Раді Вас бачити!

Її каблуки відлунюють у тиші підвалу, кожен звук — як удар молота по черепу. Вона повільно крокує до мене, а я стою — тремчу всім тілом, піт заливає очі, коліна підгинаються. Я знаю, що це кінець. Знаю так само, як знав, що в якийсь момент вона розчавить мене, як метелика між пальців.

— Ти думав утекти, Ілаю? — каже вона, і в голосі нема крику, лише небезпечна, масляниста ніжність. — Думав, що знайдеш когось, хто врятує тебе від мене?

Вона підходить впритул і б’є ногою — ребра хрустять, я падаю на бетон поряд із тілом рятівника, його очі дивляться кудись повз мене, застиглі й порожні. У грудях вирує відчайдушна паніка й… тваринний інстинкт виживання.

вона смикає мене за волосся вгору, змушує дивитися їй в очі. Там темрява. Там смерть.

— Ти мій витвір. Мій шедевр. Я не дозволю світові забрати тебе, навіть якщо доведеться повісити твоє тіло в холі Палацу, — її шепіт холодний, як крижана вода, що ллється за комір.

І тоді я бачу його. Блиск металу під пахвою мертвого чоловіка. Пістолет. Його пальці безвільно торкаються руків'я. Моя рука тягнеться туди, серце б’ється, як скажене, в скронях дзвенить. Вона цього не помічає — занадто зайнята тим, щоб насолоджуватися моїм страхом.

— Вона тебе вб’є, — кричить усе в мені. — Або ти, або вона.

Я хапаю зброю. Холод металу обпікає шкіру. Знімаю запобіжник, палець лягає на спусковий гачок. Рука тремтить так, що я боюся випустити його.

Вона розуміє, що щось змінилося. Її очі розширюються:

— Ілай… Що ти…

Постріл.

Глухий, оглушливий звук віддається в голові. Вона відступає на крок, торкається руками живота — темна пляма розпливається по шовку її сукні. Її погляд зустрічається з моїм. У ньому більше здивування, ніж болю.

— Ти… ти не смів… — шепоче вона.

Я стріляю ще раз. Її тіло смикається, вона падає на коліна, тримаючись за груди. Кров капає на підлогу, змішується з пилом і потом.

Я дивлюся на неї — вона ще жива. Губи ворушаться. В очах ненависть, любов, божевілля й щось, що схоже на… гордість.

— Біжи… якщо встигнеш… — виривається з її горла.

Я кидаю пістолет, розвертаюся й біжу. Ступні ковзають по бетону, я спотикаюсь, вдаряюсь плечем об стіну, але не зупиняюся. Дихання рве груди, повітря пахне порохом і кров’ю.

Постріл позаду. Куля свистить повз моє вухо, відлунює рикошетом у темряві. Ще один постріл. Промах.

Я вриваюся в коридор, знову і знову повторюючи в голові: живий… я ще живий…

На сходах ноги підкошуються, але я продовжую бігти. Ще кілька метрів і двері. За ними свіже повітря, небо, дощ. Свобода.

Сніг кружляє у повітрі повільно, ніби час на мить загальмував. Холод ріже шкіру, але я відчуваю його як ніколи гостро й жадібно. В груди вливається свіже морозне повітря, пахне хвоєю, землею, волею. Не парфумом, не шкірою, не її теплим тілом, не страхом. Лише я й холод.

Я вдихаю так глибоко, що боляче, легені пече, а голова паморочиться від цього дикого, п’янкого відчуття — я вільний. Я ще живий. Вона не змогла мене утримати.

Мої руки вкриті кров’ю, вона вже темніє, зчорніла під снігом, але мені байдуже. Ноги несуть мене, я спотикаюся, ледь не падаю, проте далі йду — бігти вже не можу. Очі ріжуть від світла фар припаркованих автомобілів. Один. Інший. І нарешті — машина з відчиненими дверима.

Ключ у замку. Це виглядає як диво. Як подарунок з неба.

Я кидаюся всередину, руки тремтять, але пальці вперто повертають ключ. Двигун реве, оголошуючи світові, що я ще тут, ще борюся. Сніг сипле на лобове скло, фари ріжуть темряву на шматки.

Я жму на газ, відчуваю, як машина смикається вперед. Колеса буксують, але я натискаю сильніше. Мене не зупинити.

Дорога тікає під колесами. Палац Мрій зникає в дзеркалі заднього виду, темна маса серед білого снігу, в якій досі, я впевнений, пульсує її лють.

Та попри це — радість. Хвиля тепла, дикого, первісного тріумфу накриває мене. Ніколи ще повітря не здавалося таким чистим, ніколи ще життя не мало такого пекучого смаку.

Я — живий. Я їду геть.

