Раді Вас бачити!

Раніше

Я сидів, втупившись у екран, не в силі відірватися від слів. Вони обволікали мозок, як шовк із виварки: ніжний, але з присмаком крові. Читати було важко й солодко водночас.

Я видихнув і, сам не розуміючи навіщо, пересунув курсор униз. Поле для коментаря миготіло пусткою. Серце закалатало сильніше. Це ж просто платформа для самвидаву… але щось у цій книзі, в її стилі, змушувало пальці чіплятися за клавіші.

"Це неймовірно. Дуже сильна й атмосферна робота. У вашому тексті є щось… небезпечне й водночас прекрасне. Неначе дивишся на бурю в скляній кулі."

Я перечитав написане. Надто пафосно? Може, видалити? Але палець уже натиснув “Надіслати”.

Я відкинувся на спинку стільця, кривлячись від власної дурості. Зрештою, їй пишуть десятки таких. Чому вона має помітити саме мене?

Та менше ніж за хвилину вгорі блиснуло повідомлення:

> Володарка Мрій відповіла на ваш коментар:

“Дякую. Ви одна із тих небагатьох, хто зрозумів мою історію.”

Я завмер. Мене охопило дивне тепло, змішане з легким страхом. Це здавалося майже інтимним, наче вона прошепотіла це мені на вухо.

Я так захопився тим дивним текстом, що навіть не помітив, як сутінки впали на озеро. Навколо будинку запанувала тиша, а десь у лісі, за стінами цього маленького раю, шаруділо сухе листя під чиїмись лапами. Я не встиг сховати ноутбук, коли двері відчинилися й до кімнати увійшов Ярослав — злегка обвітрений, але усміхнений, із пакунками в руках.

— Як день? — кинув він, роззуваючись і скидаючи куртку. — Ти виглядаєш так, ніби знайшов золото.

— Можливо, я й справді знайшов щось цікаве, — відповів я, закриваючи вкладку й відчуваючи дивне тремтіння в пальцях. — А ти?

Він поставив пакети на кухонний стіл, і в повітрі одразу розлився запах винограду й свіжоспеченого хліба.

— Студія погодилася, — сказав Ярослав так невимушено, ніби говорив про погоду. — Вони готові підписати контракт із таким відомим сценаристом, як Ілая Сторвін.

Я застиг на місці, не в змозі одразу відповісти. Це звучало майже нереально.

— Ти жартуєш?

— Я коли-небудь жартував про таке? — Він підійшов ближче й торкнувся мого плеча, якось по-домашньому, тепло. — Вітаю, друже. Це великий крок.

Ми відкоркували вино, нарізали хліб, сир, виноград. Це було не пияцтво — радше маленьке святкування двох людей, які знайшли щось важливе в чужій країні. Вогонь у каміні танцював відблисками на його обличчі, роблячи його ще більш привабливим у моїх очах. Я ловив кожен його жест, кожну посмішку й почувався так, ніби потрапив у сон, з якого не хочу прокидатися.

Десь між тостами й безглуздими історіями про Голлівуд він простягнув руку й, зовсім природно, торкнувся моєї. Тепло від цього дотику пройшло крізь усе моє тіло. Я відчував, як тремчу, і раптом зрозумів: це більше, ніж дружба. Це щось, що могло зруйнувати мене або врятувати.

— Я радий, що ти тут, — тихо сказав Ярослав, дивлячись на мене з тією ніжністю, яка розбиває серця. — Правда.

— Я теж, — видихнув я, й цього разу це прозвучало як зізнання.

Сьогодення

Вона сьогодні у чудовому настрої. Це відчувається в усьому — у плавності її рухів, у м’якій усмішці, в тому, як вона дозволяє собі сидіти розслаблено, закинувши одну ногу на підлокітник дивана. Ланцюг на моїй шиї сьогодні майже не тягне, і я можу пересуватися вільніше, принаймні в межах вітальні.

Я стою біля вікна, спостерігаючи за повільним танцем снігу за склом. Світ став сірим, важким і холодним. Тут, у її палаці, це сіре марево відчувається ще гостріше.

— Я подумав… — починаю обережно, відчуваючи, як серце стискається в грудях. — Чому б не почати нову книгу?

Вона підіймає погляд від ноутбука. Очі примружені, на обличчі — вираз уважності, за яким ховається щось хижо-задоволене.

— Нову? — голос м’який, оксамитовий, але я вловлюю у ньому небезпечну нотку. — І про що ж, мій маленький письменнику?

