Раді Вас бачити!

Тепер

Вона перестає друкувати й відкидається на спинку стільця, ліниво обертаючи мене до себе, наче перевіряючи, чи я ще живий, чи не втік думками кудись далі за ці стіни. Її очі блищать. У них - тіні люті й задоволення.

- Ну ось, малюк, тепер ти познайомишся ще з однією Господинею, - каже вона ніжно, але в цьому ніжному є щось таке, від чого шкіра вкрита мурахами. - Моя Тіна. Вона завжди хотіла подивитися, як це. І тепер... вона матиме шанс.

Я опускаю очі, намагаючись змусити серце сповільнити шалений ритм. Не дати йому видати мене. Не дати їй відчути, що я раптом дихаю легше. Що всередині мене на якусь мить спалахнула крихітна надія - крихітна, підступна, смертельно небезпечна.

Вона нахиляється ближче, її пальці ковзають по моєму обличчю, повільно, вивчаючи кожен сантиметр шкіри, ніби хоче запам'ятати текстуру, температуру, мікроскопічні рухи м'язів.

- Що це? - шепоче вона, її подих обпікає мені вухо. - Ти тремтиш. Чому, зіронько? Від страху... чи від збудження?

Я стискаю кулаки так сильно, що нігті врізаються в шкіру.

- Обоє, Господине... - виходить хрипко.

Її сміх - тихий, теплий, але в ньому є щось слизьке, хижакове.

- Гарна відповідь. - Вона встає, тягне мене за ланцюг, змушуючи підвестися на коліна. - Страх і бажання - два найсолодші інгредієнти. Саме вони роблять тебе таким смачним.

Її нога, в тонких чорних панчохах, ковзає мені по грудях, зупиняючись на горлі. Ніжно, але так, що я відчуваю - варто їй захотіти, і цей тиск перетвориться на справжній, задушливий.

- Я в гарному настрої. Ти заслужив... нагороду.

Я не відповідаю. Я боюся навіть кивнути - боюся, що будь-який рух видасть мій тремтливий захват. І мою крихітну, кволу надію.

Вона нахиляється й шепоче мені на вухо:

- А може, ти хочеш... щоб вона побачила? Моя Тіна. Щоб вона спостерігала, як я граюся зі своїм хлопчиком?

- Н-ні... - виходить у мене майже несміливо.

- Ох, не бреши, - її нігті впиваються мені у волосся на потилиці, тягнуть голову назад. - Твоє тіло говорить голосніше за слова.

Вона змушує мене встати, веде до стіни, до тих важких шкіряних ременів, що висять, чекаючи на нове шоу. І в її очах - жорстока радість.

- Ще тиждень, зіронько. Всього тиждень. А потім ти станеш головним призом. Головним десертом для тих, хто заплатить найбільше.

Я відчуваю, як мене пронизує холод. Відчай стискає груди. І водночас - цей дивний жар у животі. Ненависне, огидне бажання, яке я більше не можу контролювати.

Всередині мене все горить, і я ненавиджу це полум'я. Ненавиджу, що стою тут слухняно, як добре дресирована тварина, і водночас... водночас хочу, щоб вона не зупинялась.

- Подивись на мене, зіронько, - шепоче вона, проводячи нігтем від моїх губ униз, до підборіддя, до яремної западини. Я дивлюся. І бачу очі, в яких відбивається моя власна приреченість.

- Благаю... не треба цього аукціону... Я належу тобі. Лише тобі. Хіба тобі не досить? - слова виходять тихо, майже як стогін.

Вона сміється. Ніжно, беззлобно, але я чую у тому сміхові кригу.

- Ох, мій гарний хлопчику... Я б і рада залишити тебе собі. Але ж ти такий смачний. Хіба я маю позбавляти друзів задоволення спробувати?

Вона штовхає мене до стіни, мої плечі вдаряються об холодний камінь. Я тремчу - від страху чи від передчуття, я вже й сам не знаю. Її руки ковзають по моєму торсу, розстібають сорочку, повільно, немов би розгортали подарунок.

- Твоє тіло... - вона примружується, - ...моє полотно. Ще тиждень, Ілая, і ти станеш витвором мистецтва.

Її пальці знаходять чутливе місце під ребрами, де ще залишився слід від її попередніх «уроків». Я здригаюся.

- Бачу, що ти боїшся. - Її голос стає оксамитовим. - Але ж ти не заперечуєш, що твоє тіло хоче мене?

- Я... - я ковтаю крихти повітря, соромлюсь власного тремтіння. - Я... так...

- Голосніше.

- Так, Господине...

Вона хихоче й нахиляється ближче, шепоче просто в губи:

- Я відчуваю твій сором. Він такий... збудливий.

Її зуби впиваються в моє плече - не сильно, лише, щоб залишився знак. І водночас її пальці ніжно стискають мої стегна, погладжують, досліджують, змушуючи мою голову наповнитися липким, туманним бажанням.

- Скажи мені... ти хочеш, щоб я залишила тебе лише собі? - запитує вона, стискаючи долоню на моєму горлі.

- Так... Господине... лише вам... - мій голос зривається, в ньому з'являється нотка благання, така щира, що я сам лякаюся її.

- Але ти розумієш, що це неможливо, так? - її посмішка теплішає, майже материнська. - Ти занадто прекрасний, щоб приховувати тебе від світу.

Вона відпускає мене різко, і я ледь не падаю. У моєму горлі клубком застрягає злість, відчай і... соромне, ненависне збудження.

