Раді Вас бачити!

Вранці вона будить мене ніжно. Її пальці торкаються мого обличчя, волосся, губ — так, ніби перевіряє, чи я ще цілий, чи не зіпсований за ніч.

— Ти сьогодні особливий, — каже вона, і голос її глибокий, теплий, як оксамит. — Сьогодні ти маєш виглядати так, щоб жоден з них не посмів торкнутися тебе брудними руками.

Я не відповідаю. Лежу мовчки, дивлюся в стелю, рахуючи невидимі тріщини, і намагаюся дихати рівно.

Вона бере мене за руку, підіймає, веде до дзеркала.

— Сідай, — наказує.

Я сідаю. Вона стоїть позаду, її довга коса ковзає по моєму плечу, коли вона починає розчісувати моє волосся. Гребінець ковзає повільно, майже ніжно, але кожен дотик тягне за собою щось інше — тремтіння страху, бажання втекти, бажання залишитися.

Я стуляю повіки. З моїх губ виходить тихий, задушливий видих.

— Не треба… будь ласка, — кажу нарешті. Голос мій хрипкий, розбитий. — Не роби цього зі мною.

Вона сміється. Ледь чутно. І її сміх більше схожий на муркотіння хижака, який задоволений здобиччю.

— Ти належиш мені, мій гарний хлопчику. Ти сам це сказав. Ти сам цього хотів, — шепоче вона біля самого вуха, і я відчуваю її подих на шиї, відчуваю, як кожне слово проникає під шкіру, в кров. — Я дозволю їм лише спробувати тебе… але вся насолода — лише моя.

Вона витягає з шафи одяг. Біла сорочка, тонка як дим, чорні вузькі штани й шкіряний нашийник з тонким ланцюжком. Нашийник блищить в її руках, як пастка.

— Це символ. Символ того, що ти мій.

Я відчуваю, як горло стискається.

— Я не хочу… — шепочу. — Я не зможу…

Вона сміється знову, тепер голосніше.

— Зможеш. Ти вже зміг. Подивись на себе.

Я дивлюся. У дзеркалі не я. Чужий чоловік із порожніми очима й ніжною шкірою, від якої так легко відшарувати страх.

Вона одягає мене, застібає ґудзики повільно, із задоволенням, ніби розгортала подарунок у зворотному напрямку. Потім торкається мого обличчя, проводить великим пальцем по моїх губах.

— Ти прекрасний, — каже вона. — І вони сьогодні це оцінять.

Я заплющую очі. І в темряві бачу Ярослава. Його руки. Його сміх. Його теплі очі.

Будь ласка…

Але коли відкриваю очі, я знову в палаці Мрій. І чую, як Володарка зітхає:

— Сьогодні ти станеш легендою, мій солодкий раб.

Після цих слів вона зав'язує мені очі.

Я відчуваю, як тканина пов’язки щільно огортає моє обличчя. Вона пахне її парфумами — терпкий аромат квітів, деревини й чогось хижого, тваринного. Я не бачу нічого, але чую. Серце б’ється в горлі, так голосно, що я боюся, що вони всі почують.

— Ідеально, — каже вона, проводячи пальцем по моїй шиї, де відчутно пульсує кров. — Вони сьогодні оцінять тебе. Так, як слід оцінювати справжній шедевр.

Від звуку її каблуків підлога ніби тремтить. Десь далеко шумлять голоси, сміх, брязкіт келихів. Запахи вина й сигарного диму в’їдаються в ніздрі.

— Ви готові, друзі мої? — її голос звучить тепло, навіть захоплено, але я знаю — за тим теплом криється хижа посмішка. — Ласкаво просимо до Палацу Мрій. Сьогодні наш вечір. І наш лот… ось він.

Я чую, як застигає тиша. Всі дивляться. Всі оцінюють.

— Почнемо з двадцяти тисяч, — весело оголошує вона.

