Раді Вас бачити!

Тепер

- Не треба... прошу... - хриплю я, коли вона ковзає пальцями по моєму обличчю, ніби вивчає форму щелепи. - Ви ж не віддасте мене їм... Я ваш... тільки ваш.

Вона схиляє голову набік, усмішка лягає на її губи повільно, як тінь.

- О, який солодкий, - шепоче, нахиляючись так близько, що я відчуваю тепло її подиху. - Ти дійсно так вважаєш?

- Так... - здавлюю я. Ланцюг на зап'ястях натирає шкіру до печіння, але я вже не відчуваю болю. Лише страх, що вона справді віддасть мене. - Ніхто не має права... лише ви... лише ви.

Вона сміється, і цей сміх змушує моє тіло скуватися, серце починає гупати швидше.

- Це... чарівно. Але, Ілаю, ти говориш так, ніби маєш вибір. - Її пальці стискають моє підборіддя, змушуючи дивитися прямо в очі. - Ніхто не буде робити з тобою того, чого не робила я. Хіба це не лестить тобі? Вони ж просто хочуть відчути смак твоєї покори... почути, як ти стогнеш, побачити, як ти здригаєшся під чужими руками.

- Це інше! - виривається в мене крик, грубий, дикий. - Ви... ви єдина. Я не хочу, щоб хтось інший...

Вона прикладає палець до моїх губ.

- Тссс... - її голос ніжний, небезпечний, як шовк, що приховує лезо. - Це вже вирішено, милий. Гості прийдуть заради видовища. За емоцій. Ти їм потрібен як роль, а не як людина.

Я заплющую очі, але її слова залишають криваві подряпини в моїй свідомості.

- Ви не розумієте... я хочу належати тільки вам. Лише вам... - шепочу я, намагаючись уповільнити подих.

- І ти належиш мені, - каже вона спокійно. - А я вирішую, як саме.

Її губи злегка торкаються моїх, легкий поцілунок - швидше дражливий, ніж ніжний. Потім вона відходить, відкидаючи з плечей темне волосся.

- Ти ж не хочеш, щоб я передумала і позбавила тебе цієї честі? - питає вона вже жорсткіше, й у мені холоне.

- Н-ні... - вичавлюю я. Горло стискає, наче мотузка. - Я... все витримаю... якщо цього хочете ви.

Вона знову сміється.

- Ось і добре. Мій гарний хлопчик.

І з цими словами вона відстібає мої зап'ястки від холодного металу, але залишає ланцюг на шиї.

- Ти повинен бути у формі, - каже, погладжуючи мене по волоссю. - Я хочу, щоб усі бачили, який ти досконалий.

Я дозволяю їй вести мене, тіло слухається, але всередині щось ламається. Я відчуваю, як у мені народжується щось нове - не слухняність, не бажання... а пекучий, відчайдушний страх, змішаний із слабким, але впертим бажанням вижити.

- Або знаєш що? - вона стискає моє підборіддя, нахиляючи моє обличчя ближче до свого. Її очі блищать, як у кішки, що загнала мишу в кут. - Можливо, я влаштую для них... аукціон.

Я ковтаю повітря, але воно здається холодним, як лезо ножа.

- Аукціон? - мій голос ледь чутний, охриплий від страху й напруги.

- Хіба це не захопливо? - вона проводить пальцем по моїй щоці, наче перевіряє, чи ще тепла моя шкіра. - Хто запропонує найбільше - той отримає тебе на годинку. Усього на годинку, Ілаю. Це ж зовсім небагато, правда?

Мені хочеться крикнути «ні», вирватися, втекти куди завгодно, тільки не чути цього. Але я замикаю рот. Дихаю уривчасто, серце б'ється так сильно, що, здається, воно зараз проб'є грудну клітку.

- Я... я не... - починаю, але вона кладе палець на мої губи.

- Тссс, мій хороший хлопчик. - Її голос м'який, теплий, а в ньому ховається щось слизьке, як змія, що повзе по голій шкірі. - Вони не зроблять із тобою нічого страшного. Лише... трішки. Зовсім трішки.

- «Трішки...» - відлунює в моїй голові, але це слово звучить гірше, ніж будь-яке покарання. Що для неї означає «трішки»? Знаючи Володарку... це може бути будь-що.

Вона нахиляється, її губи ковзають по моїй шиї.

- Я ж не дам їм зламати тебе, милий. Я просто поділюся. Лише на годинку.

- Я... належу тільки вам, - шепочу я. Мій голос тремтить, як оголений нерв. - Прошу... не віддавайте мене їм.

- Ах, які солодкі благання, - її посмішка розширюється, і я бачу в ній хижу радість. - Але, Ілаю, це вже вирішено. Люди платять не за право зробити боляче, а за враження. За шоу. За тебе.

Її долоня повільно сповзає вниз, а я ледве стримую ридання. Мені хочеться втекти навіть від власного тіла, яке безсило тремтить під її дотиками.

- Можливо, тобі навіть сподобається. - Її шепіт огортає мене, як задушливий серпанок. - Ти ж такий... слухняний.

Я стискаю зуби, щоб не закричати. Усередині мене народжується відчайдушне, темне бажання знайти спосіб. Будь-який. Тому що я починаю розуміти: якщо нічого не зроблю, вона колись віддасть мене їм. І тоді мене вже не буде.

- Коли вечірка? - мій голос звучить надто приречено.

Вона посміхається.

Через тиждень зіронько. Через тиждень.

І це звучить як вирок.

---

Я залишаюся сам. Вона йде, залишаючи після себе важкий шлейф парфумів та якоїсь липкої, невидимої сили, що в'їдається в шкіру. Повітря здається задушливим, вогонь у каміні потріскує тихо, як віддалений сміх.

