Раді Вас бачити!

Тепер

Вона сидить поруч, ліниво водячи пальцем по моєму зап’ясті, ніби нудьгуючи. На екрані перед нею — листування. Її обличчя світиться дивним теплом, яке я бачив рідко.

— Вона повернулася… моя Тіна, — шепоче Володарка, не відриваючи погляду від монітора. – Моя єдина подруга, яка здатна зрозуміти.

У горлі в мене стає сухо. Я мовчу. Я мушу мовчати, хоч усередині клекоче паніка. Там, за словами в цьому листуванні, — він. Ярослав.

Я бачу текст:

> «І ти зробила це? Ти дійсно… взяла його?»

Вона посміхається, майже сором’язливо, і друкує у відповідь:

> «Так. Я довго вагалася, Тіно, ти знаєш. Але твої слова… вони дали мені силу. Ти завжди знала, що я здатна на більше.»

Її рука, тепла й важка, лягає мені на стегно. Я напружуюсь, але не відводжу погляду від екрана. Там з’являється нове повідомлення:

> «Ти відчувала, коли він боявся? Коли підкорився?»

Володарка стискає моє стегно, й голос її стає низьким, хижим:

— О так… Він був ідеальним. Таким упертим спершу, але тіло завжди каже правду. Ти б це зрозуміла, Тіно.

— Що вона пише? — питаю я обережно.

— Нічого, — каже вона, посміхаючись. — Просто подруга. Така ж, як я. Вона знає, як це — мати владу.

Нове повідомлення:

> «А він… красивий? Розкажи мені. Розпали мою уяву.»

Її пальці ковзають по клавішах.

> «Божественно красивий. Його очі… як відкрите море в шторм. Його тіло — витвір мистецтва. Він навіть пахне інакше. Солодко й небезпечно.»

Я відчуваю, як мене пробирає морозом.

> «І ти дала йому відчути, хто ти?»

— Звісно. Він знає, кому належить. Я навчила його, як бути слухняним… і як отримувати задоволення від болю.

> «Ти завжди була геніальною у цьому. Але я хочу більше… скажи, де ви зараз? Мені потрібно відчути це ближче.»

Я завмираю. Кожен нерв у тілі напружений. Вона мовчить, пальці зависають над клавіатурою.

— Це ж… лише слова, правда? — кажу я, намагаючись зберегти голос рівним.

Вона кидає на мене темний, майже ніжний погляд.

— Ти ревнуєш, зіронько?

— Ні… просто питаю.

Вона сміється. І починає друкувати у відповідь:

> «Можливо, якось я покажу тобі. Але це мій секрет. Я ділюся ним лише з тими, хто заслуговує.»

Раніше 

Уночі я не можу спати. Ярослав дихає рівно поруч, від нього тягне теплом і кавою з корицею — безпечний, домашній запах. Але я лежу, втупившись у темряву, і відчуваю, як у грудях тремтить дивне, солодке занепокоєння.

Тінь високої жінки з косою — та сама, що стояла біля каси й оцінювала мене так, наче я був шматком м’яса за склом — чіпляється до моєї уяви. Її погляд липкий, як мед, холодний, як лід на зап’ястках. Я чую в голові слова Ярослава про її “розваги” й намагаюся відмахнутися. Марно.

Я обережно вивільняюся з його обіймів. Ноги торкаються прохолодної підлоги, і це наче поливання холодною водою — але не настільки, щоб відбити бажання. Вітальня зустрічає мене тихим шелестом нічного вітру у шибках. Я сідаю за ноутбук і включаю його, наче автоматично. Пальці самі знаходять шлях на Літбук.

Вона оновила главу. “Розплата. Частина сьома.”

Я ковтаю слова жадібно, з присмаком сорому. Героїня знову отримує його — того хлопця, схожого на мене, — у свої руки. Знову темні кімнати, нові ремені, приглушені стогони… Її стиль такий же в’язкий, як мед на гарячому тісті. Він повзе по шкірі, залишаючи липкий слід десь глибоко під ребрами.

Я ловлю себе на тому, що моє дихання збилося. І замість відкласти ноутбук — друкую коментар. Від Тіни Блеквуд.

“Це чудово. Ти змушуєш мене відчувати речі, які я не знала в собі. Твої книги розбудили мої таємні бажання. І я… хочу спробувати чогось такого особливого. Можливо, це божевілля. Але я думаю про це постійно.”

Палець зависає над клавішею Enter. Серце калатає так сильно, що чую його у вухах. І я натискаю.

Відповідь приходить швидше, ніж я очікував.

“Ти навіть не уявляєш, як сильно це мене радує. Знаєш, Тіно, мало хто наважується зізнатися в такому. Більшість боїться власних бажань. А ти…”

Я ковтаю кінцівку повідомлення.

