Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 16. Маленька усмішка і велика таємниця
Наступного ранку Анабель знову прийшла до притулку. Вона вже звикла приходити сюди майже щодня. Їй хотілося хоча б здалеку побачити Мадлен, переконатися, що дівчинка не сама. Але цього ранку Анабель побачила те, чого зовсім не очікувала. Мадлен вивели на подвір'я. Дівчинка йшла повільно, опустивши голову.
Перед нею крокувала вихователька. Жінка була роздратована.
— Швидше!
Мадлен не відповіла.
— Я сказала, швидше!
Вона різко схопила дівчинку за лікоть.
Мадлен здригнулася.
Анабель завмерла.
— Не треба… — тихо прошепотіла вона.
Але вихователька не почула.
Вона потягнула Мадлен далі, а коли дівчинка зупинилася, бо впав її плюшевий ведмедик, жінка сердито підняла його й кинула назад.
Мадлен навіть не заплакала. Вона просто підняла голову. Її очі були порожніми. Потім знову опустила голову. Анабель відчула, як у грудях усе стислося. Вона хотіла побігти до неї. Хотіла забрати. Хотіла закричати. Але розуміла, що не має права просто забрати дитину. Тому залишилася стояти. Сльози самі покотилися по її щоках. Тепер вона зрозуміла Мігеля. Зрозуміла, чому він тоді повернувся. Чому не зміг поїхати. Чому сказав, що не пробачить собі, якщо залишить Мадлен. Бо побачивши це один раз, уже неможливо було просто відвернутися.
Анабель витерла сльози.
— Ми тебе заберемо, маленька.
Вона сказала це зовсім тихо.
Але вперше була абсолютно впевнена у своїх словах.
Коли Анабель повернулася додому, Адель саме мила посуд.
Анна стояла поруч і витирала тарілки.
— Нарешті! — вигукнула Адель. — Майбутня невістка вирішила допомогти.
Анна засміялася.
— Я взагалі-то допомагаю.
— Звичайно.
Адель подивилася на тарілку в її руках.
— Тільки не кидай її.
— Чому?
— Бо Мігель скаже, що це була його улюблена тарілка.
Анна підняла брову.
— А вона справді його улюблена?
— Ні.
— Тоді…
Анна випадково зачепила баклажан, який лежав на столі, і той покотився на підлогу.
Адель подивилася на овоч.
Потім на Анну.
— Ти щойно ледь не вбила баклажан.
Анна засміялася.
— Це був нещасний випадок.
— А якщо Мігель дізнається?
— Скажу, що це ти.
— О, майбутня родичка!
Вони засміялися.
Але двері раптом відчинилися.
Анабель вбігла до кімнати.
Її обличчя було мокрим від сліз.
— МАДЛЕН!
Адель одразу випустила тарілку з рук.
— Що сталося?!
Анна теж кинула рушник.
— Анабель?!
— Вона… — Анабель ледве могла говорити. — Я бачила її…
Адель підійшла ближче.
— Що з нею?
Анабель витерла сльози.
— З нею жорстоко поводяться.
Анна зблідла.
— Що?
— Вихователька схопила її за руку… штовхнула… говорила з нею так, ніби Мадлен їй заважає.
Анна прикрила рот.
Її очі відразу наповнилися сльозами.
— Боже…
Анабель кивнула.
— А Мадлен мовчала.
— Вона знову замкнулася? — тихо запитала Адель.
— Вона навіть не плакала.
У кімнаті настала тиша.
Адель подивилася на Анну.
Потім поклала руку їй на плече.
— Дорога…
Анна витерла сльози.
— Ми повинні щось зробити.
Адель кивнула.
— Зробимо.
Вона задумалася.
А потім раптом сказала:
— Я піду працювати нянею.
Анабель широко розплющила очі.
— Що?!
— Нянею.
— Чому ти раніше не сказала?!
Адель знизала плечима.
— Я знала, що Мадлен погано.
Вона сумно усміхнулася.
— Саме тому одна з нянь звідти звільнилася. Я чула про це.
Анна подивилася на неї.
— І ти хочеш зайняти її місце?
— Так.
— Але ти іноземка.
— Я знаю.
— І тебе можуть не взяти.
— Спробую.
Анабель раптом витерла сльози.
— Ти геній!
Адель усміхнулася.
— Я знаю.
— Ні, серйозно!
Адель засміялася.
— Добре, добре.
Вона взяла Анну за руку.
— Якщо я зможу працювати там, я буду поруч із Мадлен.
Анна обійняла її.
— Дякую тобі.
— За що?
— Ти золото.
