Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Пограбування по-французьки
Перед тим як вирушити до банку, Анабель раптом згадала про подругу з Ніґуэласа. Ще дорогою до Франції вона залишила їй свій номер телефону, попросивши: якщо станеться щось важливе — обов'язково зателефонувати.
Телефон завібрував саме тоді, коли Мігель уже збирався виходити.
— Анабель, ти йдеш? — гукнула Адель.
— Зараз!
Дівчина подивилася на екран.
Лусія.
Подруга з дитинства.
Анабель швидко відійшла до вікна й прийняла виклик.
— Алло?
— Анабель! Нарешті!
Голос Лусії тремтів.
— Що сталося?
— Я не знаю, як тобі це сказати…
— Кажи!
На кілька секунд запала тиша.
— Твій дядько Туліо живий.
Анабель завмерла.
— Що?
Вона ледве не випустила телефон.
— Ти чула мене. Він живий!
— Але… ми бачили, як його витягували з-під уламків. Він не реагував…
— Я знаю. Усі думали найгірше. Але коли його повезли до лікарні, лікарі змогли його стабілізувати.
Очі Анабель наповнилися сльозами.
— Як? Як це сталося?
— Коли ви поїхали, його знайшли живим. Один із рятувальників помітив, що він дихає. Його негайно відвезли до лікарні.
— А зараз?
Лусія важко зітхнула.
— Він дуже постраждав. Лікарі кажуть, що він житиме, але травми серйозні. Йому знадобиться довге лікування та реабілітація. Можливо, він більше не зможе нормально ходити й залишиться інвалідом.
Анабель прикрила рот долонею.
— Господи…
— Але він живий, Анабель. Це головне.
Дівчина заплакала.
— Ми думали, що втратили його…
— Я знаю.
— А він знає, що ми поїхали?
— Поки що ні. Він ще слабкий.
— Йому потрібні гроші?
— Дуже. Лікування дороге. Лікарі кажуть, що реабілітація може тривати місяцями.
Анабель витерла сльози.
— Ми допоможемо.
— Але як?
— Не знаю.
Вона подивилася на двері.
— Мігель щось придумає.
— Анабель…
— Що?
— Будьте обережні у Франції.
— Чому?
— Після землетрусу багато людей роз'їхалися. Я чула, що поліція перевіряє приїжджих.
— Не хвилюйся. Ми просто шукаємо роботу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Анабель ще кілька секунд мовчала, слухаючи голос подруги.
— Лусіє…
— Так?
— Дякую, що подзвонила.
— Звичайно. Ми ж подруги.
— Передай Туліо, що ми його любимо.
— Передам.
Раптом із коридору пролунав голос Мігеля:
— Анабель! Ти де?!
Дівчина здригнулася.
— Мені треба йти.
— Добре. Телефонуй, коли зможеш.
— Обов'язково.
Анабель швидко завершила розмову й побігла до братів і сестри.
— Я тут!
Мігель уже стояв біля дверей із сумкою через плече.
— Нарешті! Ми запізнимося.
Адель подивилася на сестру.
— У тебе все добре?
Анабель хотіла одразу розповісти.
«Туліо живий!»
Ці слова вже майже зірвалися з її губ.
Але Мігель раптом махнув рукою.
— Потім поговоримо. У банку черга, а французи, здається, люблять стояти в чергах довше, ніж ми вміємо чекати.
— Мігеле…
— Анабель, ходімо!
Дівчина замовкла.
Вона пішла за ними, але думки залишилися далеко — у Ніґуэласі, біля лікарняного ліжка Туліо.
Він жив.
Їхній дядько жив.
І тепер у них з'явилася причина не просто вижити у Франції, а знайти спосіб заробити гроші й допомогти йому.
Анабель подивилася на спину Мігеля.
Вона ще не знала, коли розповість йому правду.
Але одне знала точно:
тепер вони не можуть здатися.
До банку Мігель, Адель та Анабель дісталися ближче до обіду.
Мігель ішов попереду, тримаючи руки в кишенях, і раз у раз поглядав на вивіски.
— Нам потрібно зняти гроші, — сказав він. — А потім знайти роботу.
— Я вже почала вчити французьку, — гордо заявила Анабель.
Мігель озирнувся.
— Справді?
— Так. Я вже знаю кілька слів.
— Наприклад?
— Bonjour.
— Це я теж знаю.
— Merci.
— І це.
— Alors.
Мігель насупився.
— А це що?
— Не знаю.
Адель розсміялася.