Руки. Чужі руки. Вони торкаються моїх плечей, грудей, живота. Одні холодні й вологі, інші теплі, сухі. Хтось проводить пальцями по шраму на ребрах, хтось — по внутрішній стороні стегна. Я здригаюся, але пов’язка не дає мені сховатися. Я — річ. Я — тіло, яке продають.

— Таке тіло… подивіться на нього. Він — як витвір мистецтва, — її голос розливається по залі, м’який, як шовк, але слова розрізають мене гострою бритвою. — Хто дасть тридцять?

Хтось сміється. Сміх глухий, як у сні.

— Тридцять п’ять! — викрикує інший голос.

— Сорок! — каже жінка, і пальці ковзають по моїй шиї, торкаються губ.

Я намагаюся не здригатися. На колінах я вже кілька хвилин — вони затерпли, тіло болить, а я мушу бути спокійним, слухняним, покірним.

— Ви можете торкатися його, але не більше, — нагадує вона гостям. — Лише я знаю, як поводитися з таким дорогоцінним екземпляром.

Чужа рука повільно піднімає моє підборіддя. Пальці пахнуть солодким лікером і потом.

— Я віддав би за нього всі свої картини, — чую шепіт поруч. — Ви бачили ці зап’ястки? Він створений для кайданів.

Я стискаю зуби, намагаючись не закричати.

— П’ятдесят тисяч! — вигукує хтось.

— Шістдесят, — спокійно додає інший голос.

— Вісімдесят, — каже третій.

Мені хочеться втекти. Я хочу зірвати пов’язку, закричати, але знаю: вона стоїть поруч. Її рука на моєму плечі — тепла й важка.

— Мій гарний хлопчик, — шепоче вона мені на вухо так тихо, що чуємо лише ми двоє. — Скоро ти дізнаєшся, хто цінує тебе найбільше.

Голос Володарки тоне в хвилі нових ставок — шістдесят, вісімдесят, дев’яносто. Чужі пальці ковзають по моїй шкірі, вивчають, зважують, оцінюють. Хтось смикає за моє волосся, ніби хоче перевірити, наскільки воно м’яке.

— Сто тисяч! — вигукує чийсь голос, і зал на мить завмирає.

Моє серце скаче, наче спіймана птах. Сто тисяч. Хто заплатить за тіло таку суму? Хто він, той, хто купить мене, як купують коня, або коштовність, або пляшку вина рідкісного врожаю?

— Сто тисяч продано! — оголошує Володарка, голос її теплий, задоволений, наче вона щойно продала щось безцінне.

Але раптом цей м’який шовк її інтонацій розриває грубий, низький, хижий голос:

— Двісті.

Зал вибухає шепотом. Двісті. Це вже не торг, це заява власності.

— Двісті тисяч. І не центом менше, — повторює він.

Я завмираю. Серце перестає битися, і єдиний звук у моїй голові — це дзвін, високий, нестерпний. Я відчуваю, як пальці Володарки ковзають по моїй шиї, ніби востаннє перевіряють своє майно.

— Двісті тисяч… продано, — каже вона, голос її трохи тремтить, але не від страху — від збудження.

Хтось хапає мене за руки, різкий рух, метал кайданів брязкає. Мене тягнуть уперед, тіло протискається крізь натовп, чужі руки ще торкаються, проводять по стегнах, ребрах. Я намагаюся спертися ногами в підлогу, але шовкова тканина під колінами ковзає.

— Обережніше з ним, — застерігає Володарка, сміх у її голосі липкий, як мед. — Він — дороге придбання.

Я не бачу нічого, але відчуваю, як запахи змінюються: спочатку вино і парфуми, потім холодне повітря коридору, а далі — запах тютюну і шкіри. Мене тягнуть кудись униз, сходами, що скриплять під ногами.

Грубі пальці впиваються мені в плечі, а я, безпорадний...

— Ну от, тепер ти мій, — чую той самий чоловічий голос, глухий і твердий, як камінь.

