Раді Вас бачити!

Тепер

Я сиджу на підлозі біля її ніг, відчуваю, як тонкі пальці ковзають по моєму волоссю. Вона гладить мене, наче кішку, а я намагаюся зосередитися на екрані ноутбука. Курсикування, легкий звук натискання клавіш, і мій текст оживає. Вона схвалює, вона завжди схвалює, коли я такий слухняний.

Але насправді кожне слово - це клинок, що ріже мене зсередини.

> Він помітив його ще тоді - високий, із тією дивною легкістю у поставі, яку мають лише ті, хто довго танцював з хаосом. Його темне волосся, злегка розпатлане, пахло яблуками і тютюном. Вони зустрілися в маленькому барі за містом, де пахло пивом і кавою, і де яблука у старій дерев'яній корзині на прилавку здавалися непристойно яскравими серед сірого туману за вікном.

> Він пам'ятає, як відчув перший дотик - легкий, ненавмисний, але такий, що пробив його наскрізь. Пальці ковзнули по спині, під сорочкою, знайшли родимку під лівою лопаткою. Він зупинився, дихаючи частіше, а інший прошепотів йому на вухо:

- Це місце твоє. Моя мітка. Моя карта, щоб знаходити тебе навіть у темряві.

> Він не знав, як відповісти, лише відчув, як його пальці міцніше стискають зап'ястя того чоловіка, тремтячи від забороненого бажання. Вони сиділи поруч у темному кутку, де світло лампи падало лише на їхні долоні, сплетені, наче вузол, який не розірвати.

> А тоді чоловік нахилився і поцілував його - не поспішаючи, глибоко, залишаючи присмак яблука й віскі на його губах. І він відчув, що втратив щось назавжди. Що віддав себе ще до того, як зрозумів, чого хоче.

Я зупиняю пальці. Дихаю важче, ніж варто було б. Вона нахиляється до мене, тепле дихання лоскоче шию.

- Ти червоний, мій милий хлопчику, - шепоче вона. - Хто він? Той чоловік? Це твої фантазії? Чи ти його знав?

- Це... просто персонажі, - відповідаю я тихо, наче віддавши залишки повітря. - Так легше писати, коли ти вкладаєш у них щось особисте.

Її нігті легенько ковзають по моєму плечу. Вона сміється. Тонко, але так, що мороз іде шкірою.

- І це працює. Я відчуваю їхню пристрасть. Читай мені далі, я хочу знати, що було після цього поцілунку.

А я думаю: Ярослав, чорт забирай... Якщо ти читаєш - впізнай. Зрозумій, що це я. Що це наш бар. Наші яблука. І твоя родимка під лопаткою.

Але я не кажу цього вголос. Я слухняно читаю їй.

Вона сидить поряд, одна нога закинута на мене, в руці келих вина, інша - ледь помітно водить пальцями по моєму зап'ясті. Тепла хватка. Вона гладить мене так, ніби я кіт. Або рідкісна прикраса, яка їй належить і яка має тішити око.

- Ти став таким слухняним, - каже тихо, з тією хижою ніжністю, від якої по спині повзуть мурашки. - Мені подобається такий ти.

Я киваю. Посміхаюся, бо мушу. Її пальці тягнуться до мого підборіддя, піднімають його, змушують дивитися в її темні очі.

- Ще кілька днів - і ти будеш готовий. Готовий для них.

- Для них? - голос зрадницьки тремтить.

- Аукціон. Я ж тобі казала. Хтось заплатить за можливість провести з тобою годину... або ніч, якщо пощастить.

Вино обпікає мені шлунок. Я вдихаю повітря, важке й липке, і відчуваю, як серце стискається від жаху.

- Але я належу тобі, - шепочу. - Хіба цього мало?

Вона посміхається. Веде пальцем по моїй щоці , й раптово ляскає мене по губах. Не сильно, але цього достатньо, щоб я здригнувся.

- Мені завжди мало.

Я дивлюся на ноутбук. На екрані блимає повідомлення. Її подруга. Тіна Блеквуд.

> «Привіт, люба. Я нарешті повернулася. Пробач, що так довго мовчала».

Її очі світяться радістю. Вона швидко набирає відповідь, не помічаючи, як я ковтаю слину й намагаюся вирівняти подих.

> «Тіна! Я думала, ти мене покинула...»

Кожна літера, яку вона набирає, відлунює у мене під шкірою. Вона щаслива. Щаслива настільки, що навіть забула на мить про свою гру з моїм тілом і свідомістю.

Але я не забув. Бо там, на тому боці, вже не вона.

Там Ярослав.

І якщо він зрозуміє, якщо він прочитає між рядків - у мене з'явиться шанс.

Єдина крихітна надія серед цього тягучого кошмару.

Раніше

Вранці світ здається іншим. Чистим, гострим, як свіже повітря після грози. Ярослав обіймає мене за плечі, поки ми йдемо до машини, і його дотик легкий, як шелест осіннього листя. Немає тіні, немає її - все це залишилось у нічних мареннях та миготінні екрану. Зараз лише він і я, двоє людей серед золотого туману, що завис над озером.

Дорога до містечка тягнеться повільно. Я дивлюся у вікно на клени й будинки, що поволі оживають, відчуваю аромат кави з термоса, і мені добре. Ярослав увімкнув радіо - там співають щось старе й ніжне - і часом посміхається до мене.

- Зайдемо в супермаркет? - питає він. - Треба дещо взяти на вечерю. І кави... без неї ніяк.