— Чудове знання мови.
— Я вчуся поступово, — образилася Анабель.
Мігель поправив окуляри.
— У мене, на відміну від тебе, часу немає на французьку. Нам треба гроші заробляти.
— Ти просто заздриш.
— Я? Тобі?
— Так.
— Я не заздрю людині, яка знає три французькі слова й одне з них випадково.
Анабель показала йому язика.
Адель лише похитала головою.
Вона вже звикла, що двоє молодших можуть посваритися через що завгодно.
Навіть через французьку.
Вони зайшли до банку.
Усередині було людно.
Люди стояли в черзі, розмовляли французькою, хтось нервово поглядав на годинник, хтось перевіряв телефон.
Анабель уважно прислухалася до розмов навколо.
Їй справді подобалася французька.
Вона ловила знайомі слова, намагалася зрозуміти речення й подумки повторювала їх.
— Дивись, — прошепотіла вона Адель. — Я дещо розумію.
— Що саме?
— Нічого.
Адель усміхнулася.
— Тоді все чудово.
Мігель стояв попереду.
— Скільки ще чекати?
— Черга, Мігелю, — відповіла Адель.
— Я знаю, що черга.
— Тоді чекай.
— Я чекаю.
Минуло кілька хвилин.
Мігель подивився на годинник.
— Ми могли б уже працювати.
Адель зітхнула.
— Ти навіть у банку не можеш спокійно постояти.
— Я просто продуктивний.
— Ти нетерплячий.
— Це майже те саме.
І раптом пролунало:
БАХ!
У банку почалася паніка.
Люди закричали.
— Не рухатися!
У дверях з'явилася жінка в довгому коричневому плащі.
В руках вона тримала пістолет.
На голові була чорна панчоха, натягнута замість маски.
Щоправда, виглядала вона настільки розгублено, що важко було повірити, ніби перед ними справжня професійна злочинниця.
— Руки вгору! — крикнула вона. — Це пограбування!
Люди завмерли.
Хтось підняв руки.
Хтось присів.
Хтось почав плакати.
А Мігель просто дивився на жінку.
Адель нахилилася до нього.
— Ось це ми влипли…
— Ага.
— Ось це нас Париж любить потріпати за нерви.
Мігель тихо відповів:
— Тихо. Сподіваюся, вона забере гроші й піде.
Анабель зблідла.
— Я хочу додому.
— Ми вже майже вдома, — прошепотів Мігель.
— Ми у Франції!
— Я мав на увазі… в безпеці.
Жінка підійшла до стійки.
— Гроші! Швидко!
Банкір тремтячими руками підняв голову.
— Скільки?
— Усе!
— Усе?
— Ви що, не чули?!
Вона нервово махнула пістолетом.
— Складай у сумку!
Банкір почав діставати гроші.
Саме тоді чорна панчоха на голові жінки зачепилася за ґудзик плаща.
Вона смикнула її.
Панчоха тріснула.
— Ой…
У банку стало тихо.
Обличчя грабіжниці стало видно.
Це була молода жінка років двадцяти восьми.
Симпатична, з виразними рисами обличчя.
Вона швидко схопила панчоху, але було вже пізно.
Мігель нахилив голову набік.
— Щось вона не дуже схожа на грабіжницю банку…
Адель ледве стримала сміх.
— Ти зараз серйозно?
— Подивися на неї.
Жінка почула їх.
— Ви там! Замовкніть!
Мігель підняв руки.
— Добре.
Жінку звали Сісіль.
Вона прийшла сюди не заради розваги.
Її руки тремтіли.
Вона нервувала настільки сильно, що ледве тримала пістолет.
— Швидше! — крикнула вона банкіру.
— Я намагаюся!
— Не намагайтеся! Робіть!
Банкір почав складати гроші в сумку.
Під столом його рука непомітно потягнулася до маленької кнопки.
Він натиснув її.
Сигнал тривоги пішов до поліції.
На вулиці неподалік уже стояли двоє поліцейських.
Радіо в одного з них раптом ожило.
— Сигнал із банку.
— Пограбування?
— Схоже на те.
— Викликаємо підкріплення.
Автомобіль одразу рушив.
---
У банку Сісіль не переставала поглядати на двері.
— Швидше…
Банкір намагався не дивитися їй в очі.
— Сума майже готова.
Анабель тремтіла.
— Мігеле…
— Тихо.
— Я зараз зомлію.
Адель взяла її за руку.
— Не смій.
— Чому?
— Бо я не хочу тягнути тебе на собі.
