал повідомлення. Вона відповіла.

«Дякую. Рада, що вам подобається. Не всі здатні розуміти таку літературу. Багато хто вважає її огидною... або занадто ризикованою.»

Текст сухий, стриманий. Ввічливий, але без жодної теплої інтонації. Авторка, схоже, насторожена. Наче кицька, яка ще не вирішила, дозволяти доторкнутися до себе чи ні.

Я читаю це й відчуваю легке тепло десь усередині. Вона жива. Ця жінка реальна. І вона зараз дивиться на екран свого ноутбука так само, як я на свій.

Мені хочеться сказати ще. Не як Ілаю Сторвіну, відомому сценаристу, не як людині, яка випадково натрапила на її твір, а як тій Тіні, якою я себе уявив. Легковажній, відкритій до експериментів.

«Чесно? Я нічого не маю проти таких стосунків. Можливо, це навіть... цікаво. У вас дуже глибокі персонажі. Ви майстерно показуєте їх внутрішню боротьбу. І попри те, що там є жорстокість, я відчуваю, що ви не схвалюєте її. Це відразу помітно.»

Я натискаю «Відправити» й відкидаюся на спинку стільця. Моє серце б'ється швидше, ніж варто.

Знову сигнал. Вона швидко читає мої слова.

«Ви помітили. Це важливо для мене. Я намагаюся, щоб у тексті не було безглуздого насилля - лише емоції, відносини... влада. Це історії про пристрасть, а не про жорстокість заради жорстокості.»

Цього разу її відповідь довша. І тепліша.

Я намагаюся не посміхнутися. Гарна робота, Тіно Блеквуд. Схоже, ти їй сподобалася.

І в ту ж мить мене пронизує крижаний укол тривоги. Бо я розумію - мене теж це заводить. Яке ж це божевілля.

Вона пише швидко, наче довго стримувала ці слова, а тепер вони прориваються крізь тонкий екран:

Володарка Мрій:

«Ви знаєте, що мене найбільше ранить? Те, як легко люди клеять ярлики. Вони кажуть, що я жорстока... що я ненавиджу чоловіків. Але ж це не так. Не так, правда ж?»

Я сиджу, дивлячись на екран. Пальці завмерли над клавіатурою. І я відчуваю - в її словах є щось справжнє. Якась оголена нервова кінцівка, що пульсує під шкірою. Це більше не авторка екстравагантних текстів. Це людина, що шукає розуміння.

Тіна Блеквуд:

«Я розумію тебе. Справді.»

Секунди тягнуться, як в'язкий мед. Я уявляю, як вона читає ці слова, сидячи сама в якійсь затіненій кімнаті, ноутбук на колінах, в пальцях кухоль чаю або вина. Її очі ковзають по буквах. І тоді - сигнал нового повідомлення.

Володарка Мрій:

«Ти дійсно розумієш мене? Чи це просто ввічливість?»

Тіна Блеквуд:

«Так. Я розумію.»

Коротко, без зайвих прикрас. Чесно настільки, наскільки може бути брехня, яку я сам собі нав'язую.

Володарка Мрій:

«І що ж ти розумієш?»

Я вдихаю глибше, ніж треба. Слова народжуються самі, з тієї частини мене, що дивиться на неї і водночас боїться й захоплюється.

Тіна Блеквуд:

«Що це кохання. Ти кохаєш чоловіків... пристрасно, до божевілля, до сказу. Твоя любов - це полум'я, яке здатне спопелити, якщо до нього торкнутися.»

Довга пауза. Я відчуваю легкий тремор у руках. Ставлю кухоль кави на стіл і читаю відповідь.

Володарка Мрій:

«Ти цікава, Тіно. Рідко зустрічаються люди, що бачать глибше тексту. Більшість читають і сміються або відвертаються. Ти ж... інша. Ти схожа на мене.»

Ці слова пробирають до кісток. Я не знаю, чому мені стає так тепло. Це лише чат на сайті самвидаву. Це лише гра. І все ж, в якийсь момент я ловлю себе на тому, що мені хочеться писати їй ще й ще.

Ще одна відповідь від мене, ще одна від неї. Слова тягнуться, обплітають нас обох як павутина.

І між нами починає зароджуватись щось. Дружба? Спільна темрява? Чи це лише ілюзія, створена екраном?