Спочатку:
На сторінку книги
Епілог. Ми вдома
Ніґуелас зустріло їх сонячним ранком. Маленьке іспанське селище потопало в зелені. Навколо розкинулися поля, дерева, невисокі пагорби, а свіже повітря здавалося зовсім іншим після довгих місяців страху, втечі та паризьких пригод. Машина нарешті зупинилася. Мігель вийшов першим.
Він кілька секунд просто стояв і дивився навколо. Поруч стала Анна. Мігель узяв її за руку.
Вони усміхнулися одне одному.
— Ми це зробили, — тихо сказала Анна.
— Так.
Мігель подивився на неї.
— Нарешті вдома.
Але раптом повз них промчала Мадлен.
Дівчинка вже встигла скинути взуття й босоніж бігала зеленою травою.
— Мадлен! — засміялася Сісіль.
— Я вільна!
Дівчинка стрибала по траві, крутилася на місці й сміялася.
Сісіль побігла за нею.
— Сонечко, не так швидко!
Вона зробила кілька кроків, перечепилася через невеликий камінь і ледь не впала.
— Ой!
Мігель, Адель та Анабель одночасно засміялися.
— Сісіль!
Вона випросталася й гордо поправила волосся.
— Я просто перевіряла, чи трава м'яка.
Адель похитала головою.
— Звичайно.
Мігель усміхнувся.
— Прямо як у «В ограбленні».
Анабель одразу згадала минуле.
— Ага! І стали заручниками!
Вона приклала руку до грудей.
— Я тоді мало не втратила свідомість!
Адель засміялася.
— Зате тепер ми сім'я.
— Дуже дивна сім'я.
— Інших у нас немає.
Мадлен тим часом підбігла до Мігеля.
У руках вона тримала плюшевого ведмедика — того самого, з яким пройшла через усі їхні пригоди.
— Мігель!
— Я тут, маленька.
Дівчинка простягнула до нього руки.
— Ми вдома!
Мігель підхопив її на руки.
— Так, малечо.
Він ніжно поцілував її в чоло.
— Ми вдома.
Мадлен міцно обійняла його за шию.
Сісіль дивилася на них зі сльозами на очах.
Це було саме те життя, про яке вона мріяла.
Ніяких тюремних ґрат.
Ніяких погонь.
Ніяких страхів.
Її донька була поруч.
І вона була вільна.
Мігель поставив Мадлен на землю, повернувся до Анни й обійняв її.
Вони ніжно поцілувалися.
— Гей! — вигукнула Адель. — Тут дитина!
Мадлен подивилася на них.
— А що вони роблять?
Анабель засміялася.
— Закохані.
— А-а.
Мадлен серйозно кивнула.
— Тоді нехай.
Адель прикрила обличчя руками.
— Оце покоління!
Раптом із боку будинку почувся голос:
— МОЇ МАНДРІВНИКИ ПОВЕРНУЛИСЯ!
Усі обернулися.
На доріжці стояв Туліо.
Він був на милицях, але на обличчі сяяла широка усмішка.
Поруч із ним стояла Лусія — дівчина, яка останні два місяці допомагала йому відновлюватися після травм.
— ДЯДЬКУ! — одночасно закричали Мігель, Адель та Анабель.
Вони кинулися до нього.
— Обережно! — вигукнула Лусія. — Він ще не зовсім цілий!
Туліо засміявся.
— Я цілий!
— Ви вчора ледве дійшли до кухні, — нагадала Лусія.
— То була тренувальна прогулянка.
Анабель обійняла його дуже обережно.
— Дядьку!
— Дівчинко моя!
Потім вона повернулася до Лусії.
— Дякую тобі.
— За що?
— Ти два місяці доглядала за ним.
Лусія усміхнулася.
— Він сам себе доглядав.
Туліо обурився:
— Неправда!
Лусія подивилася на нього.
— Хто минулого тижня намагався сам підняти важкий стілець?
Туліо замовк.
— Я.
— І?
— І більше не буду.
Адель засміялася.
— О, дядьку, ти зовсім не змінився.
---
Після перших обіймів Мігель почав знайомити Туліо з усіма.
— Це Сісіль.
Туліо подивився на жінку.
Потім на Мадлен.
— А це моя донька, — сказала Сісіль.
Мадлен сором'язливо сховалася за маму.
Туліо усміхнувся.
— Ласкаво просимо.
Сісіль відповіла:
— Дякую.
Туліо кілька секунд дивився на неї.
А потім несподівано сказав:
— Може, вип'ємо кави?
Сісіль здивувалася.
— Кави?
— Так.
Він усміхнувся.
— У нас тут це майже офіційний спосіб знайомства.
Адель тихо штовхнула Анабель ліктем.
— Я ж казала.
Анабель прошепотіла:
— Ти вже все запланувала?
— Я працюю швидко.
Сісіль почервоніла.
— Добре. Кава.
Туліо задоволено кивнув.
А потім Мігель урочисто взяв Анну за руку.
— А це Анна.
Туліо подивився на них.
— Твоя дівчина?
— Моя наречена.
Туліо широко усміхнувся.
— Ось це вже новина!
Він поплескав Мігеля по плечу.
— Нарешті ти подорослішав.
Адель одразу втрутилася:
— Дядьку, він подорослішав ще тоді, коли почав ремонтувати унітази.
Мігель подивився на неї.
— Обов'язково було це згадувати?
— Це важлива частина біографії.
Усі засміялися.
---
Минув місяць.
Ніґуелас знову святкувало.
Цього разу весілля.
Мігель та Анна стали чоловіком і дружиною.
А Сісіль та Туліо несподівано зрозуміли, що їхня чашка кави виявилася першою сторінкою нової історії.
Вони теж одружилися.
Мадлен була найщасливішою дівчинкою на світі.
Вона бігала між дорослими, сміялася й усім розповідала:
— Тепер у мене велика сім'я!
Адель та Анабель стояли поруч.
— І що тепер? — запитала Анабель.
Адель усміхнулася.
— Тепер живемо.
— Спокійно?
Адель замислилася.
— Ну…
Вона подивилася на Мігеля.
На Анну.
На Мадлен.
На Сісіль і Туліо.
— З нами?
— Так.
— Тоді про спокій можна забути.
Вони розсміялися.
Мадлен підбігла до них.
— А куди ми підемо завтра?
Адель загадково підморгнула.
— На пошуки пригод.
— Знову?
— Звичайно!
Мадлен радісно підстрибнула.
А далеко внизу, серед зелених пагорбів Ніґуеласа, починалося нове життя.
Життя без втечі.
Без страху.
Без тюрем.
З любов'ю, родиною, сміхом і новими пригодами.
Бо вони нарешті зрозуміли головне:
іноді доля змушує тебе тікати не для того, щоб ти загубився, а для того, щоб зрештою знайшов справжній дім.
Кінець