“…ти особлива.”

Особлива. Слово пульсує червоним у моїй голові, наче клеймо.

Я повільно закриваю ноутбук, відчуваючи, як щось важке й гаряче розливається під шкірою. І вже не знаю — це страх чи солодке передчуття.

---

Ми переписувалися все частіше — короткі нічні повідомлення, де слова капали, як теплий мед, і липли до пальців. Я знав, що роблю помилку, але не міг відвести погляду від екрану, не міг втримати себе від цих небезпечних ігор.

“Я зустріла чоловіка,” — написала вона тієї ночі. Літерами світився спокій, але між рядками я відчував тремтіння, приховану жагу. “Чоловіка, якого б я з радістю взяла у свій солодкий полон.”

Моє серце на мить зупинилося. Пальці ковзнули по клавішах.

“Чому б і ні?” — написала я, ховаючись за Тіною Блеквуд. — “Що тебе спиняє? У житті так мало моментів, коли можна отримати справжнє задоволення.”

Затримка у відповіді була довшою, ніж зазвичай. Я уявив її — темна коса, очі, в яких грається хижа посмішка. І раптом прийшло нове повідомлення:

“Він… схоже, гей. Я бачила його з іншим чоловіком. Така іронія, правда?”

Я закусив губу. Гей. Серце вдарило десь у шлунку. 

І замість зупинитися, замість написати щось безпечне — я спустився глибше.

“Геї — це ті самі чоловіки. У них ті ж самі потреби. Та сама фізіологія,” — відповіла Тіна, ніби кидаючи дрова у вогонь. “Можливо, йому просто потрібна сильна жінка, яка покаже, що таке справжня пристрасть.”

І там, у темряві власної вітальні, я не втримався й усміхнувся. Усміхнувся так, як усміхаються люди, що вже не можуть відступити від прірви.

Відповідь прийшла швидко.

“Ти небезпечна, Тіно Блеквуд,” — написала вона. “Але мені це подобається.”

“Ти теж небезпечна,” — набрав я, але не надіслав. Видалив. А замість того написав:

“Можливо, ти права. Якщо він дійсно такий, як ти кажеш… то хіба він не заслуговує на шанс відчути щось нове?”

“Ти зваблива, Тіно. Я починаю думати, що ми могли б стати гарними подругами.”

Подругами. Слово різонуло, як ніж.

І все ж я продовжував друкувати, наче в маренні:

“Я вже відчуваю, що ми ними стали.”

---

Ми вже були, як старі подруги, що давно не бояться чужих слів. Її повідомлення стали довшими, відвертішими, а смайли — рідкісними, ніби надто серйозна для дитячих гримас.

“Я б зв’язала його. Повільно. Грубо й ніжно водночас. Він би лежав, як дорогоцінний подарунок, тільки для мене. Чи, може, для кількох моїх близьких друзів.”

Я ковтав повітря й відчував, як щось тепле й темне ворушиться всередині. Пальці тремтіли на клавішах, але я писав.

“Звучить… захопливо. У нього не було б шансів.”

“Шансів?” — вона відписала швидко. “Я не даю шансів. Я беру те, що хочу.”

Я усміхнувся. Усміхнувся так, як не мав би.

“Ти маєш право. Чоловік, який потрапить у твої руки, швидко зрозуміє своє місце.”

“А ти, Тіно?” — слова застигли, як лід. “Що б ти зробила, якби він був твоїм?”

Я дивився у темний екран, де відбивалося моє власне обличчя — очі, що блищали хворобливим вогнем. І мої пальці друкували, ніби без дозволу мозку:

“Я б наказала йому стояти на колінах. Дивитися тільки на мене. А тоді…”

Тиша. Вона не відповідала. Серце билося в горлі.

“…тоді б обійняла й пошепки сказала, що він належить мені. Цілком і безповоротно.”

“Ти небезпечна,” — нарешті прийшов її рядок. “Ти розумієш мене так, як не розумів ніхто.”

“Бо я така сама,” — збрехав я. Чи ні? В цю мить я вже не був певен.

Її нове повідомлення з’явилося без попередження, мов удар:

“А він би пручався, думаєш? Чи здався б відразу?”

Я заплющив очі. Уява малювала, як я… він… на холодній підлозі. Ланцюги. Її пальці на моїй шиї. Її голос — оксамитовий, хижий.

“Спершу пручався б,” — надрукував я. “Але я б знала, як зламати його.”

Вона відписала швидко, ніби не дихала:

“Тоді він був би ідеальним. Ідеальним, коли тремтить від страху й бажання одночасно. Ти знаєш це відчуття, Тіно?”

Я міг би сказати “ні”. Я мав би. Але мої пальці знову зрадили мене.

“Так. І це… солодко.”