— “Викрадення”, — кажу я. Слова здаються чужими у моєму власному роті. — Про жінку, одержиму чоловіком настільки, що вона викрадає його. Тримає в ізоляції, але водночас любить. Дуже… своєрідно любить.

Її посмішка повільно розпливається, як чорнило у воді. Вона відкладає ноутбук убік і відкидається на спинку дивана.

— Ти пропонуєш написати мою історію? — питає вона тихо. Погляд свердлить мене наскрізь.

Я ковтаю сухість у горлі.

— Ніхто не здогадається, — кажу обережно. — Ти ж сама знаєш — читачі хочуть емоцій, відвертості. Ця історія… вона варта того, щоб її розповісти.

Володарка сміється. Її сміх легкий, мелодійний, але в ньому чується холодок — той самий, що примушує шкіру вкриватися сиротливими мурашками.

— Ти дивуєш мене, Ілая, — каже вона. — Хто б міг подумати, що ти так швидко навчишся грати в мої ігри.

Вона жестом кличе мене ближче. Я наближаюся, відчуваючи, як долоні холонуть від напруги.

Володарка проводить пальцями по моїй шиї, зачіпаючи ланцюг, але цього разу без болю. Її дотик принизливо-ніжний, як у господині, що пестить улюбленого вихованця.

— Гаразд, — нарешті каже вона. — Ти мій геніальний сценарист, і ти підняв мій рейтинг.

Вона сміється тихо, майже лагідно, проводячи пальцями по моєму волоссю.

— Знаєш, Ілая, ти здивував мене, — каже вона, тягнучи ланцюг так, щоб я опинився ближче. — У тебе є хист до історій. Жаль тільки, що Тіна Блеквуд кудись пропала. Вона б пораділа за нас.

Я мовчу, відчуваючи, як серце калатає. Відчуваю її подих на своїй щоці. Володарка, здається, щиро сумує.

— Вона була… особливою. Єдиною, хто розумів мене, — додає вона тихіше, вже майже собі під ніс. — Може, ще напише.

Вона відпускає ланцюг і повертається до ноутбука. Її пальці знову починають вистукувати ритм на клавішах, наче нічого й не було.

Я стискаю кулаки, приховуючи тремтіння. Так, Тіна. Мій нік, моя пастка, моє власне прокляття.

— Напишемо, — додає вона, нахиляючись так близько, що я відчуваю на своїй шкірі її подих. — Але не забувай, Ілая… це моя історія. І кінець я вирішую сама.

Вона відпускає ланцюг і знову вмощується за ноутбуком. Я ж залишаюся стояти, спостерігаючи за тим, як її пальці бігають клавішами.

Ніхто не здогадається. Так я собі кажу. Але глибоко всередині я знаю вона вже відчуває. І, можливо, саме тому її усмішка сьогодні така широка.

Я сиджу біля її ніг, а вона грається моїм волоссям, час від часу проводячи пальцем уздовж мого вуха — від цього жесту всередині наче щось стискається. На каміні потріскує вогонь. За вікном танцює лапатий сніг, і мені навіть здається, що там, у світі за склом, є спокій.

— Ти такий слухняний, Ілая, — її голос теплий, але я знаю: в ньому завжди ховається щось ще. — Ти заслужив… винагороду.

Я намагаюся зберігати байдужість, але пальці смикаються на колінах.

— Знаєш, я давно хотіла показати тобі одну кімнату. Ти ж бачив її лише тоді, коли був не дуже чемним. А вона створена зовсім не для цього, — її очі звужуються, в них ледь помітний вогник, і я не можу сказати, що в ньому більше — радості чи божевілля.

Вона гладить мою шию, зачіпаючи пряжку нашийника.

— На днях я замовила дещо особливе. Нові розпірки для рук і ніг — вони такі делікатні, з м’якої шкіри, не залишають слідів. І ще ось… — вона нахиляється ближче й шепоче на вухо: — особливий шолом для сенсорної депривації. Повністю закриє твої очі й вуха. Ти відчуєш тільки мої руки, мої губи… Моє тіло.

Я відчуваю, як холод повільно піднімається вздовж хребта. Слова «сенсорна депривація» звучать як вирок.

— Це буде зовсім не боляче. Тільки задоволення, — додає вона й проводить нігтем по моїй щоці— Ходімо, Ілая.

Вона бере ланцюг у руку, але не смикає. Наче запрошує. Наче я міг би відмовитися. А може я й міг але не хотів. Дивно та мене тягнуло до неї. І це мене лякало найбільш. Стільки днів разом, що я став звикати до болю, до її тортур і до її близькості. І не просто звикати, а бажати того щоб вона зі мною це робила. Знову і знову.