Раді Вас бачити!

Сніг рипить під колесами, машину злегка заносить на повороті. Дорога вузька, не прочищена. Сірий светр липне до втомленого тіла, джинси натирають затерплі ноги, але я не зупиняюся. Озеро з’являється між деревами, замерзле, біле, таке ж мертве, як і відчуття в моєму серці.

Пентхаус стоїть на березі, похмурий, порожній. Доріжка до будинку вся в снігу, на ґанку сліди, що давно заметені. Він здається маленьким, скромним після того палацу, без позолоти, без ланцюгів, без запаху парфумів і крові. Затишний. Простий. Людський.

Але замість радості в мені наростає щось інше — глуха тривога. В’язка, як холодний мед. Серце б’ється швидше, долоні пітніють, і я змушую себе шепнути:

— Досить. Все скінчилося. Тепер усе буде добре.

Ключ у замку повертається із сухим клацанням. Штовхаю двері, забігаю всередину. Тепло обіймає мене, пахне кавою і пилом. У вітальні працює телевізор. Світло екрана кидає бліді тіні на знайомі стіни.

— Ярославе… — голос зривається. — Я вдома.

Він сидить на дивані, у темно-зеленому светрі, ноги підібгані під себе, як завжди. Телефон лежить на столику поруч, порожня склянка, пляшка з-під горілки Його обличчя застигло, погляд втуплений у екран. Наче мене немає.

— Ярославе? — крокую ближче, відчуваючи, як спина покривається потом. — Це я… я повернувся…

Тиша. Тільки телевізор шипить. Я стою за його спиною, бачу, як повільно піднімається й опускається його груди.

— Чуєш? Я живий! — кричу вже майже, схлипуючи, і кладу руку йому на плече.

Жодної реакції.

Погляд мимоволі падає на екран. Там — знайомі ворота палацу. Червоні мигалки, швидкі допомоги, поліцейські в формі. Камери, натовп журналістів. Репортерка в яскравому пальті говорить на фоні зловісного замку, а внизу біжить рядок новин:

«ТРАГЕДІЯ В ПАЛАЦІ МРІЙ. ЗНАЙДЕНО ТРИ ТІЛА».

Картинка змінюється. Кадри з підвалу. Темні чорні мішки на каталках. Поліцейські виносять їх один за одним. Репортерка каже рівним голосом:

— Сьогодні вранці прислуга знайшла тіла трьох людей. Серед них — власниця палацу, Орленко Христина Вікторівна. За неофіційними даними, одне з тіл належить американському сценаристу, містеру Ілаю Сторвіну, який зник три місяці тому.

Екран блимає, і раптом я бачу себе. Молодший на кілька років, усміхнений, ще без тіні втоми в очах. Фото з якоїсь прем’єри, я тримаю келих шампанського і виглядаю таким живим.

— …Третє тіло досі не опізнане…

У повітрі дзвенить. Все тіло німіє. Я дивлюся на власну усмішку в телевізорі й не відчуваю пальців, ніг, навіть серця. Воно чи то завмерло, чи то вибухнуло всередині грудей.

— Ні… — шепочу, крок назад, ще крок. — Це не я. Це не…

Ярослав так і сидить. Нерухомий. Його обличчя наче вирізане з каменю. І я розумію — він бачить мене. Він знає. Але дивиться крізь мене, як крізь привида.

— Я живий! — кричу, майже благаю. — Це я! Ярославе!

І ніякої відповіді. Лише звук телевізора і тиша, гірка, липка, як кров на моїх долонях.

Я стою, і моє дихання виривається рвано, наче я досі біжу коридорами палацу, досі відчуваю запах крові й пороху. На екрані — моє усміхнене обличчя, підписане чужими словами: «Ілай Сторвін, 33 роки.

Я пам’ятаю цей біг, нерівний, судомний — босі ноги ковзають по холодній плитці, в легенях — пекуче повітря, у спині — гостре, розпечене болем місце, де куля вийшла назовні, розриваючи м’язи й шкіру.

Я пам’ятаю, як падаю. Руки виставлені вперед, щоб зупинити падіння, але вони безсилі. Плитка зустрічає мене холодним ударом, луна від нього віддається у всьому тілі.

— Ти мій, Ілаю… ти завжди будеш моїм! — її голос, ламаючись від сміху, лине позаду, сиплеться в повітрі, як скло.

Я повзу.

Ніг я вже не відчуваю, лише крижаний біль у грудях і вогонь у спині. Пальці стискають плитку, нігті ламаються, залишаючи криваві півмісяці на підлозі. Попереду видніється вузька смужка світла — двері. Десь там мороз, ніч, свобода.