Я здригаюся, а він сміється, низько, огидно.

— Ти ж гарний. Дуже гарний. Не дивно, що за тебе боролися, як за трофей.

Мене кидають на холодну підлогу. Двері зачиняються. Металевий звук замка віддається в моїй голові, як постріл.

Пов’язка ще на очах, але я відчуваю, як повітря стає важчим. Хтось повільно ходить навколо мене, взуття рипить на камені.

З мене зривають пов'язку.

Світ повертається до мене шматками — спершу світло, занадто яскраве, ріже очі, наче лезо. Потім розмиті контури, які поволі сходяться в єдине ціле. Я кліпаю, намагаюся сфокусуватися, і нарешті бачу його.

Він стоїть переді мною — кремезний чоловік років сорока, плечі широкі, шкіра засмагла, як у моряка, а руки вкриті тату, що ховаються під рукавами чорної футболки. М’язи рухаються під шкірою, немов тварина, готова до стрибка. Він міг би зламати мене одним рухом. І саме тому я застигаю від жаху.

— Хлопче… — каже він нарешті, голос хрипкий, низький, у ньому чується не погроза, а… жах? — Що ж вона з тобою зробила?

Я відкриваю рот, але не чую свого голосу. Горло пересохло, слова застрягають у грудях. Це пастка? Нова гра?

Він робить крок до мене, нахиляється, його тінь закриває світло.

— Містер Сторвін? — перепитує він, повільно, виразно.

Я здригаюся. Скільки часу я не чув цього імені? Мого імені. Його звук ранить, мов ніж, розтинає кокон, у який я сам себе загорнув.

— Н-ні… — шепочу я, але він уже простягає руку до моїх зап’ясть, де металеві браслети врізалися в шкіру.

— Так, це ви, — каже він твердо. — Спокійно. Я свій. Ярослав найняв мене, щоб витягти вас звідси.

Його пальці вправно працюють, замок клацає, і кайдани падають на підлогу з глухим звуком. Я стискаю руки в кулаки — зап’ястя пульсують тупим болем, але це солодкий біль. Свобода пахне іржею й потом.

— Вона зараз там, нагорі. Але ми маємо всього кілька хвилин. Ви підете на моїх умовах. Зрозуміли? — Він дивиться мені просто в очі, і в його зіницях я бачу не розвагу, не пристрасть, а сталеву рішучість.

Я киваю. Я маю кивнути. Я мушу. Але десь глибоко всередині щось ридає, щось жадає залишитися. Бо там, угорі, є вона — Володарка. І я ще досі відчуваю її запах на своїй шкірі.

— Добре, містер Сторвін. — каже він тихо. — Тепер ми виходимо.

---

Він тримає мене під руку — я ледве стою, ноги ватяні, зап’ястя пульсують тупим, нудотним болем, наче кайдани досі стискають їх. Ми просуваємось темним коридором, крок за кроком, і кожен звук — скрип дошки, шурхіт мого подиху — здається гучнішим за вибух. Серце гупає в ребра так, що аж боляче.

— Ще трохи, хлопче, — шепоче він, тримаючи мою руку міцніше. — Ми майже вийшли.

Але світло позаду спалахує. Невблаганно. Лампочка, яка ніколи не світилася, тепер розрізає темряву, як ніж.

— Ох, куди ж це ви? — її голос котиться за нами, гладкий, обволікаючий, наче шовк, але в ньому тепер рветься на поверхню щось дике, ненависне.

Я завмираю від страху. Ноги відмовляються йти далі. Він хапає мене за плече, штовхає вперед, та ми обидва застигаємо.

Вона стоїть у дверях. Розкішна, як завжди — чорна, вечірня сукня, розпущене волосся, очі, які світяться в темряві. В її руці — пістолет. Справжній.

— Зупиніться. — Її голос твердий, сталевий. — Ви ж не думали, що я дозволю це, так?