Я сідаю на підлогу, втупившись у вогняні язики. Серце б'ється повільніше, але в голові ще лунають її слова: "Ти станеш головною прикрасою моєї вечірки... всього тиждень..."

Тиждень.

Сім днів, щоб змиритися.

Сім днів, щоб знайти вихід, якого немає.

Я відчуваю, як пальці тремтять. Це не холод - я більше не відчуваю холоду в цьому місці. Це страх, такий глибокий, що здається - він уже проріс у моїх кістках. Вона розірвала мене навпіл, змусивши бажати того, чого я боявся. Моє тіло зрадницьки реагує на її дотики, на її голос, на навіть найменший порух її пальців.

Але розум ще тримається. Ще кричить у цій темряві: «Борись! Врятуйся! Ти не річ!»

Я втираю долонями обличчя. Шкіра пахне нею. Волосся пахне нею. Я сам наче просочився її ароматом. Навіть власне тіло вже не моє - воно віддане їй, кожною клітиною, кожним нервовим закінченням.

«Всього тиждень...»

Якщо я не знайду спосіб вибратися - через тиждень вона віддасть мене тим, хто сміятиметься й дивитиметься на мене, як на розвагу. І тоді... тоді, можливо, я сам почну просити смерті.

Я заплющую очі й уявляю Ярослава. Його посмішку, тепло його рук, каву з корицею, запах тютюну від светра. Серце стискається від болю й голоду за тим, що я втратив. За тим, хто я був.

Я мушу щось зробити. Хоч що-небудь. Бо інакше я закінчу, як усі її іграшки.

І цього разу вона не відновить мене.

Раніше

Я не почув, як він підійшов. Лише відчув теплий подих на шиї й руки, що лягли на плечі. Я здригнувся, мов злочинець, якого застали на гарячому, і поспіхом закрив кришку ноутбука.

- Щось таємниче? - його голос сонний, але з тією ледве вловимою насмішкою, від якої мої щоки миттєво запалалися. - Переписка з коханцем?

Я намагаюся всміхнутися, невпевнено, з тією самою дитячою наївністю, яка завжди видає брехунів.

- Просто... - я ковтаю клубок у горлі, відчуваючи, як пальці тремтять. - Просто нишпорив по інтернету. Дивився книги, статті... нічого особливого.

Ярослав піднімає брову. Він виглядає розслабленим, волосся скуйовджене після сну, на губах блукає м'яка посмішка.

- Нишпорив, значить? - він схиляється до мене ближче, його руки знову обіймають мене, і тепер тепло його тіла пробирає крізь тонку тканину сорочки. - А я от думав, чому ти не повертаєшся. У спальні прохолодно...

Його пальці ковзають мені вздовж грудей, не наполягаючи, але натякаючи.

- ...а я б не відмовився зігрітися, - шепоче він мені у вухо.

Я завмираю, відчуваючи, як серце пропускає удар, а потім б'ється швидше. Від ноутбука на столі все ще тягнеться тонкий електричний дріт - мов нагадування про слова, що тільки-но були на екрані. Але зараз він тут. Він реальний. Його тепло, його руки, його запах.

Я дозволяю собі розслабитися й відкинути голову йому на плече.

- Тоді ходімо, - шепочу у відповідь.

Він сміється тихо, ніжно, й веде мене назад у спальню, де ще зберігся запах вина та їхньої близькості.

---

Його руки теплі й сильні, пальці ковзають моїми плечима, поволі стягуючи сорочку, і я відчуваю, як тіло, що ще мить тому напружено завмерло, розм'якшується під дотиком. Він пахне кавою й вином, і є щось нескінченно затишне в тому, як він нахиляється до мене й шепоче:

- Ти холодний... Ходімо.

Я слухняно підводжуся, даючи себе вести назад у спальню. Але навіть коли двері зачиняються, навіть коли Ярослав вкладає мене на простирадла й лягає поруч, у голові залишається дивне дзижчання - як від світла, що не вимкнув до кінця.

Там, на екрані, миготіли слова:

> "Рада, що ви це відчули. Більшість людей просто судять мене... Кажуть, що я ненавиджу чоловіків. Але ж то не так. Я кохаю їх. Пристрастно. До сказу."

Я згадав, як мої пальці швидко набирали відповідь - неначе то була не моя рука, а чиясь інша, невидима, що писала замість мене:

> "Так. Я це розумію. Ти кохаєш їх - і це справжнє кохання. Ніхто не має права судити."

Але тепер - тепер Ярослав дивиться мені в очі. Його погляд повний тієї теплої ніжності, що розбиває кожну мою стіну. Його долоня торкається мого обличчя - м'яко, обережно.

- Ти якийсь відсторонений... - каже він тихо. - Про що думаєш?

Я намагаюся усміхнутися.

- Про нас, - брешу.

І частково це правда. Бо він поруч, він цілує мене в скроню, його пальці досліджують моє тіло, його подих змішується з моїм. І я хочу цього. Його.

Але інша частина мене все ще там - серед темних рядків тексту на Літбуці, серед обкладинок із напівоголеними тілами й ніжно-хижими словами. І я відчуваю, як ця отрута розтікається мною, тягуча, солодка, немов мед з домішкою чогось гіркого.

Ярослав нахиляється й цілує мене повільно, з тією глибиною, яка змушує мене тремтіти, але в голові - її слова:

> "Ти розумієш мене, Тіно... Ти єдина, хто розуміє."

І від цього мені стає лячно. Не за себе. За нього. За нас. Бо я відчуваю, що цей полум'яно-чорний метелик уже торкнувся мого серця крилами.