Ще трохи.

Ще один поштовх вперед.

Сміх за спиною вже ближче. Вона повільно йде за мною, каблуки цокають по плитці ритмічно, мов відлік.

Ще трохи…

Я бачу, як світло за дверима розбивається на сніжинки. Білі, пухкі, вони летять у чорне небо й повільно осідають на землю. Я чую їхній беззвучний шепіт. Я майже можу відчути їхній холод на шкірі.

Я тягнуся рукою до дверної ручки. Пальці ледь торкаються металу. І тоді все гасне.

Очі залишаються відкритими. Вони дивляться на нічне небо, яке обертається надворі, на сніг, що повільно падає й лягає на моє обличчя, на вії, на губи. Він такий холодний, такий ніжний. Сніг. Як ковдра.

У вухах більше немає її сміху. Тільки тиша. І цей нескінченний сніг.

Сніг падає, мов безмовні сльози. Він лягає на моє обличчя, на губи, на повіки. Очі залишаються відкритими, й сніг заповнює їх, холодними кристалами торкаючись зіниць.

Я більше не чую, як вона сміється. Не чую її каблуків, що відбивають кроки по плитці. Немає нічого — лише біле небо й темні гілки, що тремтять у морозному повітрі.

І вперше за довгий час — тиша.

Так дивно… Це відчуття не страху й навіть не болю. Це… звільнення. Якесь легке, невагоме полегшення, що стискає серце й одночасно відпускає його.

Сніг продовжує падати. Падає й падає. І тепер я вже не відчуваю холоду.

---

Світло. Блимання екрану. Глухий голос дикторки заповнює кімнату.

Я більше не відчуваю страху. Немає куди тікати, нічого доводити. Це вже сталося. Я мертвий.

Тиша пентхауса така густа, що її можна різати ножем. Лише телевізор тихо потріскує.

Я дивлюся на Ярослава. Він сидить на дивані, плечі опущені, очі в порожнечу. Його пальці міцно стискають склянку в якіц давно закінчилося спиртне.

— Пробач, Ілаю, — шепоче він, не відводячи погляду від екрану. — Це моя провина. Я не мав залишати тебе самого.

Його голос тремтить. Він не бачить мене… але відчуває.

Я роблю крок до нього. Тиша, сніг, ніч усе ще липнуть до моєї шкіри, але тепер це неважливо. Я вільний.

— Це не твоя провина, — шепочу я йому. Ледь торкаюся його волосся пальцями, нахиляюся, щоб поцілувати у чоло.

Його повіки здригаються. Він закриває очі й, на мить, посміхається. Та посмішка з болем, але й з ніжністю. Наче відчув мене.

Я посміхаюся у відповідь. Це прощання. І водночас дяка.

Я виходжу на вулицю.

Сніг падає повільно — великими, важкими пластівцями, наче сама зима вирішила приховати від світу моє тіло. Холод торкається щік, губ, вій. Я відчуваю, як вони злипаються від кривавих кристалів, але не моргаю. Очі залишаються відкритими.

Небо таке світле… неприродно біле. І я чую, як десь далеко, зовсім тихо, сміється вона. Сміється так, наче виграла найцінніший трофей.

Я хотів виборсатись, тікати. Я думав, що зможу. Але куля в спину зупинила мене. Тіло впало важко, наче камінь, що довго тримався на урвищі, а потім зірвався вниз. Я ще повз, лишаючи за собою червоний слід на білому снігу. Повз, поки вистачало сил.

А тепер — все.

Я дивлюся вгору, і сніг падає прямо мені в зіниці. І він вже не холодний. Я більше не відчуваю нічого. Лише спокій. Лише дивне відчуття, що вже не треба нікуди поспішати, нікого рятувати.

Я завжди був її. Навіть зараз, коли серце завмерло й легені не здіймаються, я все одно належу їй.

Я йду. Не обертаюся. Сніг падає густіше, огортає землю й ялинки білим саваном. Повітря морозне, прозоре, аж боляче дихати. Але я більше не відчуваю холоду.

Вона чекає біля озера.

Розкішна, велична у своїй чорній сукні, з косою, перекинутою через плече. Сніг не торкається її — ніби боїться зіпсувати досконалість.

Вона дивиться на мене й усміхається.

— Чий ти тепер, Ілаю? — питає тихо, майже ніжно.

Я відчуваю, як груди наповнює спокій. Усе стало на свої місця.

— Я твій, Володарко, — відповідаю.

І йду до неї, крізь снігопад, назустріч своїй останній любові.