Адель усміхнулася.
— Я постараюся її захистити.
Вона стала серйознішою.
— А коли Мігель зможе прийти, я зроблю так, щоб йому дозволили побачити Мадлен.
Анабель витерла останню сльозу.
— І що далі?
Адель загадково посміхнулася.
— А далі ми знайдемо спосіб змінити її життя.
— Який?
— Це вже секрет.
Анабель підняла руки.
— Ти геній, сестро!
— Не кричи так.
— Я рада!
— Я теж.
Наступного дня Адель справді подала документи.
Ніхто навіть не міг повірити, що їй пощастить.
Але їй пощастило.
Її взяли.
Тепер вона могла перебувати в притулку як працівниця.
І вперше побачила Мадлен не через паркан.
Дівчинка сиділа в кутку кімнати.
Вона тримала коліна руками й дивилася в підлогу.
Адель підійшла повільно.
Не хотіла налякати її.
Вона присіла поруч.
— Привіт.
Мадлен не відповіла.
Адель усміхнулася.
— Пам'ятаєш мене?
Дівчинка підняла очі.
На її обличчі на секунду з'явилося впізнавання.
Адель прошепотіла:
— Я тебе захищатиму.
Мадлен мовчала.
— Скоро прийде Мігель.
Очі дівчинки стали трохи більшими.
— Він принесе тобі іграшку.
Мадлен ледь помітно усміхнулася.
— І торт.
Тепер усмішка стала ширшою.
— Шоколадний, — додала Адель.
Мадлен раптом обійняла її.
Адель завмерла.
Потім обережно обійняла дівчинку у відповідь.
— Ось так.
Її голос затремтів.
— Не бійся.
---
Того ж дня Мігеля пустили до притулку.
Він прийшов із маленькою коробкою.
Коли побачив Мадлен, одразу усміхнувся.
— Привіт, маленька.
Мадлен кинулася до нього.
Мігель обійняв її.
— Я скучив.
Він подивився на її бліде обличчя.
Його усмішка зникла.
— Чому ти мовчиш?
Мадлен опустила очі.
Мігель присів перед нею.
— Поговори зі мною.
Вона мовчала.
— У тебе дуже приємний голос.
Мадлен подивилася на нього.
— Справді?
— Дуже.
— Ти не забув мене?
— Ніколи.
Він дістав із коробки маленьку іграшку.
— Це тобі.
Мадлен обійняла іграшку.
— Дякую.
Мігель усміхнувся.
— Ось.
Він озирнувся на Адель.
Та стояла неподалік і витирала сльозу.
Вона зрозуміла: вони справді повинні щось зробити.
Не заради пригоди.
Не заради втечі.
Заради дитини.
Увечері Мігель повернувся додому.
Анна чекала його.
— Ну?
Він кивнув.
— Вона заговорила.
Анна заплакала від радості.
— Справді?
— Так.
Він обійняв її.
— Ми заберемо її.
Анна притулилася до нього.
— А Сісіль?
— Сьогодні теж.
Адель, яка стояла біля дверей, подивилася на них.
— Тоді починаємо.
Анабель нервово кивнула.
— Ти впевнена?
— Ні.
— Чудово.
— Але якщо чекати, поки я стану впевненою, ми ніколи нічого не зробимо.
Мігель усміхнувся.
— Саме тому ти моя сестра.
— А ти мій головний головний біль.
— Дякую.
— Це не комплімент.
Пізніше Мігель та Анна вирушили допомогти Сісіль.
Вони не знали, що їх чекає попереду.
Адель залишилася в притулку.
Коли вечір змінився ніччю, вона ще раз підійшла до Мадлен.
Дівчинка вже спала.
Адель тихо нахилилася до неї.
— Ще трохи, маленька.
Мадлен не прокинулася.
— Ми прийдемо.
Адель подивилася у вікно.
Десь далеко світилися вогні Парижа.
Вона знала, що робить дуже ризикований крок.
Але також знала інше.
Мадлен не повинна залишатися тут.
Не після того, що вона побачила.
І не після того, як дівчинка знову почала говорити.
Цієї ночі вони мали зробити все можливе, щоб повернути Сісіль доньку.
А потім — забрати Мадлен у безпечне місце.
І вперше за два місяці Адель дозволила собі повірити, що їхня втеча може закінчитися не черговою трагедією, а новим початком.
Щоправда, залишалося одне маленьке питання.
Як пояснити поліції, куди поділися всі вони?
Адель усміхнулася.
— Ну, це вже завтра.
А сьогодні треба було рятувати Мадлен.
І цього разу вони були готові ризикнути всім.