Чоловік піднімає руки:

— Спокійно. Ми просто…

Постріл. Глухий, різкий, зухвалий. Він падає — важке тіло гепається об підлогу, кров тепла, ще паруюча, бризкає мені на обличчя. Я дивлюся на нього зверху вниз і не можу поворухнутись. Його очі скляніють, губи розкриваються, але слова вже не йдуть.

Вона повільно наближається. Туфлі клацають по плитці, кожен крок як відлік часу. Я не дихаю. Не можу.

— Ах ти, сучий син… — шепоче вона, і в наступну мить її долоня злітає вгору й обрушується мені на обличчя. Гострий біль спалахує на щоці, я падаю поряд з мертвим тілом. Подих вихоплюється з грудей зі стогоном.

Вона не зупиняється. Носок її черевика врізається в мій живіт. Я хриплю, скручуюсь, намагаючись прикрити руками живіт, але ще один удар вибиває повітря з легень.

— Ти мій, чуєш? — шипить вона. — МІЙ. Ніколи. Ти НІКОЛИ не залишиш Палац. Навіть мертвим.

Я намагаюся говорити, але з рота виривається лише хрип. Вона нахиляється, її пальці впиваються мені у волосся, різко смикають голову назад. Її обличчя близько — надто близько. В її очах темрява, справжня, глибока, наче дно колодязя.

— Подивись на нього, — каже вона, вказуючи на тіло біля мене. — Подивись! — її нігті впиваються мені в підборіддя. — Це чекає на кожного, хто надумає тебе забрати.

Я тремчу. Я зламаний. І ненавиджу себе за це. Бо навіть зараз, відчуваючи її тепло й запах парфумів, я хочу, щоб вона торкнулась мене.

— Ти думав, що я така дурна, що не здогадався хто ховається за тим клятим ніком? Ти думав я не здогадався про справжню сутність Тіни Блеквуд? Я знала, що це ти! Знала з самого початку.

Її зізнання наче ніж в моє зоанене серце. Її руки продовжують стискати моє волосся. Її обличчя спотворене люттю і ненавистю.

— Ні... — крізь сльози шепочу я. — Будь ласка... Не треба.

Але вона мене не слухає. Знову б'є. По обличчю. Тепер вона не жаліє мене. І я починаю розуміти, що це кінець. Мій кінець.

— Ти ж сам хотів того. Хіба ж ні? Ти ж сам благав викрасти тебе. Закували в кайдани. Ти прикривався Тіною Блеквуд, але ти хотів цього можливо й не розуміючи цього до кінця.

І саме страшне було те, що вона була права. Так. Я хотів цього. Мені подобалося бути річчю. Бути ніким.

— Встань, — наказує вона. — ВСТАНЬ!

Я намагаюся підвестися, руки тремтять, ноги не слухаються. І все ж піднімаюся, хитаючись. Вона бере мене за підборіддя, вдивляється в мої очі, і я бачу, що вона відчуває — справжній, первісний гнів і… захват.

— Ти мій подарунок світу. Моя річ. Моє мистецтво. І я не дозволю нікому тебе забрати. Невже ти думав, що я така дурна і не здогадався хто така насправді Тіна Блеквуд?

Її питання примушує мене стиснутися.

Вона знає. Вона все знала з самого початку. Ця думка не дає мені спокою.

Вона відпускає мене різким рухом, я знову падаю на коліна поруч із тілом.

І тільки тепер я розумію: я вже не просто її іграшка. Я — трофей. І я залишуся тут назавжди.

— Знайти інформацію про неї було не так вже й важко. Американська письменниця, що пише романи для домогосподарок. А ще це псевдонім відомого сценариста Ілаї Сторвіна. Це твій псевдонім Ілая. І ти вважав мене дурепою. Мені просто було цікаво чи наважишся ти піти проти мене. Я хотіла побачити як ти повстанеш проти мене — своєї Володарки.

Я з викликом дивлюся на неї.

— І, що? Ти задоволена?

Запитую я і посміхаюся.