— Дуже дякую за підтримку.
Мігель тихо сказав:
— Все добре. Вона нас не чіпатиме.
— Звідки ти знаєш? — прошепотіла Адель.
— Не знаю.
— Тоді навіщо говориш?
— Щоб заспокоїти.
— Мене це не заспокоює!
Раптом банкір зробив щось зовсім несподіване.
Він схопив сумку з грошима й кинув її на верхню полицю за стійкою.
Сісіль завмерла.
— Що ти робиш?!
— Забирайте.
— Як я маю її взяти?!
Сумка лежала занадто високо.
Сісіль спробувала дотягнутися.
Не вийшло.
Вона підстрибнула.
Не дістала.
Підстрибнула вдруге.
Знову нічого.
Мігель подивився на Адель.
Адель подивилася на нього.
Анабель теж дивилася.
Усі троє зрозуміли одне й те саме.
Грабіжниця була недостатньо високою, щоб дістати гроші.
Сісіль поставила руки на боки.
— Ну й хто так ставить сумки?!
Мігель ледве не розсміявся.
— Це найсмішніше пограбування в моєму житті.
Адель прошепотіла:
— Не смій сміятися.
— Я намагаюся.
— Не дуже успішно.
Сісіль озирнулася.
— Чого ви посміхаєтесь?!
— Нічого, — швидко відповів Мігель.
Вона знайшла стілець, поставила його біля стійки й нарешті залізла на нього.
— Нарешті!
Вона схопила сумку.
Але саме в цей момент Мігель помітив пістолет, який Сісіль на секунду поклала на стіл.
Він подивився на нього.
Потім на сестер.
— Не хвилюйтеся.
Адель одразу зрозуміла його намір.
— Ти що, здурів?!
— Я розберуся.
— Ти хочеш узяти пістолет?!
— Тихо.
— Нас уб'ють!
Мігель повільно простягнув руку.
Він майже торкнувся зброї.
Але Сісіль раптом обернулася.
Її очі розширилися.
— Не рухатися!
Мігель завмер.
Сісіль направила на нього пістолет.
— Відійди від столу!
Мігель підняв руки.
— Добре.
Адель прошепотіла:
— Я ж казала…
— Тихо, — відповів Мігель.
— Я знала, що ти щось утнеш.
— А я думав, що все вийде.
— У тебе ніколи нічого не виходить!
— Не зараз!
За вікнами вже було чути сирени.
Сісіль почула їх і зблідла.
— Ні…
Поліція оточувала будівлю.
На сусідніх вулицях люди почали розбігатися.
Поліцейські перекрили дороги.
— Ніхто не виходить із банку!
Сісіль озирнулася.
У руках вона тримала сумку з грошима.
Вона могла втекти.
Але куди?
На вулиці поліція.
Усередині — десятки людей.
А поруч троє іспанців, яких вона щойно зробила заручниками.
Вона подивилася на Мігеля.
Потім на Адель.
Потім на Анабель.
— От чорт…
Мігель тихо сказав:
— Ось тепер у нас справжня проблема.
Сісіль стиснула сумку.
Вона стояла посеред банку, не знаючи, що робити далі.
Втекти самій?
Здатися?
Чи…
Її погляд зупинився на Мігелі та його сестрах.
Вона раптом зрозуміла, що поліція вже не дасть їй вийти просто так.
А от із заручниками шанс на втечу був.
Сісіль повільно вдихнула.
— Ви троє…
Мігель насторожився.
— Що?
Вона підняла пістолет.
— Ви підете зі мною.
Анабель ледь не знепритомніла.
Адель заплющила очі.
— Тільки не це…
Мігель поправив окуляри.
— Я починаю сумувати за Ніґуэласом.
За дверима пролунала команда поліції.
Сісіль стиснула зуби.
А доля трьох іспанців остаточно змінилася.
Вони прийшли до банку просто по гроші.
А вийти з нього їм тепер доведеться як заручникам жінки, яка сама не знала, що робить.
Сісіль стискала пістолет так сильно, що пальці побіліли.
Однією рукою вона тримала сумку з грошима, іншою — зброю, а перед нею стояли троє заручників.
Анабель була блідою, мов стіна.
— Мігеле… — прошепотіла вона. — Мені здається, я зараз знепритомнію.
— Не смій, — тихо відповів Мігель.
— Чому?
— Бо я не зможу тебе підняти.
— Дуже турботливо.
Адель, попри страх, намагалася говорити із Сісіль спокійно.