- Одягнись. Ти маєш виглядати ідеально. Ще тиждень, Ілая. Всього тиждень.

Вона виходить, а я стою, втупившись у порожнечу, й відчуваю, як по шкірі стікає холодний піт.

«Ще тиждень...» - шепочу я сам до себе й не знаю, чи цього достатньо, щоб врятуватися... чи вже запізно.

Раніше

---

Ми сиділи на підлозі, спершись спинами до старої шафи, що пахла деревом і пилом, між нами напівпорожня пляшка вина. Ярослав щось говорив - легкий, невимушений тон, його долоня ковзала по моїй нозі, вище й вище, а я ловив себе на тому, що не слухаю. Мої думки пульсували навколо екрана, навколо її слів, які досі світяться десь на темному тлі браузера, як заборонений вогонь.

"Ти колись мріяв належати комусь настільки, щоб перестати відчувати власну вагу? Щоб тебе піднімали, як іграшку, і ставили куди хочуть?" - її останнє повідомлення било по мені ще й тепер.

- Що там у твоїй голові, а? - питає Ярослав, проводячи пальцями по моїй щоці. Його голос теплий, як осінній чай, але в ньому чується тінь недовіри. - Все ще думаєш про того, з ким колись листувався?

Я відводжу погляд, ковтаючи відчуття вини.

- Ні... Просто історія в голову лізе, - відповідаю я надто швидко.

Його пальці стискають мою щелепу, м'яко, але відчутно. Він дивиться прямо в очі.

- Це не ревнощі... Але ти змінився. Є щось у тобі... інше.

Він правий. Є. Тінь у словах, що я читаю ночами, таємна дрож у пальцях, коли лишаю їй коментарі від імені Тіни Блеквуд. Це стає частиною мене, як друге серце.

Я не стримуюсь. Рука тягнеться до його зап'ястка, стискає сильніше, ніж зазвичай.

- Ярославе... - кажу тихо, майже шепочучи. - Зв'яжи мене.

Його брови злітають догори.

- Що?

- Руки... зв'яжи їх. Хочу відчути... це.

Я бачу, як він завмирає. У його погляді промайнула здивована тривога, але потім він сміється - м'яко, без осуду.

- Ти мене дивуєш, Ілая. Але якщо хочеш...

Його шарф падає на підлогу - довгий, м'який, шерстяний. Він повільно обвиває ним мої зап'ястки, зав'язує вузол, який водночас лякає і збуджує мене.

Я пробую поворухнути руками - не можу. Серце б'ється в горлі. А в голові чути її голос: "Віддати себе - це теж свобода".

- Так краще? - питає Ярослав, нахиляючись до мене, і я киваю, ковтаючи сором і насолоду.

Так. І водночас - ні. Бо це його руки тримають мене, а я уявляю чужі. Чужий погляд. Чужий шепіт.

"Ти вже мій", - каже уява голосом Володарки, і я здригаюсь від власної зради.

Ярослав зав'язує вузол, але його пальці довго не відпускають моїх рук. Він гладить зап'ястя, спершу обережно, ніби боїться зробити боляче, а тоді сильніше - так, що шерстяні волокна шарфа вгризаються в шкіру. Це нове і для нього, я бачу по виразу обличчя: очі темніють, дихання частішає, в щелепах легке напруження.

- Ілая... - його голос глибший, шорсткий від несподіваного бажання. - Ти точно цього хочеш?

Я киваю, не в змозі виговорити ні слова. Усередині мене все горить, гуде. Це дивне збудження, змішане зі страхом і соромом. Те, що я читав у її книгах, тепер оживає в моєму тілі.

Ярослав відступає на крок, дивиться на мене оцінюючо. У цьому погляді є щось нове - легка хижість, якої я раніше не бачив. Він бере мене за підборіддя, піднімає голову, змушує дивитися в очі.

- Скажи. Чий ти?

Це проста гра. Лише гра, переконую себе. Але від слів по тілу пробігає електрика.

- Твій, - шепочу я. Голос мій звучить неприродно тихо.

Ярослав посміхається. Його рука спускається до моєї шиї, обводить пальцем виступаючий хребець, тисне на шкіру так, що мені важко ковтати.

- Це добре, - каже він. - Бо інакше я б розсердився.

Він нахиляється, і я відчуваю його подих біля вуха. Гаряче, майже пекуче. Його губи ковзають від мочки вуха вниз, до горла. Він цілує мене там, де пульсує кров. Моя шкіра реагує миттєво: мурашки, дрож. Я весь стиснутий від тривоги й водночас розплавлений від задоволення.

Його руки тиснуть на мої плечі, змушуючи мене опуститися на коліна. Він стає вище за мене, наче якась нова версія самого себе - впевненіша, жорсткіша. І мені лячно, але ще більше - солодко.

- Ти віддаєшся мені? Повністю? - питає Ярослав.

Я знову киваю, не довіряючи власному голосу. Усередині все зливається в дивний коктейль з сорому, бажання й тривоги. Я боюся, що переступив межу. І ще більше боюся, що мені це подобається.

Його долоня знову знаходить мою шию, а інша розстібає ґудзики моєї сорочки.

- Добре, - каже він. - Тоді терпи.

Коли його губи спускаються нижче, я раптом відчуваю, що не можу більше дихати від того, що відбувається всередині мене. Я тремчу, моє тіло здається мені чужим, а мозок кричить: це заборонено, це не ти...

Але я мовчу. І дозволяю.