Раді Вас бачити!

Тепер

Я сиджу на підлозі, спершись спиною на теплі батареї. Сорочка спадає з плеча, але мені байдуже. Вона поруч - розкинувшись на дивані, спостерігає за мною, немов за ручним звіром, якого навчили виконувати трюки. Її ноги закинуті на мої плечі. Вона смикає мене за волосся.

- Пиши, - каже вона тихо, і її голос капає мені в вуха теплим воском. - Роби це для мене.

Я ставлю пальці на клавіші. Серце б'ється швидше. Відкриваю новий файл і вводжу назву: «Викрадення». В моїх легенях застряє холодне повітря. Це все ще гра. Але я знаю - десь усередині цього тексту має бути вихід. Має.

Текст

"Він сидів біля вікна в "The Golden Leaf", спостерігаючи, як за вітриною тане перший сніг. На столі поряд стояв келих Lagavulin, наполовину порожній. Його пальці ковзали по краю склянки, коли двері бару відчинилися.

Він увійшов - високий, у темній шкіряній куртці, з посмішкою, яку не сплутаєш ні з чиєю іншою. Його аромат - суміш тютюну й кориці - миттю наповнив простір довкола.

- Jason... - прошепотів герой.

Той підійшов, не вагаючись, поклав долоню на його щоку й поцілував - ніжно, але впевнено. У поцілунку було тепло знайомства і щось більше - таємниця, якою не діляться зі сторонніми.

Вона спостерігала за цим із темного кута залу, у напівтіні, що ховала обличчя. Її серце билося швидше від ненависті й пекучого бажання водночас.

Цей чоловік має бути моїм... будь-якою ціною."

-

- Оце... цікаво, - вона читає вголос. - Поцілунок двох чоловіків. Щось нове для тебе, чи ні, Ілаю?

Її нігті ковзають по моєму плечу. Я відчуваю, як пульсує кров у скронях.

- Просто... вигадка. Драматургія. Люди люблять табу, - відказую я, удаючи легкість.

- Люди... - вона нахиляється до мого вуха, - а ти? Ти любиш табу?

Я змушую себе усміхнутися.

- Я люблю хороші історії.

Вона сміється. Той сміх лоскоче нерви. Я відчуваю, як холодний піт повзе вздовж хребта.

Я бачу, як вона читає написане. Її пальці неквапно ковзають по тачпаду, обличчя застигло у напівусмішці.

- Ти цікавий, - каже вона, знову пестячи моє волосся. - Вмієш передавати відчуття... Якби ще трохи більше пристрасті.

Я ковтаю важко, відчуваючи, як серце тисне ребра зсередини.

Lagavulin 16.

Vincent's.

Ярослав.

Можливо, хтось там, на волі, прочитає. Можливо, складе пазл.

Вона сидить на низькому дивані, витончено схрестивши ноги. Її тонкі пальці ковзають по його плечу, спускаються вздовж хребта так легко, що моя шкіра покривається мурахами. Теплий дим каміну змішується з її парфумами. Вона нахиляється, шепоче мені на вухо:

- Ти такий гарний хлопчик... такий слухняний... - її голос м'який, але в ньому відлунює щось слизьке, як підземний струмок. - Думаю, ти заслуговуєш на подарунок.

Я намагаюся ковтнути клубок у горлі. Її долоня, ніби відчувши його тривогу, лягає йому на груди, а великий палець проводить кола навколо змії на моїй шкірі. Змії, яку вона так любить гладити і карати за непослух. І щоразу, коли це робить, я почуваюся не людиною, а іграшкою.

- Я дозволю тобі взяти участь у благодійній вечірці, - каже вона з посмішкою. - Там ти матимеш... особливу роль. Головну.

- Яку... роль? - міцголос зривається. Занадто тихо, але вона чує. Завжди чує.

Її погляд ковзає по моєму обличчю, як холодний ніж по склу. Очі блищать темним, маслянистим світлом - як ропа в калюжі після дощу. Від цього блиску йому стає липко на долонях, серце в грудях б'ється швидше.

- О, милий... ти дізнаєшся. - Вона сміється. Легко, дзвінко. Але за тією легкістю - прірва, чорна, глибока. - Сюрпризи так захоплюють, хіба ні?

Я відводжу погляд. З вікна видно, як важкі лапаті сніжинки повільно осідають на оголених гілках. Я ковтаю повітря, так наче в грудях забракло місця.

Її пальці вже на моїй шиї, ніжно, але достатньо сильно, щоб я відчув нашийник під шкірою.

- Не бійся, - шепоче вона й цілує мене в скроню. - Я зроблю так, що ти запам'ятаєш цей вечір назавжди.

А я сиджу, слухняний, мовчазний. І всередині мене щось дряпається, кричить, намагаючись вирватися назовні. Але я змушує це замовкнути. Ще не час. Ще трохи.