— Послухайте мене. Ви ще можете все виправити.
Сісіль нервово подивилася на неї.
— Замовкніть.
— Ви нікого не поранили. Покладіть зброю, відпустіть нас і здайтеся поліції.
— Я не можу.
— Можете.
— Ні!
— Ви самі себе загнали в кут.
Сісіль важко дихала.
— Я сказала, що не можу!
— А ми тут до чого? — не витримав Мігель. — Ми взагалі прийшли в банк по власні гроші!
Сісіль подивилася на нього.
— Мені шкода.
— Дуже дякую. Мені від цього значно легше.
Адель штовхнула його ліктем.
— Мігеле!
— Що? Я просто пояснюю ситуацію.
— Ти пояснюєш її озброєній людині!
— Вона й так знає.
Сісіль стиснула зуби.
— Усі вперед!
Вона змусила їх рухатися до виходу.
За дверима вже чекала поліція.
Кілька патрульних машин перекрили вулицю.
Поліцейські тримали зброю напоготові.
Попереду стояв чоловік років сорока в строгому костюмі. Він відразу привернув увагу Мігеля.
Це був Моріс — один із найстарших і найдосвідченіших поліцейських на місці.
Він саме стежив за трьома іноземцями, яких правоохоронці помітили раніше.
Спочатку Моріс думав, що Мігель, Адель та Анабель можуть бути причетними до пограбування.
Тепер він побачив їх перед собою.
І зрозумів, що все набагато складніше.
— Покладіть зброю! — гучно наказав Моріс. — Відпустіть заручників!
Сісіль завмерла.
— Не наближайтеся!
Моріс говорив спокійно.
— Послухайте мене. Ви оточені. Вам нікуди йти.
— Я…
— Покладіть зброю. Відпустіть людей. Ми поговоримо.
Моріс перевів погляд на Мігеля.
— Ви троє не постраждали?
— Поки що ні! — вигукнув Мігель.
Адель подивилася на нього.
— Мігеле!
— А що я мав сказати?!
Моріс знову звернувся до Сісіль.
— Ви можете вийти з цієї ситуації без нових жертв.
— Я не можу здатися!
— Чому?
Сісіль мовчала.
В її очах був справжній відчай.
— Мені потрібні гроші.
Моріс трохи змінив тон.
— Для чого?
— Це не ваша справа.
— Якщо ви продовжите, це стане моєю справою.
Сісіль важко вдихнула.
— Відійдіть!
Моріс не зробив жодного кроку.
— Я не дозволю вам нашкодити цим людям.
Мігель раптом повернув голову до Сісіль.
— Послухайте, я не знаю, що у вас там сталося. Але ви зробили велику помилку.
— Я знаю.
— Тоді відпустіть нас.
— Не можу.
— Чому?
— Бо тоді мене схоплять.
— Вас усе одно схоплять!
Сісіль подивилася на нього.
— Не допомагаєте.
— Я просто кажу правду.
Анабель тихо прошепотіла:
— Господи…
Її ноги затремтіли.
Адель одразу підтримала сестру.
— Анабель!
— Я більше не можу…
— Тримайся.
Сісіль теж виглядала дедалі гірше.
Вона блідла, руки тремтіли.
— Мені погано…
— Що? — перепитав Мігель.
— Не знаю…
Вона похитнулася.
Адель швидко підхопила її за лікоть.
Анабель ледве не впала.
— Тільки не це! — простогнала вона.
Мігель озирнувся на поліцію.
Потім на сестр.
Потім на Сісіль.
— Господи…
Він поправив окуляри.
— Давайте краще тікати.
Адель подивилася на нього так, ніби він остаточно збожеволів.
— Що?!
— Бігти.
— Від поліції?!
— Так.
— Ти хоч розумієш, що говориш?
— Розумію.
Мігель подивився на поліцейських.
— На нас тут щось не дуже добре дивляться.
Адель глянула на десятки спрямованих на них очей.
— Мабуть, тому що ми щойно вийшли з пограбованого банку.
— Саме тому.
Моріс помітив рух.
— Не робіть різких рухів!
Мігель раптом схопив Анабель за руку.
— Біжимо!
— Що?!
— БІЖИМО!
Сісіль побігла разом із ними.
Адель потягнула Анабель.
Вони кинулися в бік провулка.
— Стійте! — закричав Моріс.
Поліцейські почали переслідування.
Сісіль бігла, ледве дихаючи.
— Куди?!
— Ви ж знаєте, де ваша машина! — крикнув Мігель.