І все ж… глибоко всередині, як шепіт на краю свідомості, звучить її голос:

"Ти ніколи не втечеш. Навіть мертвим ти належиш мені."

---

Темна дорога в'ється між деревами, немов чорна стрічка, що губиться серед снігу. Фари ріжуть ніч на клапті, але за межами світла — суцільна темрява. Ліс мовчить, похмурий і глибокий, дерева стоять, як сторожі, вкриті інеєм.

Я їду. Руки стискають кермо так, що кістки болять, та я не можу розтиснути пальців. Дихаю важко, розірвано, повітря в салоні здається задушливим, і лише за відчиненим вікном — свіже морозне, чисте, холодне до різі у грудях.

Позаду — тінь замку. Я бачу його у дзеркалі, бачу ті башти, темні, як сама смерть. Він віддаляється. Зникає. І все одно наче тягнеться за мною, невидимий, але відчутний, як подих на шкірі.

Серце досі б’ється так швидко, що я відчуваю кожен удар у скронях.

Вільний. Я вільний.

Слова повторюються у моїй голові, наче чужий голос нашіптує їх. Я намагаюся повірити, відчути це, але всередині все ще гулить тривога. Чи не поженеться вона за мною? Чи не вилетить з-за темних дерев, мов хижак, і не вихопить мене назад до пекла?

Руки тремтять. Ноги теж. Усе тіло відгукується на пережите, на втечу, на смерть, що дихала мені в потилицю.

Я жму на газ. Машина летить по вузькій дорозі, повз чорні стовбури, повз безмежний нічний ліс, де лише вітер шепоче крізь гілки. І тоді я відчуваю, як втома накриває мене, важка, липка, непереборна. Мій розум ніби в тумані.

Вільний. Я вільний. Я…

Я зупиняюся на узбіччі. Гальма скриплять, машина здригається і затихає. Світло фар падає на сніг, що повільно сиплеться з неба, і він здається таким безневинним, таким чистим після всього того бруду, що залишився позаду.

Я відкидаю голову на підголівник. Повіки важчають. Я більше не можу тримати їх відкритими.

Востаннє вдихаю холодне повітря. Воно пахне хвоєю, ніччю й свободою.

І засинаю.

Вперше — на волі.

Не в підвалі. Не в кайданах. Не в її руках.

Вільний.

Мороз в машині пронизує до кісток. Прокидаюся від того, що дихання перетворюється на білий пар, а пальці рук — наче чужі, дерев’яні й безвідчутні. Ноги затерпли, шия ниє, спина горить від болю. Але я звик. До болю, до холоду, до стану, коли тіло — це лише оболонка для страху й втоми.

Сиджу нерухомо, довго дивлюся у вікно на сніг, що кружляє у повітрі й лягає на капот рівним білим шаром. І тільки тепер, коли темрява трохи відступила, а сірий світанок забарвив ліс, я розумію — я живий. Я дихаю. Я вільний.

На пасажирському сидінні валяється барсетка. Нахиляюся, руки ще тремтять, і відкриваю блискавку. Всередині — документи. Пластикова картка: Володимир Іванович Павленко. Фото. Той самий чоловік. В його погляді — спокій і якась простота, якої мені тепер ніколи не відчути.

Ще одне фото. Жінка й двоє дівчаток, близнючки, років п’яти, обидві з білими шапочками з помпонами, стоять на тлі ялинки й сміються. Стискаю знімок так сильно, що нігті впиваються в шкіру. Біль прострілює грудну клітку, наче мене знову вдарили в живіт.

— Чорт, — шепочу крізь зуби, але в голосі немає гніву, лише відчай.

Далі — пакет із одягом. Джинси, простий сірий светр. Реальний одяг. Не той шовк і шкіра, не оті театральні лахи для її вистав, не сором і приниження, що просочили кожен шов. Розстібаю ґудзики, стягую з себе все чуже, викидаю на підлогу машини, відчуваю, як мерзле тіло протестує, але продовжую. Джинси, светр — тканина шорстка, тепла, справжня. Це — моє. Хоч на мить.

У дзеркалі заднього виду — бліде обличчя, темні тіні під очима, розбиті губи. Чужак. Але я не відводжу погляду. Хай він дивиться. Хай звикає.

Заводжу мотор. Машина слухняно реве, фари прорізають сірий туман. Тримаю руки на кермі. Вони більше не тремтять. Я знаю, куди їхати.

До Ярослава.

Він повинен знати. Він повинен мене побачити.

Я тисну на газ. Колеса хрумтять по снігу, темні стовбури дерев пропливають обабіч, а разом із ними зникає й тінь палацу, запах її парфумів, звук її голосу, шкіра, що пекла мою.

Я більше не її.

Я більше нічиїй.