Я бачу, як вона читає написане. Її пальці неквапно ковзають по тачпаду, обличчя застигло у напівусмішці.

- Ти цікавий, - каже вона, знову пестячи моє волосся. - Вмієш передавати відчуття... Якби ще трохи більше пристрасті.

Я ковтаю важко, відчуваючи, як серце тисне ребра зсередини.

Lagavulin 16.

Vincent's.

Ярослав.

Можливо, хтось там, на волі, прочитає. Можливо, складе пазл.

Раніше

Я прокинувся від спраги. Тіло ще пам'ятало дотики Ярослава - важке, приємне відчуття тепла, яке не хотіло відпускати. Я тихо вибрався з ліжка, щоб не розбудити його. Дерев'яна підлога холодила ступні, повітря було насичене запахом кави й диму з каміна.

На кухні я наповнив склянку водою, випив кілька ковтків, але відчуття порожнечі не зникло. Мені потрібна була не вода. Потрібен був спокій, і водночас - щось інше, невловиме.

Я повернувся у вітальню й помітив на столі ноутбук. Він був увімкнений, екран тихо світлився, немов око в темряві. Ярослав залишив його, мабуть, перевіряв пошту або новини перед сном.

Мене охопило дивне трепетне відчуття - щось між забороненим бажанням і легким соромом. Я опустився в крісло, долоні лягли на клавіатуру, й пальці самі почали рухатися.

Літбук.

Я знайшов його ще минулого тижня - спочатку із цікавості, тепер же... тепер я навіть не знав, як пояснити собі це притягання. Чи це було бажання краще зрозуміти людей? Мову? Культуру?

Або це був просто солодкий смак заборони.

У вхідних - нове повідомлення. Володарка Мрій.

"Дякую за ваш коментар, Тіно. Це дуже підтримує. Якщо матимете час - почитайте мою нову книгу. Мені важлива ваша думка."

Звичайна ввічливість. Всі автори самвидаву таке пишуть - я знав це. І все ж моє серце вдарило сильніше.

Я відкрив "Спокуту".

Сторінки сплинули переді мною, кожна - насичена важким ароматом пристрасті й небезпеки. Вона писала дивно... Це не був стандартний слеш для домогосподарок, і не звичайне еротичне фентезі. Її слова повзли під шкіру, змушували тремтіти від відрази й водночас від якогось глибокого, незручного задоволення.

Я казав собі, що читаю це лише для підтримки автора-початківця. Що це - дослідження локальної культури, ніщо більше.

Але з кожним абзацом я відчував, як розмивається межа.

Я був тим самим метеликом, що летить на вогонь, добре знаючи, чим це закінчиться.

Я не помітив, як ковзнув глибше. Екран світився наче пастка, і я сам, добровільно, дозволив себе заманити.

> "Вона завжди полювала очима. Бачила серед натовпу лише його - хлопця з чужим поглядом і поставою хижака, що ненавмисно здавалася вразливою. Ця суперечність виводила її з себе, а водночас... тягнула."

Текст був густий, важкий, мов повітря перед грозою. У кожному реченні ховалася небезпека, й водночас від неї неможливо було відвести очей.

> "Він стояв біля каси, тримаючи в руках пляшку віскі 'Glenstone'. Дешевий, але який сенс витрачати більше, коли вечір ти збираєшся провести на самоті?"

Я здригнувся. Glenstone. Це був мій напій. Я любив його колись, у Нью-Йорку, у ті рідкісні самотні вечори, коли не писав і не думав про сюжети. Випадковість?

> "Її руки свербіли - взяти, скувати, поставити на коліна. Він навіть не здогадувався, що вже був її. Навіть тоді, коли посміхнувся іншому чоловікові, який зайшов до бару й легко торкнувся його плеча, наче старий друг. Посміхнувся йому... а не їй."

Моє серце стиснулося. Холодним і гарячим одночасно.

Ненависть. Бажання.

Текст ніби був живий. Я відчував його, як відчувають чужі пальці на шкірі - не своїми, а всім тілом. Десь у грудях росло збудження, сором'язливе й болюче. Це було неправильно. Це було огидно.

І все ж...

Мій палець ковзнув далі по тачпаду.

> "Її план був простий: зробити його своїм. У будь-який спосіб. Сила - теж любов, якщо нею вміло користуватися."

Я вдихнув так глибоко, що запаморочилося. Вологість долонь видавала мене навіть мені самому.

В голові крутилася одна думка: закрий сайт.

Але пальці не слухали. Вони трималися за клавіатуру, готові друкувати, готові - ніби я вже прийняв це запрошення до темного танцю.

"Боже, що я роблю..."

Я відчував сором, тривогу й... трепетне передчуття. Табу завжди породжує бажання.

Я знав: якщо напишу, шляху назад не буде.