— Так!
— Тоді ведіть!
— Я не знаю, чи вона заведеться!
— Чудово!
— Що чудово?!
— У нас іще одна проблема!
Позаду пролунали постріли.
Поліція стріляла в повітря, намагаючись зупинити втікачів.
Анабель закричала.
— Нас уб'ють!
— Не відставай! — крикнула Адель.
Мігель обернувся.
— Усі за мною!
Вони завернули за ріг.
Сісіль спіткнулася.
Мігель схопив її за руку.
— Вставайте!
— Я не можу!
— Можете!
— У мене ноги ватяні!
— Потім будете їх обговорювати!
Він допоміг їй підвестися.
Вони продовжили бігти.
Через кілька хвилин нарешті дісталися невеликого провулка.
Мігель сперся руками об коліна.
— Все…
Він важко дихав.
— Усе добре?
Адель перевіряла Анабель.
— Так.
— Сісіль?
Жінка стояла біля стіни, ледве тримаючись на ногах.
— Я…
— Сідайте.
Вона опустилася на землю.
Мігель подивився на неї сердито.
— Ви розумієте, що тепер через вас нас можуть вважати злочинцями?
Сісіль опустила голову.
— Я не хотіла…
— Але сталося саме так!
— Я не знала, що робити!
— А можна було не грабувати банк!
Адель знову штовхнула його.
— Не кричи.
— Я не кричу.
— Ти кричиш.
— Я просто емоційно пояснюю.
Анабель роздратовано сказала:
— Господи, треба було залишитися в селі.
Мігель подивився на неї.
— Тепер уже пізно.
— Я знаю!
Сісіль нарешті підвела голову.
— Машина… вона за два квартали звідси.
— Ведете нас до неї.
— Ви не зобов'язані…
— Після того, що сталося, ми вже в цьому разом.
Сісіль нічого не відповіла.
Вони рушили до автомобіля.
Але щойно Мігель відчинив дверцята, почувся звук пострілу.
— А-а!
Він схопився за ногу.
Адель зблідла.
— Мігеле!
Хлопець упав на коліно.
На штанині з'явилася кров.
— Мене поранили…
— Господи! — Адель опустилася поруч.
Анабель прикрила рот руками.
— Ні…
Сісіль застигла.
— Я…
Адель різко повернулася до неї.
— Це через вас!
— Я не хотіла!
— Ви привели нас сюди!
— Я…
— Ви нас втягнули в пограбування!
Адель схопила Сісіль за плече.
— Ти дурна?!
Сісіль заплакала.
— Так…
— Через тебе його підстрелили!
Мігель спробував підвестися.
— Адель…
— Мовчи!
— Я ще живий.
— Це не смішно!
— Я знаю.
Адель швидко допомогла йому сісти в машину.
— Сісіль, за кермо!
— Я?
— Так, ти!
Сісіль сіла за кермо.
Руки тремтіли.
— Я давно не водила…
Адель грюкнула дверцятами.
— Сьогодні навчишся!
Анабель сіла поруч із Мігелем і обережно притиснула тканину до його рани.
— Боляче?
— Трохи.
— Трохи?!
— Добре. Дуже.
Анабель заплакала.
— Як же все погано…
Мігель криво усміхнувся.
— Зате ми точно запам'ятаємо Париж.
— Я не хочу його запам'ятовувати!
Сісіль завела двигун.
Автомобіль рвонув із місця.
У дзеркалі заднього виду вже було видно поліцейські машини.
Сирени наближалися.
— Вони за нами! — закричала Анабель.
Сісіль сильніше стиснула кермо.
— Я бачу.
— Швидше! — сказав Мігель.
— Я їду як можу!
— Тоді їдьте швидше!
— Ви хочете, щоб я нас убила?!
— Ні!
— Тоді не кричіть!
Адель сиділа поруч і не вірила тому, що відбувається.
Ще вранці вони планували знайти роботу.
А тепер тікали від поліції на чужій машині.
Мігель був поранений.
А їхньою водійкою стала жінка, яка кілька хвилин тому пограбувала банк.
Анабель подивилася у вікно.
— Ми приїхали до Франції за новим життям…
Мігель глянув на неї.
— Так.
— І це воно?
Мігель поправив окуляри.
— Схоже, наше нове життя трохи дорожче, ніж ми планували.
Адель нервово засміялася.
Навіть Сісіль на секунду усміхнулася крізь сльози.
А потім усі почули сирени.
І стало зрозуміло: тепер вони справді всі в бігах.