Я киваю. В супермаркеті людно, шурхотить поліетилен, пахне випічкою та мандаринами. Ярослав бере кошик, а я йду поруч, відчуваючи себе абсолютно нормальним. Серед полиць з крупами, морозива й сирів ми жартуємо, як пара, що давно разом. Він обирає вино, я - хліб і яблука.

- Гарячої лінії хочеш? - питає він на касі, показуючи на невелике кафе в кутку. - Посидимо трохи.

Ми сідаємо за круглий столик біля вікна. Піна на каві густо тримається, пахне корицею й шоколадом. Ярослав щось розповідає про студію, про плани на новий проєкт. Я слухаю, але думки трохи розмиті від тепла і цієї камерної, спокійної атмосфери.

Аж раптом я відчуваю це. Погляд. Холодний, оцінюючий.

Він обпалює мені шкіру так само, як колись палаюче слово на екрані. Я підводжу очі - і бачу її.

Біля каси стоїть висока жінка у чорному пальті, з довгою темною косою, що важко падає на спину. Вона неймовірно гарна в цьому стриманому, суворому стилі. Гарна так, що серце на мить пропускає удар. Її обличчя спокійне, майже байдужо-аристократичне, але в темних очах щось хижо пульсує. Вона бере пакети з покупками, і в рухах відчувається дивна, небезпечна грація.

- Бачу, оцінив місцеву королеву? - усміхається Ярослав, слідкуючи за моїм поглядом.

Я здригаюся й відводжу очі.

- Хто це?

- Христина Орленко. Та сама власниця того маєтку на пагорбі, - він відхиляється на спинку стільця. - Дивна жінка. Кажуть, ексцентрична до божевілля. Живе сама, десь у лісі. Ну... у багатих свої примхи.

Я киваю, намагаючись виглядати байдужим, але холод у грудях не минає. Бо цей погляд...

Цей погляд все ще відчувається на шкірі.

Я намагаюся знову втягнутися в розмову, але думки пливуть десь далеко, туди, де в пам'яті ще стоїть образ жінки з темною косою. Вона вже вийшла з магазину, та її погляд усе ще холодно лежить у мене на шкірі, наче крижана долоня.

- Чого ти такий задуманий? - питає Ярослав, відпиваючи кави. Його очі теплі, уважні.

- Просто... цікаво, - я знизу поглядаю на нього. - А вона... Христина... що ти про неї знаєш?

Ярослав стискає плечима й легенько всміхається.

- Те, що знають усі. Вона успадкувала величезний маєток і гроші після смерті батьків. Кажуть, смерть була дивною... але це ж плітки, так? Ну а сама Христина... вона не з тих, хто тусується в ресторанах чи на вечірках. Замкнена. Але й дуже... як би сказати... епатажна.

Я чую в його голосі щось, чого не можу пояснити. Легке захоплення? Згадка? І це чомусь дратує.

- Що значить епатажна?

Ярослав перехоплює мій погляд і, здається, помічає мою напругу. Він сміється тихо, майже винувато.

- Один мій знайомий... хвалився, що був у неї на "вечірці". Це не зовсім те, що ти подумав. Це... приватні ігри. З чоловіками. Досить дивні, якщо чесно.

- Дивні? - запитую я, й мій голос лунає тихіше, ніж хотів би.

- Ну... він казав, що там були правила. Маски, рольові сцени, і все таке. Але платили добре. Христина ніколи не була банальною. Якщо вже вона бере участь у чомусь - то це завжди щось нестандартне.

Я дивлюсь на нього й відчуваю, як у грудях ворушиться щось темне й хворобливе.

Ревнощі. Чиста, гостра ревність.

Але кого я ревную? Ярослава? Чи жінку, яку бачив вперше в житті, чий погляд переслідує мене й досі?

Я відводжу очі, роблю ковток кави, але смак вже гіркий.

---

Я намагався відкинути це - образ високої жінки з темною косою, важкий, як гарячий попіл на кінчиках пальців. Але чим більше я боровся з ним, тим частіше він спалахував у голові, тремтливо-м'яким світлом, обрамленим холодом її очей.

Ярослав говорив про щось буденне - про музику, студію, плани на запис. Він сидів поруч у машині, пальці впевнено тримали кермо, а я лише кивав, розриваючись між бажанням слухати його голос і тим іншим, диким, що підкрадалося зсередини.

- Все добре? - його погляд ковзнув на мене, теплий, турботливий.

- Так, - я ледь посміхнувся. - Просто думаю.

Думаю про неї. Про ті вечірки, про маски та правила, про чоловіків, яких вона вибирала як іграшки, - так говорив Ярослав. Моя уява, підбурена його словами, малювала химерні сцени, одна химерніша за іншу. М'які шкіряні ремені, холод металу на зап'ястках, доторки - і погляд, який спопеляє й холодить одночасно.

Я здригнувся. Здавалося, що за вікном автомобіля туман стелеться густіше, тягне за собою щось темне, липке.

Навіть Ярослав, поруч, з його теплою долонею на моєму коліні, вже не мав тої сили, що вабила мене раніше. Його близькість була затишною - але не палкою, не хворобливо-солодкою, як уява про Христину Орленко.

Я відвернувся до вікна, відчуваючи сором. Сором за те, що впустив у себе її примару. За те, що моє тіло зрадливо відгукується на вигадані сцени, на крижаний погляд, на темну косу, яка ніби обвиває горло, стискає, залишає шрами...

Весь шлях додому я змушував себе дихати рівно й не думати. Але що більше я забороняв собі це - то сильніше вона поверталася.